Назад в прошлое...

[Taras_777]

У бабусі завжди прибрано.

[Taras_777]

Так було..

Ми йшли до школи й назад компанією друзів.
Вечеря одразу після «На добраніч, діти»...
«Ну, постривай!», «Чіп і Дейл», «Том і Джеррі»...
Про ресторани навіть не йшлося.
Обіди - тільки вдома.
Ключ лежав під килимком або в поштовій скриньці.
І ніхто нічого не крав.
Одяг передавався від старших братів і сестер.
На свята обов’язково була родина і олів’є.
Після школи знімали форму й вдягали «для двору».
Поки не зробиш домашку - надвір не вийдеш.
Обідали всі разом, за столом.
Телефон - з диском - стояв у коридорі на спеціальній тумбочці.
Про приватні розмови навіть не мріяли - шнур не дасть піти далі ніж на метр!
Було всього кілька телеканалів: УТ-1, УТ-2 і «Інтер».
Щоб перемкнути - треба було спитати дозволу.
Ми стрибали в резинки, грали в «доганялки», «хованки» й «футбол на воротах з рюкзаків».
Взимку з’їжджали з гірки на портфелі, а не на санчатах.
Залишитися вдома - це було покарання.
А коли нудьгували, то чули: «Знайди собі справу, поки я не знайшов(ла) тобі!» 😄
Їли те, що зготувала мама. Не хочеш - значить, не голодний.
До нас у дім міг зайти кожен - ніхто не пішов би голодним.
Ніхто не купував воду в пляшках - пили з-під крана або зі шланга.
Найкращий перекус? Білий хліб із маслом і цукром! 😋
По суботах дивились мультики,
цілими днями катались на велосипедах,
купались у річках, рвали шкарпетки і були щасливі.
Нічого не боялись. Гралися до заходу сонця -
це й був наш сигнал іти додому.
Батьки завжди знали, де нас шукати.
Посварилися? Через 10 хвилин - знову друзі. Ну максимум - за тиждень.
Усі тьоті й дяді, бабусі й дідусі, сусіди - були "другими батьками".
І ми дуже не хотіли, щоб хтось із них «доніс» про нашу поведінку.
Ми грали в "класики", "два вогні", "в козаки-розбійники" і висіли на турніках біля під’їзду.
Це були справжні добрі часи.
Багато сучасних дітей ніколи не дізнаються,
що значить бути по-справжньому щасливою дитиною.
Я дякую за своє дитинство.
Бо слова «дякую», «будь ласка», «перепрошую», «добрий день»
- були частиною нашого життя.
Так нас виховали.
Повага до старших і до людини - всотувалась з молоком матері.
Ми дивились мультики, які вчили, як бути добрим,
як любити, як допомагати слабшим.
Це були часи, які не забуваються. І які хочеться згадувати.

[Taras_777]

КАЛЬКУЛЯТОР НАШИХ ПРЕДКІВ, ПОТІМ БУВ АРИФМОМЕТР І ВЖЕ,
ВЛАСНЕ, КАЛЬКУЛЯТОР

[Taras_777]

[Taras_777]

Кататися ось так на велосипеді в дитинстві, було справжнім мистецтвом.

[Taras_777]

[Taras_777]

[григ1955]

Полагаю, что это СССР - 80-е годы прошлого века. Носить меховые шапки было тогда модно и престижно. В гардероб их не сдавали, т.к. они были дорогие и их элементарно могли украсть. В институт (школу) носили их с собой в пакетах. Женщины часто не снимали их и в помещении. А сфотографироваться в них - самое оно! Можно было и в парикмахерскую не ходить и голову не мыть лишний раз!

[Taras_777]

Скільки тобі було років у 1979 році...

