Спілкуємось українською!

[Taras_777]

Іноді життя стискає серце так сильно, що здається — воно вже ніколи не розправиться. А потім з’являється маленька дівчинка й одним реченням повертає тобі сенс.
Мене звати Майк. Мені 58. Я — здоровенний, бородатий байкер у татуюваннях, який їздить із мотоклубом Defenders. Але щочетверга я перетворююся на людину, що просто читає казки дітям у Дитячій лікарні. Ми робимо це вже п’ятнадцять років.
Того дня я зайшов у палату №432. Там лежала Амара — семирічна, з важким діагнозом, без жодного родича поруч. Мама привезла її на лікування… і більше не повернулася. Амара зустріла свою хворобу сам-на-сам.
Я привітався, сів поруч і почав читати історію про жирафу, яка вчилася танцювати. І раптом її тихий голос перебив мене:
— Містере Майк… у вас є діти?
Внутрішньо я здригнувся. Колись у мене була донька. Їй було шістнадцять. Аварія. Двадцять років болю після того.
Амара мовчала кілька секунд. А потім прошепотіла:
— Моя мама не повернеться. А тата я ніколи не мала…
Ви… могли б бути моїм татом? Ну… поки я жива?
Ті слова прибили мене до стільця.
Я хотів сказати «так» — усім серцем. Але боявся: чи витримаю? Чи зможу бути батьком знову, коли й себе ледве тримаю?
Але коли я подивився в її величезні, виснажені очі, я зрозумів, що не маю права відступити.
— Якщо ти дозволиш… я буду твоїм татом, — сказав я.
З цього моменту ми стали родиною.
Наш клуб приніс у палату рожеву постіль, гірлянди, маленький шкіряний жилет із написом “Daddy’s Girl”. Один з хлопців навіть таємно заніс цуценя — на десять хвилин, але Амара сміялася так, що весь поверх чув її радість.
Я приходив щодня. Читав, співав їй Джонні Кеша, тримав її за руку, засинав поруч, коли біль ставав нестерпним. Лікарі готували мене до найгіршого. Але стан Амари… не погіршувався. Час ішов — і вона залишалася.
Шість місяців прогнозу перетворилися на дев’ять.
Потім — на рік.
А потім сталося диво: її пухлини почали зменшуватися. Лікарі лише знизували плечима.
А я знав причину.
Любов. Непоказна, справжня, вперта любов.
Через півтора року після нашої першої зустрічі Амара вийшла з лікарні на власних ногах — у своєму шкіряничку, з усмішкою, що могла б засвітити темну ніч.
Ми влаштували таке свято, що весь квартал здригнувся: поні, батут, величезний торт, вогнище. А коли небо потемніло, вона сіла мені на коліна й тихо сказала:
— Тату… мені здається, я житиму ще дуже-дуже довго.
Я притиснув її до себе.
— І дуже добре, малечо. Бо я тільки почав бути твоїм татом.
Зараз Амарі вже п’ятнадцять. Вона в ремісії, сміється щодня, кличе мене «тато», і досі спить на тих самих рожевих простирадлах із палати 432. А щочетверга ми удвох повертаємось у Дитячу лікарню — тепер уже разом — читати історії іншим дітям, які борються за світло у своєму житті.
Бо є речі, сильніші за роки.
Бо любов справді лікує.
Якщо комусь зараз потрібна надія — поділіться цією історією. Вона може стати для когось світлом.

[Taras_777]

«Пане… ви не можете просто забрати її додому лише тому, що відчуваєте відповідальність».
Цю фразу я пам’ятаю й досі.
Мені було тридцять вісім, коли я витяг маленьку дівчинку з палаючого авто. Я їхав додому після зміни, коли помітив дим і різко загальмував. Відчинив двері, розплутав ремінь безпеки й виніс її на узбіччя за секунди до того, як полум’я піднялося ще вище.
Рятувальники намагалися знайти її батьків — ніхто не відповідав.
Вона трималася за мій жилет так міцно, ніби боялася, що я зникну.
Я поїхав за швидкою.
Далі були дні, сповнені формальностей, розмов і порад “відійдіть убік”.
Але щоразу, коли я заходив до палати, вона шукала мене поглядом.
І цього було достатньо.
Коли стало ясно, що ніхто за нею не прийде, я підписав усі необхідні папери і привіз її додому.
Купив автокрісло, зварив вечерю, відвідував збори у школі, працював у всі можливі зміни.
Просто робив те, що мав робити.
Вона виросла й стала Ейвері — сильною, мудрою, цілеспрямованою.
Тренувалася до знемоги, долала кожне випробування і одного дня сказала, що хоче служити місту, яке подарувало їй другий шанс.
Вона вступила до академії і чесно заслужила свій значок.
Через двадцять п’ять років після того вечора вона прикріпила його до форми й подивилася на мене так само, як тоді — тільки вже дорослим поглядом.
«Тату… ти врятував мене.
А тепер дозволь мені захищати тебе».

