МЕНІ ПРИСНИЛАСЬ МАМА НА ПОРОЗІ
Мені приснилось якось у дорозі,
Як я останній раз виходила з воріт –
В сльозах стояла мама на порозі,
Немов, прикована й дивилась сумно вслід.
Вона тоді зі мною так прощалась…
Себе винити буду все життя своє -
Чому вернутись я не догадалась.
Ця думка спокою і нині не дає.
А мама не могла тоді признатись,
Що скоро, зовсім скоро вже покине нас…
Могли б ми з нею ще раз обійнятись,
Прощатись треба, як востаннє, кожен раз.
Та хто про це в дитинстві може знати?
Картину цю вже бачу стільки літ -
Стоїть в сльозах вся мама коло хати
І я з валізами біля її воріт…
Коли збиратись будете в дорогу,
Я вас благаю, люди, не спішіть!
Огляньтеся, верніться до порогу
І своїх рідних ще раз обійміть.
Щоб серце потім не пекло від болю
За те, що з ними попрощатись не змогли
І не винили – ні життя, ні долю,
Що неуважними до них колись були.
А, щоб ніколи ви не відчували
Гіркого присмаку вини і каяття –
Я прошу, вас, аби не забували
Тепло віддати своїм рідним – за життя.
(Ірина Валь)
Зустрілись дві сестри у лісі на дорозі,
Мінялися місцями, вже пора.
Одна — як золото, то була ніжна Осінь,
А друга — біла і сувора. То Зима.
Їх погляди схрестились. Не здавалась
Сестриця Осінь, бо ще листопад.
"Іди собі, чого так поспішаєш?
Не бачиш, як жовтіє листя й сад?
Чого прийшла? Тут я ще господиня!
Мої ще квіти мають пелюстки.
Ще не зів'яли айстри і жоржини...
Тобі не шкода їх?! Іди собі, іди!"
Зима змахнула гордо рукавами,
Посипався сріблясто-білий сніг.
"Я довго йшла дорогами, стежками,
Я бачила твій золотистий ліс.
Твоє багряне листя ще жовтіє,
Хоч голі клени, вишня у саду...
Ти добре працювала, моя мила,
Пишаюся тобою, визнаю.
Я лиш хотіла трішки налякати,
Лиш крапельку... А потім відступлю.
А ще хотіла сильно обійняти
Свою улюблену з сестер — багряно-золоту
✍️Марина Семйоник.🍁❄️
Начало
Вход
Регистрация