[Taras_777]

🍽️ На обід - зазвичай котлета. Але не справжня
- а як «зі шкільної їдальні»: трохи м’яса, трохи хліба.
Справжнє - лише в неділю. Тоді була курка або голубці, і завжди - «на потім і на свято», бо найкраще лишали на кінець.
👧 Ми, дівчата, носили дерев’яні сандалі з шльопанням по коридору і гумові босоніжки з ринку - камінці забивалися, але ми уявляли, що то підбори.
Колготки на голові - то були довгі коси, як у дорослих.
👢 Хітом були «чоботи на блискавці», в’язані шапочки, шарфи із зайчиком.
Джинси «варьонки», спортивні костюми з плащовки, які шурхотіли на весь двір, - це було круто.
А якщо ще з написом “Adidas” - навіть якщо пришитий вдома - то вже модниця.
📺 Ми захоплювались «Ну, погоди!», співчували Карлсону, слухали казки на платівках.
А «Гостя з майбутнього» дивились пошепки - бо мама казала: «Тільки після уроків!»
І всі хотіли побачити, як виглядає дім Вінні-Пуха і що всередині у будці Мухтара 😁
У моїх спогадах - фільм «Челюсти», передача «600 секунд» і заборонений мультик «Том і Джеррі», що хтось записав на касету.
🚲 Їздили на «Орльонку» чи «Україні» за газировкою з автомату.
А назад - із розбитими колінами. Ніхто не плакав.
Болить? Та куди там - йод, бинт - і гайда далі.
Батьки більше турбувались, чи велосипед цілий, ніж наші лікті. 😉
А якщо було боляче - казали: «До весілля заживе».
У кого були струпи на ногах - той точно гарно провів день.
💉 Ми були витривалі: вуха проколювали ниткою й голкою - у ванній, із мамою, яка казала: «Не бійся, пройде».
🎮 Ми були спритні: грали в «гумку» - косточки, пояс, колінця, долоньки.
Іноді проходили всі рівні. Інколи - під пісню Софії Ротару з магнітофону.
💡 Ми були винахідливі: нову гумку купити - проблема, тож вирізали зі старих трусиків, зав’язували вузлики - і готово.
⏱ Ми були нетерплячі: в «хованки» рахували - «дев’ять, десять, одинадцять, дванадцять… Пішов!» - аби швидше почати шукати.
🔍 Ми були цікаві: розбирали калейдоскоп, щоб побачити, що там блищить усередині.
Кулька з тирси з базару жила рівно один день.

📚 Читали «Барвінок», «Мурзилку», «Веселку». Потім - «Юность».
Лічили вагони поїзда на зупинці. Нам ніколи не було нудно!
👨‍👩‍👧 Це були ті часи…
Коли тато щонеділі дивився «У світі тварин».
Коли ми впізнавали настрій мами по тому, як вона заходила після педради.
Коли нас виганяли з кухні, бо ми вишкрібали крихти з пирога або бігали по щойно вимитій підлозі.
Коли про «це» ми вперше дізнавались із журналу «Работніца» або з книжки, яку хтось приніс із бібліотеки «для старших».
Коли олівець, касета і магнітофон, який жував плівку, - були святинею у кімнаті.
🌾 Це було інше дитинство. Без ґаджетів, але з пригодами.
Без лайків, але з друзями у дворі.
Без фільтрів - але з блиском в очах.

[Taras_777]

🌾 Літо в селі. Тоді, коли ще було дитинство.
Без ґаджетів, без вай-фаю, без планів на день - лише сонце, пилюка на ногах, рогачка в руках і сміх до самого вечора.
Ми прокидались не від будильника, а від запаху свіжого молока й півня, що кричав під вікном. Бігали босоніж по росі, збирали вишні у фартух, стрибали через калюжі, грали у “класики” й ховались у копах сіна. Літні дощі були не катастрофою, а пригодою - хто швидше добіжить додому, хто голосніше кричить під зливою.
А ще - бабусині пиріжки, холодна вода з колодязя, фрукти з дерева просто в рот і обов’язково хтось із дітей десь загубив сандалю 🙃
Це було щастя.
Справжнє, просте, безцінне.
Хай би діти й сьогодні хоч на кілька днів відчули те саме - літо, яке запам’ятовується на все життя ❤️
Просте, справжнє і без війни.

[Taras_777]

Ми їли один бутерброд на двох,
пили з одного кухля,
їли одне морозиво,
гризли одне яблуко.