Когда говорит Чемпион, остальные молчат. Или хлопают.
Гарри Каспаров о позиции США по Украине, Halifax International Security Forum.
"Это не о том, сколько оружия получит или не получит Украина. Это о том, согласны ли вы умереть, защищая страну.
Я все еще не могу себе представить, как мы можем тут сидеть и серьёзно обсуждать договор, сделанный бизнес-партнёром Трампа? Это же договор о недвижимости, который обогащает семью Трампа и продает Украину.
Как это мы серьезно можем обсуждать, что Украина должна добровольно отдать фортификационные укрепления, которые сейчас защищают Европу, и её земля должна перейти к путину?
Мы празднуем НАТО? НАТО очень слабо, оно не существует. Это фейк! Это всего лишь четыре буквы - Н-А-Т-О.
Причина, по которой мы здесь сидим и празднуем НАТО только в том, что Украинцы умирают каждую минуту. Это массовое жертвоприношение.
Если бы не Украина, русские танки давно были бы в Польше. И мы до сих пор сидим и обсуждаем, должны ли они быть в НАТО или нет!
Вы все предположили, что Украина сдастся и предложили Зеленскому уехать. А он сказал, что ему нужно оружие, а не такси.
И теперь 4 года Украина сражается за всю Европу"
Красавец. Выражается кратко, четко и эмоциально. Очень эмоциально. Я бы даже сказала кипит.
Защищает Украину еще с 2014 года, когда они вместе с Михаилом Саакашвили были на 3-дневных слушаниях в Конгрессе, объясняя, что мы никакие не нацисты, не подавляем русских, и не запрещаем им говорить на их русском языке. И что США должны дать Украине оружие и всячески помогать ей.
Именно тогда в Конгрессе прозвучало напоминание о Будапештском Меморандуме. и что США являются гарантом территориальной целостности Украины.
Вот в этот День Благодарения, который мы сегодня празднуем, я говорю спасибо Гарри Каспарову и таким как он, которые громко о говорят о трусости всех тех, кто должен помогать Украине, согласно своим международным обязательствам, а вместо этого прячутся за наши спины и позволяют нам умирать.
Спасибо, Гарри! Тебя слышат во всем мире!

СПАЛЕНІ МОСТИ. Пісня, що розбиває серце. Прем'єра кліпу 2025

Спойлер   :

[Taras_777]

Нещодавно я запитала маму,
після майже шістдесяти років шлюбу:
«Мамо… ти ще закохана в тата?»
Вона подивилася на мене мовчки — тим глибоким, спокійним поглядом, який може сказати більше за будь-які слова.
Поглядом, що ніби шепоче:
«Є речі, які можна зрозуміти лише з роками…»
Вона не відповіла — тільки ледь усміхнулася.
А коли я повернулася додому, знайшла від неї маленьку записку. У ній було написано:
«Ти інколи питаєш, чи люблю я його досі… і я усміхаюся.
Не тому, що твоє питання смішне,
а тому, що кохання після стількох років
уже зовсім не схоже на те, яким його уявляють молоді.
Це вже не метелики в животі.
Не феєрверки.
Це — коріння.
Тиха, незрушна впевненість, яка тримає тебе на ногах,
а не хвиля емоцій, яка збиває з них.
Він уже не пришвидшує моє серце,
але вміє заспокоїти мою душу.
Він не змушує руки тремтіти,
але дає сили підійматися щоранку.
У нашому житті вже мало сюрпризів,
але багато ритуалів.
Кава завжди в один і той самий час.
Довгі суперечки про те, як правильно вішати рушники.
І те, як він тихо підходить, нічого не кажучи,
і накриває мене ковдрою, коли я чхаю.
Я більше не чекаю квітів чи романтичних листів.
Я чекаю, що він вислухає мене, коли болить спина.
Що обійме, коли я розбита.
Що зрозуміє мене, коли навіть я сама себе не розумію.
І він це робить.
Без шуму.
Без пафосу.
Без сцен із фільмів.
Просто… він поруч. Завжди.
Кохання після життя, прожитого разом,
— це мовби таємна мова,
яку розуміють тільки двоє.
Це погляд, що має сенс лише тоді,
коли ви ділили один біль,
одну втому…
і одне спільне бажання йти вперед, попри все.
Тож так,
я досі закохана.
Але не в чари початку.
Я закохана в те, що ми створили своїми руками,
день за днем.
Закохана в той спокій,
коли знаю, що навіть у найгіршу бурю…
він залишається моїм притулком».**

Мені було шістдесят п’ять, коли я вийшла заміж.
Мої діти сказали, що я «зрадила» їхнього покійного батька.
«Зрадниця».
Саме таке слово використала моя старша донька, коли я розповіла їй про Карлоса.
Я чула її подих у слухавці — той важкий, напружений, передгрозовий «тихий шторм».
— Мамо, тато помер лише п’ятнадцять років тому.
«Лише», — повторила я, відчуваючи, як це слово кришиться в роті.

Спойлер   :

П’ятнадцять років — це не «лише».
Це 5 475 днів, коли я прокидалася сама.
Тисячі вечерь перед телевізором, коли я говорила до новин лише для того, щоб почути свій власний голос.
Безкінечні заходи сонця, коли я годинами переглядала наші фото, поки сльози самі не висихали.
Мій чоловік помер від інфаркту у 62 роки.
Мені тоді було п’ятдесят.
«У вас ще пів життя попереду», — сказав лікар, намагаючись утішити.
«Порожнє пів життя», — подумала я.
Перші роки були виживанням.
Я навчилася лагодити бойлер, вести домашні рахунки, спати навскоси, щоб не відчувати порожнечі поруч.
Мої троє дітей приходили щонеділі зі своїми родинами. Наповнювали дім сміхом і шумом — а потім йшли, залишаючи мені їжу на тиждень і тишу, що розбивалася об стіни.
— Мамо, тобі треба трохи виходити. Запишись на якийсь курс, знайди подруг.
Я спробувала.
Пішла на уроки акварелі.
Там познайомилася з іншими вдовами, які говорили про своїх чоловіків у теперішньому часі, ніби ті просто вийшли купити газету.
Через три місяці я покинула ці заняття.
З Карлосом я познайомилася у супермаркеті, абсолютно буденно:
наші візки зіткнулися в проході з консервацією.
Він шукав зелені оливки, я — серце артишоку.
Ми засміялися. Його сміх був теплим, заразним.
— Шістдесят п’ять років на цій землі, а я досі не вмію читати етикетки, — примружився він.
— Мені теж шістдесят п’ять, — відповіла я. — І окуляри лишила в машині.
Ми випили кави в кав’ярні при супермаркеті.
Потім — ще одну. І ще тиждень по тому.
Карлос теж був вдівцем — уже сім років.
Ми говорили про свої шлюби спокійно, без провини, з тією чесністю, яка приходить, коли доводити більше нічого.
Його дружина була хорошою жінкою.
Мій чоловік був хорошим чоловіком.
Ми їх любили.
Ми їх оплакували.
І ми продовжили жити — бо саме так роблять живі.
— Я не намагаюся його замінити, — сказала я молодшому синові, зібравши всіх у вітальні.
Карлос чекав у машині — як нервовий підліток.
— У вашого батька назавжди буде місце в моєму серці. Але там є місце й для іншого.
— Місце? — прошепотіла середня донька. — Рік тому ти й думати не хотіла про побачення, а тепер... шлюб? Що люди скажуть?
— Які люди? — запитала я щиро.
— Родина, сусіди, церква! Мамо, тобі шістдесят п’ять! Це… це…
— Соромно? Неприйнятно? Безглуздо? — підказала я.
Вони не відповіли. Проте їхні обличчя відповіли за них.
— Послухайте уважно, — сказала я голосом, міцнішим, ніж очікувала. —
Я була вдовою вашого батька п’ятнадцять років.
Була відданою дружиною тридцять два.
Готувала, прибирала, виховала трьох дітей, працювала на півставки.
Доглядала його, коли він хворів.
Поховала його.
Плакала, доки не залишалося сліз.
А потім щоранку вставала, бо так треба було.
У старшої доньки очі наповнилися слізьми.
— Мамо, ми ніколи…
— Не перебивай, — зупинила я. —
Тепер ваша черга слухати.
Я зустріла добру людину, яка змушує мене сміятися.
Яка щоранку питає, як я спала.
Яка варить огидну каву, але все одно приносить її мені в ліжко.
Яка бере мене за руку, коли ми йдемо, і не скаржиться, що я йду повільно.
Так, ми одружимося. Бо в нашому віці — навіщо чекати?
— Але тато… — почав мій син.
— Ваш батько мертвий, — сказала я.
Їм стало моторошно від моїх слів.
— Вибачте, але це правда.
Його немає. І він не повернеться.
А я — жива.
І я заслуговую жити.
Заслуговую любити.
Заслуговую сміятися.
Заслуговую не засинати щовечора з думкою, що це все, що мені залишилося перед власною смертю.
Тиша, що настала, була іншою. Важкою, але вже іншою.
— Ти його любиш? — тихо запитала середня донька.
Питання застало мене зненацька.
Це не було коханням юності чи казковою пристрастю.
Це було щось м’якше. Спокійніше.
— Я його дуже люблю, — відповіла я чесно. —
Він робить мене щасливою.
І після всього, що я пережила — цього достатньо.
Ми одружилися через два місяці, тихо й просто.
Лише ми вдвох, суддя та двоє свідків із шахового клубу Карлоса.
Діти не прийшли.
Вони дорікали мені, що я не благала їх про «благословення».
Але я вже надто багато чекала у своєму житті.
За тиждень старша донька подзвонила. Її голос тремтів.
— Мамо… я просто боялася.
— Чого ж, люба?
— Що ти від нас віддалишся.
Що цей чоловік забере тебе.
Що ми забудемо тата.
Що ти змін
—…Що ти змінишся настільки, що я тебе не впізнаю.
Я заплющила очі, розчулена.
— Дорога, я твоя мама від моменту твого народження і до свого останнього подиху. Це нікуди не зникне.
А твій батько живе — у моїх спогадах, у казках, які я розповідаю онукам, у ваших жестах, у ваших очах.
Ніхто й ніколи не забере його з мого серця.
Але в ньому вистачить місця і для минулого, і для теперішнього.
— Ти щаслива? — спитала вона, майже пошепки.
— Так, — відповіла я. —
Уперше за п’ятнадцять років — я справді щаслива.
Довга пауза. А потім:
— Тоді… можна нам його побачити? На цей раз — по-справжньому?
Я посміхнулася, відчуваючи, як щось важке всередині мене відпускає.
— Із задоволенням.
Сьогодні, через пів року, Карлос і мої діти знаходять спільну мову краще, ніж я могла уявити.
Не без труднощів — старша донька досі напружується, коли Карлос сідає на «таткове» крісло — але це вже реальність.
Це чесно.
Учора ввечері ми з Карлосом сиділи перед телевізором, а я поклала голову йому на плече.
Я згадувала весь свій шлях: біль, самотність, провину, яку спершу відчувала, коли метелики знову з’явилися в животі у шістдесят п’ять.
— Про що ти думаєш? — запитав він, проводячи рукою по моєму волоссю.
— Думаю, що я на це заслуговую, — сказала я.
— Ти заслуговуєш на любов, — прошепотів він і поцілував мене в чоло.
І я зрозуміла, з тією давно забутою певністю: він має рацію.
У 65 я дозволила собі бути щасливою знову.
І це не зрада.
Це моя власна честь. 💛[/i]