Влітку змивали пил в річці,
взимку - з червоними носами й соплями до підборіддя -
летіли з гірок на санчатах.
Цілими днями - надворі.

Ніяких пробіотиків у капсулах -
був кефір,
квашена капуста,
і найздоровіше молоко - парне, з рук, що пахли сіном і працею.

У річці купатися було безпечно,
пили воду просто з джерела - і ніхто не вмирав.
Крали моркву з грядки,
ховали яблука під футболку,
їли немите - і нічого.
Суниця, малина, ожина...

Ми просто жили. Не боялись мікробів, не шукали сенсу - ми його відчували.
І якось були щасливіші, ніж тепер - у світі, де все стерильне, крім сердець 💚

[Taras_777]

Знаєте, що це?
Це радянські автомати з продажу газованої води AT-114. Дехто так любить розповідати про те що в СРСР склянка газировки без сиропу коштувала лише 1 копійку, а із сиропом - три.
Разом з "пломбіром по 20 копійок" та "ковбасою по 2.20" це третій основний фетіш "совка".
Правда, забувають кілька неприємних речей.
Це були розплідники зарази. Бо цей автомат наливав у одну і ту саму склянку - звичайний "гранчак". Випивав з нього хворий на туберкульоз, сифіліс, Боткіна, герпес або іншу "неприємність" і тут таки ця склянка переходила в інші руки.
Теоритично вважалося, що "гранчак" миється. Була в цьому автоматі така функція. Ставиш склянку у спеціальне гніздо, натискаєш і знизу б`є фонтанчик холодної води, який його споліскує - знову ж таки теоретично.
Практично то була мертвому припарка - ця мийка не видаляла залишки слини та бруду із зовнішнього краю склянки та й мікроби зсередини. Часто фонтанчик був слабкий, а ще частіше - взагалі не працював, бо швидко ламався його ніхто не ремонтував.
Часто гранчак викрадали алкаші й на його місце винахідлива обслуга приковувала на ланцюгу металеву кружку. Звісно, що самі автомати милися приблизно раз на "п'ятирічку".
В СРСР регулярно спалахували вогнища то холери, то віспи, то хвороби Боткіна. Остання прийшла до нас у місто влітку 1980, довелося похворіти й автору цих рядків.
А як же одноразові стаканчики - спитаєте ви? Невже не можна було розробити апарат під одноразовий картонній стаканчик, як у нормальних країнах?
Такий апарат був. Його індекс - АТ-102.
Но...
В СРСР завжди були "но".
Картонні скляночки у нас робити не вміли. Вони деформувалися, протікали і взагалі були дефіцитом. А ще їх тирили. Тому я, наприклад, за 20 років життя у "совку" ніколи не зустрічав газ-автомату, який наливав у паперові скляночки. Може, десь у Москві та Ленінграді, де було багато іноземних туристів...
А тепер про "совкове" жлобство. Незважаючи на те, що вода коштувала "майже задарма", знаходилося чимало громадян, які вважали справою честі обманювати або навіть грабувати автомати. Було кілька способів.
Оскільки автоматика на тих автоматах була радянська, тобто примітивна, вони замість одно- та трикопієчних монет із задоволенням приймали сталеві шайби відповідного розміру, котрі пролетаріат масово виносив у кишенях з рідних заводів.
Більш вигадливі просвердлювали у трикопієчній монеті крихітний отвір, прикріпляли волосінь і після того, як автомат наливав воду, витягали монету назад. Можна було сильно штовхнути однокопієчну монету й автомат наливав воду із сиропом замість простої.
А ще достатньо було грюкнути кулаком точно у те місце, за яким ховався автомат наливу й пристрій дарував склянку води абсолютно безкоштовно. То єсть, даром.
Оті радянській жлоби, їхні діти та онуки живуть і зараз. Вони є живильною масою для "рускава міра" та його джерелом. Вони й голосують на виборах самі-знаєте-за-кого. Вони мов ті трикопієчні монети на волосинці, маріонетками в руках політичних пройдисвітів та кремлівських агентів теліпаються. Може, я неправий...

Павло Бондаренко