[Taras_777]

👉👉 Марія Монтессорі навчила нас однієї важливої речі: дитина не заспокоюється від докорів… вона заспокоюється, коли її розуміють. ДОПОМОЖИ, БУДЬ ЛАСКА, ПОШИРИТИ ЦЮ ІНФОРМАЦІЮ СЕРЕД СВОЄЇ РОДИНИ.
3 фрази, які допомагають заспокоїти дитину, коли вона поводиться агресивно:
«Я бачу, що ти дуже засмучений/злий. Хочеш розповісти, що сталося?»
У підході Монтессорі передусім визнають емоції дитини. Коли вона відчуває, що її чують і розуміють, рівень напруги значно зменшується.
«Давай спробуємо знайти рішення разом.»
Це дає дитині відчуття сили й причетності, а не провини. Монтессорі наголошувала: дитина має брати участь у виправленні ситуації, а не просто отримувати покарання.
«Давай на хвилинку зупинимося і разом подихаємо.»
Спокій дорослого допомагає дитині знайти власну рівновагу. У Монтессорі дорослий — це взірець, на який дитина орієнтується.
Ці фрази не лише знижують агресію… вони навчають самоконтролю, зміцнюють зв’язок між дорослим і дитиною та формують відчуття емоційної безпеки.

[Taras_777]

Покажіть це фото тим, хто втомився від війнu.
Познайомтеся — це Друг Мамай.
Минулого тижня йому виповнилося 70 років.

І він досі на передовій, у строю, поруч зі своїми побратимами.
Друг Мамай служить у загоні спеціального призначення «Дніпровські Штурмґевеери» Української добровольчої армії.
Він прийшов боронити Україну в перший день повномасштабного вторгнення — абсолютно добровільно.
За цей час Мамай пройшов найважчі ділянки фронту, найгарячіші бої.
Його неодноразово відзначали нагородами — зокрема командувач УДА Дмитро Ярош та Митрополит Епіфаній, який вручив йому «Хрест Свободи».
Його слова болять і надихають водночас:
«На мою країну напали — я не міг сидіти вдома».
Він б’ється заради своїх дітей. За онуків.
За всіх нас.
У 70 років він стоїть у строю так, як інші не стоять і в 20.
Саме завдяки таким людям наша країна досі вільна!
Честь і шана Герою.
Неймовірна сила. Неймовірна стійкість. Неймовірний українець.

Батуринська різанина: кривавий урок, що змінив хід історії!

Сьогодні ми зануримося у найтемнішу і найжорстокішу сторінку нашої історії — Знищення Батурина у 1708 році. Це не просто історія; це моторошний урок про підступність імперій, ціну зради та невимовний біль, що став передвісником кінця української державності.
 Гетьманська столиця: серце Волі.
На початку XVIII століття Батурин був не просто містом. Це була столиця Гетьманщини, серце української автономії, символ української волі та процвітання. Тут знаходилася резиденція гетьманів, скарбниця, арсенал.
Вибір Мазепи: Гетьман Іван Мазепа, один із найвидатніших українських державних діячів, обрав Батурин своєю резиденцією. Він прагнув зміцнити Україну, перетворити її на європейську державу, захистивши від московського тиску.
Початок великої Північної війни: Коли у 1708 році Мазепа прийняв доленосне рішення порвати з московським царем петром І і перейти на бік шведського короля Карла XII (щоб зберегти автономію України), він знав, що накликає на себе гнів. Але ніхто не міг уявити, наскільки жахливим буде цей гнів.
 Фатальна "зрада" і облога.
петро І, розлючений "зрадою" Мазепи, наказав негайно знищити Батурин і всіх, хто там знаходився.
Захисники: У Батурині залишився 10-тисячний гарнізон під проводом вірного Мазепі полковника Дмитра Чечеля та генерального гарматника Фрідріха Кенігсека. Вони готувалися до облоги.
меншиков — Кат: московське військо під командуванням жорстокого фаворита петра І — Олександра Меншикова — налічувало до 20 тисяч солдатів. Його наказ був простий: знищити місто вщент.
Підступний Удар: Облога тривала недовго. 2 листопада 1708 року (за старим стилем) один із старшин, полковий осавул Іван Ніс, вказав московитам на потаємний хід. Вночі, під покровом темряви, московські війська проникли у місто. Це була зрада, що відкрила ворота пекла.
Різанина: кривавий урок московії.
Те, що відбулося у Батурині після захоплення, важко описати словами. Це була показова, методична різанина.
Безжальна м'ясорубка: московські солдати вирізали всіх: козаків, міщан, жінок, дітей, старців. Незалежно від віку чи статі, кожен, хто був у Батурині, був приречений. "Немовлят рубали на шматки, жінок гвалтували і потім теж убивали," — свідчать літописи.
"Кривавий Дніпро": Місто було залито кров'ю. Тіла вбитих, за свідченнями очевидців, кидали в Сейм, і річка несла їх униз, забарвлюючи воду в червоний колір.
Вогняне пекло: Батурин був повністю спалений. Церкви, будинки, арсенал — усе було перетворено на попіл. московський цар хотів, щоб від міста не залишилося каменя на камені. Це був прецедент державного терору.
 Моторошні наслідки: кінець автономії.
Знищення Батурина стало не просто трагедією одного міста. Це був поворотний момент в історії України.
Страх і деморалізація: Цей акт геноциду мав на меті залякати все населення України, показати, що чекає тих, хто наважиться підтримати Мазепу.
Кінець козацької Держави: Після Батурина і поразки під Полтавою (1709) автономія Гетьманщини була практично знищена. Почався період прямого московського контролю.
Пам'ять: Батуринська трагедія — це вічний кривавий знак того, що імперія завжди готова знищити тих, хто прагне свободи.
Знищення Батурина — це наш національний біль, урок про те, що ціна свободи може бути нестерпно високою, а зрада завжди приносить смерть.
У тиші Батурина досі чути відлуння криків тих, хто загинув, і шепіт вітру, що несе пам'ять про великий біль.

[Taras_777]

Чому козаки не брали татар у полон

Спойлер   :

Коли мені стукнуло 60, я подивився на свій прожитий шлях і подумав :
"Ну ось, прийшов практично до фінішної прямої".
І що ? Багато з того, у що вірив, виявилося просто ілюзією.

Спойлер   :

Діти ? У них своє життя.
Здоров'я ? Витікає швидше, ніж вода з дірявого відра.
Держава ? Лише цифри в новинах та обіцянки.
Старість не шкодує. Вона б'є по самому хворому — по надії. І я зробив висновки. Жорсткі, гіркі, але рятівні.
Діти не рятують від самотності.
Ми звикли думати: «Ось виростимо дітей, старість буде щасливою. Вони поряд, підтримають». Гарно звучить, не сперечаюся. Тільки насправді все інакше.
Діти мають своє життя. Робота, кредити, турботи, діти. А ти чекаєш на дзвінок, як свято. Телефон мовчить тижнями, а потім надходить коротке повідомлення: «Привіт, тато. Все добре». А ти сидиш, дивишся на екран, і ніби радий — живі-здорові. Але порожнеча від цього меншою не стає.
Я зрозумів просту річ: діти не страховка від самотності. Вони — радість, але не милиця.
Здоров'я воно не вічне.
Ти вже не хочеш поїхати туди, куди раніше поскакав би як кенгуру. І приходить усвідомлення: здоров'я – це не тло, це твій головний капітал.
Пенсія та гроші.
Отут, думаю, всі зрозуміють без слів. Пенсія – це знущання, а не життя. Якщо ти розраховуєш на державу, то сам собі копаєш яму.
Я багато років вірив: «Ну, держава ж не покине».
Ха ! Кине і ще як покине. Пенсії вистачить на комуналку та пігулки. На все інше – викручуйся як хочеш.
Які правила допоможуть жити гідно ?
Коли я зрозумів, що старі опори впали, довелося шукати нові. І ось, що я собі виявив : жорсткі, іноді гіркі, але чесні правила. Вони не про казки, а про реальність.
5 жорстких правил життя:
Правило 1.
Гроші надійніші за дітей.
Не ображайтеся, але така правда: діти — це любов, радість, але не пенсійний фонд.
Висновок один : збирай сам. Працюй, відкладай, думай про себе. У тебе має бути своя «подушка безпеки». І навіть якщо вона маленька. Це – свобода.
Правило 2.
Здоров'я – твоя головна робота.
Все інше — нісенітниця, якщо в тебе немає сил підвестися з ліжка. Починай робити зарядку, частіше ходи у басейн.
Десять присідань вранці, проста ходьба, менше солі та цукру – це банально, але працює. Хвороби не питають, багатий ти, чи бідний. Але вони оминають тих, хто себе береже.
Здоров'я ваше все.
Правило 3
Вчись радіти сам.
Очікування – найгірший ворог. Чекаєш дзвінка, подарунків, уваги — і щоразу отримуєш розчарування.
Щастя треба робити самому . Маленькі дози: смачна вечеря, книга, хороша музика. Вміння радіти самому – це щеплення від зневіри.
Правило 4.
Старість - не привід бути слабким.
Я бачив, як деякі мої ровесники перетворюються на вічних скигліїв. «Ой, болить, ой, допоможіть, ой, всі довкола винні».
Знаєте, що зрештою? Від них тікають навіть найближчі.
Слабкість не викликає жалю. Вона викликає роздратування. Люди поважають тих, хто тримається коли важко.
Правило 5
Залиш минуле і живи зараз.
Найнебезпечніша пастка — це нескінченне «а ось раніше». Раніше трава була зеленіша, діти слухняніші, ковбаса смачніша.
Але «раніше» вже немає. Є лише «зараз».
Навчаюся відпускати минуле. Не чекаю, що життя знову стане таким, як у 80-х. Вона вже інша. І моя справа — жити у цьому житті.
Свобода та сила в твоїх руках !
Старість – це іспит. Ніхто його за тебе не здасть. Ти або приймаєш життя таким, яким воно є, і будуєш його за новими правилами. Або сидиш на дивані, скаржишся і чекаєш, що хтось прийде та врятує.
З мережі… Дуже дотепно.

[Taras_777]

[bilich]

Ранок добрий, добрим форумчанам.

[Taras_777]

Люблять у нас казати, що багаті не йдуть на Фронт.
Ну а насправді, ще й як Йдуть.
І не просто багаті, а дуже Багаті.
Друзі знайомтесь, це Всеволод Кожемяко.
Він справжнісінький мультимільйонер зі списку "Forbes".
І він з початком повномашбного вторгнення, абсолютно добровільно став на захист нашої рідної Української Землі🇺🇦
Він став на захист України, зі зброєю в Руках.
На початку великої війни, Всеволод ухвалив нелегке, чоловіче рішення повернутися з-за кордону до рідного Харкова, щоб піти на Фронт.
Він обрав Україну. Він обрав Боротьбу⚔️
А ще, він є засновником легендарної бригади "Хартія".
Яку самостійно організував з абсолютного нуля, та вклав багато особистих коштів та сил у комплектування бійців всім Необхідним.
І ось це - еталонний приклад справжнього, непоказного Патріотизму.
Який полягає не у гарних але пустих Обіцянках.
А у реальних Вчинках. Реальних Діях💪
Респект вам, пане Владиславе.
Великий, просто величезний Респект🫂

Нарешті у Лаврі зʼявилося погруддя нашого Великого князя і гетьмана Івана Степановича Мазепи роботи талановитих українських скульпторів Oles Sydoruk та Бориса Крилова.
Очевидно не потрібно пояснювати важливість памʼятника гетьману Мазепі у Лаврі. Але у багатьох посполитих досі постає питання - «Навіщо Мазепа у Лаврі?». Мазепа - це людина, яка найбільше пожертвувала на Лавру. Це Мазепа надав Лаврі того вигляду духовної фортеці - який ми з вами знаємо і уявляємо. Ну і врешті-решт, Мазепа - символ українського самостійницького опору, Мазепа - символ боротьби за Незалежність України від москви.
Розкрию таємницю. Це погруддя мало бути встановлено на Успенській площі Києво-Печерської Лаври ще 20 березня 2025 року на День народження нашого великого Івана Мазепи. До цього дуже багато сил доклав попередній директор Національний заповідник  Києво-Печерська лавра Maxym Ostapenko, але незадовго до запланованого відкриття - керівництво Міністерство культури України заборонило встановлювати памʼятник. Потім пана Максима зі скандалом звільнили.
Нині памʼятник хоч і поставили у Лаврі, але у будинку серед експозиції присвяченої Мазепі, на фоні «червоних стін» за які Мінкульт часів Точицького формально звільнив Максима Остапенка з посади директора Заповідника.
Чому Мазепа досі не зайняв гідне місце на Успенській площі Києво-Печерської Лаври. Очевидно мʼяч зараз на полі міністерки культури Тетяни Бережної. Вона має погодити рішення про встановлення памʼятника. Проблем у некомпетентності нинішнього керівництва Мінкульту. Я бачу пости багатьох моїх друзів, які дуже радіють з нагоди призначення нових заступників міністра культури. Але бути хорошим хлопцем, чи дівчиною - не означає бути компетентним у культурній сфері, або памʼяткоохороні. Я спілкуюсь з людьми з галузі і кожен повторює, що наприклад профільний заступник з памʼяткоохоронної діяльності - жодного дня не працював у цій сфері і є повним профаном. З останнього, він просто ображався перед підлеглими на нараді, бо просто не знав елементарних речей у галузі памʼяткоохорони. Дуже прикро за ці призначення.
Памʼятник Мазепі не треба ховати у експозиції, - він має стояти на Успенській площі!
Ну і на завершення. Про позитив. Слава Богу, що погруддя Мазепи робили фахівці, яких консультували експерти. Відтак на памʼятнику дійсно Мазепа, а не казковий герой, як зазвичай буває. Увагу привертає металева ладанка, або ж енколпіон на грудях Мазепи.
Це важлива символічна річ. Саме це енколпіон у 1936 році у Європі викупив міністр культури УНР Роман Смаль-Стоцький в антикварній лавці діячі української діаспори, які вмонтували її у Знак Гідності Президента УНР в екзилі. Цей Знак Гідності, або ж коллар вдягали на себе всі Президенти УНР на вигнанні. Саме цей коллар останній Президент УНР в екзилі Микола Плав’юк передав Президенту незалежної України Леоніду Кравчуку, як символ тяглості української державності.
Нині Знак Гідності Президента УНР зберігається в Офісі Президента України, а сучасні Президенти на свою інавгурацію вдягають новий нагрудний знак - Коллар Президента України. Переконаний, що наступний Президент на своїй інавгурації мав би вдягнути два коллари, як символ тяглості і спадковості Української Держави.

[Taras_777]

[Taras_777]

Я думав, що просто заїхав на вечерю.
Але одна фраза мого тата розбила мене — і водночас підтримала.
Я звернув у знайомий двір саме в ту мить, коли на ґанку спалахнуло світло. Те саме жовте світло, яке я бачив усе життя — воно лягало на потрісканий бетон і торкалося капота старенького батькового автомобіля під горіхом. Це світло завжди означало одне: я вдома.
Мама зустріла мене ще до того, як я встиг постукати. Фартух у борошні, щоки червоні від тепла духовки.
— Вечеря готова, — сказала вона так само, як казала мені після тренувань з футболу, коли я приходив додому з брудними колінами.
Запах накрив відразу — її фірмовий курячий пиріг, той самий, що був у нас щонеділі. Я не куштував його роками, але один вдих — і я знову дитина.
Наша стара кухня, різні тарілки, молоко в пластикових стаканчиках, татовий сміх… І ті відчуття, коли життя здавалось безкінечним, а найбільша проблема — чи зробив я математику.
Тато вже накривав на стіл. Волосся в нього стало рідке, майже біле. Плечі згорблені. Але коли він підвівся мене обійняти — я відчув той самий міцний обхват. Той, що завжди говорив: я тримаю тебе.
Ми їли. Ми сміялись. Вони розпитували про роботу, про затори в місті, про мою квартиру. Я помічав, як мама жує повільніше, як тато інколи переводить подих. І десь глибоко всередині стискалось: час забирає їх у мене…
Але цілу годину все було ніби як раніше: старий годинник цокає, на радіо щось тихенько бурмоче, мама накладає мені ще картоплі, тато розказує свій улюблений жарт — той, що я знаю напам’ять, але все одно сміюся. Бо в цій кухні сміх — як кисень.
Коли я збирався йти, обійняв їх обох. Пообіцяв приїхати скоро — хоч у серці вже вчувся страх, що колись «скоро» може не настати.
Я зійшов із ґанку, ключі в руках, і тоді це прозвучало. Татів голос, рівний і впевнений, на весь тихий вечір:
— Їдь обережно. Подзвони, як доїдеш.
Я застиг.
Це були ті самі слова, що він говорив мені у шістнадцять, коли я вперше виїжджав сам. Ті ж слова, коли я поїхав в університет. Ті самі — кожного разу, коли я виїжджав із цього двору.
Я озирнувся. Мама у фартуху. Тато, спершись на одвірок. Стояли й дивилися на мене, ніби я все ще їхній хлопчик, якого треба берегти.
І тоді мене мов ударило: я так переймався їхньою старістю, їхнім здоров’ям, їхньою слабкістю —
що не помічав головного: вони все ще тримають мене.
Уже не сильними руками, які колись закидали велосипед у багажник чи будували мені будиночок на дереві. Не гаманцем, у якому завжди знаходились «пару гривень на дорогу». Тепер вони тримали мене словами. Турботою. Любов’ю, яка не старіє, навіть якщо старіють тіла.
Я сидів у машині, тримаючись за кермо, і відчував, як горло стискається. Бо настане день, коли я цього не почую. Коли світло на ґанку ввімкнеться — але ніхто не буде стояти у дверях.
Дорога додому промайнула, ніби уві сні. Я весь час чув: «Їдь обережно. Подзвони, як доїдеш».
Звичайна фраза. Тисячі разів повторена. А тепер — святиня.
І я плакав. Не від смутку. Від вдячності.
За те, що ще маю це. За те, що вони все ще хвилюються. За те, що я все ще їхній.
Того вечора я пообіцяв собі: приїжджати частіше. Не тому, що треба — а тому, що хочу. Говорити «люблю» вголос. Сидіти за тим старим столом стільки, скільки можу. Бо «колись» може не дочекатися.
Бо старість — це не тільки про те, що час відбирає. Це ще й про те, що залишається.
А батьківська любов — якщо вам пощастило її мати — залишається найдовше.
Тож якщо можете — подзвоніть мамі. Обійміть тата. Напишіть чи подзвоніть їм, коли доїдете.
Бо настане день, коли ви віддали б усе, щоб почути ті слова ще хоч раз. І ще раз пройти тим ґанком під жовтим світлом. ❤️

Під час одного інтерв’ю Білла Ґейтса запитали, чи є хтось багатший за нього. Він усміхнувся, задумався на мить і відповів:
«Так. Я зустрів людину, чия справжня багатість не вимірюється грошима. І, можливо, світ ніколи навіть не дізнається його імені».
А потім розповів історію.
Ще тоді, коли він не був відомим і не мав статків, Ґейтс прилетів до Нью-Йорка. Хотів купити газету, але коли засунув руку до кишені — зрозумів, що не має дрібних.
Продавець — простий, доброзичливий чоловік — спокійно сказав:
— Заберіть. Це вам у подарунок.
Ґейтс відмовився, але той наполіг:
— Не хвилюйтеся. Мені це не в тягар. Я роблю це від щирого серця.
Минуло кілька місяців. Та сама ситуація, той самий аеропорт… і той самий продавець, який знову простягнув йому газету:
— Беріть, це з добрих намірів.
Минуло 19 років. Білл Ґейтс уже став одним із найбагатших людей світу. Але той випадок він не забув.
Він шукав продавця тижнями — і таки знайшов.
Коли вони зустрілися, Ґейтс запитав, чи чоловік пам’ятає його. Той тихо всміхнувся й кивнув.
Тоді Білл сказав:
— Я хочу повернути добро. Просіть усе, що забажаєте. Якщо це в моїх силах — я зроблю.
Але відповідь продавця вразила його назавжди:
«Пане, я допоміг вам тоді, коли сам майже нічого не мав. А ви хочете допомогти мені тепер, коли у вас є все. То скажіть… хто з нас насправді багатший?»
У той момент Ґейтс усвідомив:
справжня багатість — не у володінні, а у здатності ділитися.
Є люди, які, навіть маючи небагато, віддають від щирого серця.
Люди настільки щедрі… що їм не потрібна слава, щоб залишити слід у цьому світі.

[Taras_777]

Виключили світло,
Вечір при свічах.
Щось у мого діда
Хижий блиск в очах.
Гляне, мов муркоче,
Аж мурашки йдуть.
Що ж мій любчик хоче,
Мій старий дідусь?
Чи згадалась юність,
Зоряні дощі.
Як до нього бігла
Потай уночі.
Чи, коли побрались,
Жар палких ночей.
Наче загорались
тисяча свічей.
Я до нього ніжно
Пригорнусь, а він:
- Бабо, ще не пізно,
Може, я поїм?
Сип борщу у миску
І сметанки дай.
Вареничків з сиром
Більше накладай.
Та налий горілки,
Дві чарчини став.
За ny&ла ми вип'єм,
Щоб він вже й не встав.
Щоб його, скотину,
Вибили корчі.
Щоб щодня він гинув,
І конав вночі...
Вечір романтичний
Без води й тепла.
Сидимо при свічці,
Лаємо ny&ла

#ЛідіяМищенко