Спілкуємось українською!

[Taras_777]

[Taras_777]

Він дивився в очі чотирьом окупантам. Міг зробити лише один рух — і їх би більше не стало. Але замість цього він узяв їх у полон…
Бо навіть на вʼйні залишався Людиною. Бо знав: полонений окупант — це шанс повернути додому українського захисника. Це ще одна надія для матері, яка роками чекає на свого сина. Це можливість урятувати чиєсь життя. Він це розумів. А вони — ні.
Тому й досі не вкладається в голові те, що вони зробили з ним. Звідки в людині може взятися стільки темряви… Як можна було kатуватu хлопця, який був повністю беззахисним… Він не міг чинити опір. Не міг утекти. Не міг захистити себе. Він був у їхніх руках. І вони свідомо ламалu його тіло, знущалuся з нього, завдавали bолю, який неможливо навіть уявити. А потім вbuлu. Просто тому, що могли. Це не в’йна. Це чисте, оголене зло.
Йому ще не виповнилося навіть 19 років. Але за цей короткий відрізок життя він устиг зробити для України більше, ніж багато хто за десятки років. Він не ховався за чужими спинами. Не шукав виправдань. Не тікав від небезпеки. Він стояв там, де було найважче. І до останнього залишався вірним своїй країні.
🫡 Олександр Гарбуз — оператор ПТРК 93-ї бригади, позивний «Малой».
Невисокий, худорлявий, зовсім юний хлопець, у якому сили духу було значно більше, ніж у багатьох дорослих чоловіків. Побратими знали його як майстра точного пострілу. Саме він з українського ПТРК «Корсар» знuщuв десятки ворожих бойових машин. Він не просто воював. Він щодня рятував життя інших.
16 березня 2022 року під час розвідувальної операції Сашко сам попросився виконати бойове завдання. Він не відступив і не переклав ризик на когось іншого. Сам зробив цей крок. Саме тоді він потрапив у російський полон. Далі були kаtування. Нелюdські знущання. І смерtь.
24 березня, після звільнення села Гусарівка, українські військові знайшли його тіло просто на одній із вулиць. Воно було nонівечене тортурамu. Навіть після смерtі росіяни залишили на ньому свій крuвавuй підпис.
У свої 19 років Олександр Гарбуз отримав найвище звання — Герой України. На жаль, посмертно.
Чому ми саме сьогодні згадуємо про Сашка?
Ба саме сьогодні, 2 липня, він мав би святкувати своє день народження, отримування привітання від батьків та друзів, але на жаль в’йна забрала його життя.
Найстрашніше те, що Сашка вже не повернути. Не повернути його батькам. Не повернути друзям. Не повернути Україні. Але ми можемо зробити одне — не дозволити світу забути, хто це зробив. Бо кожен, хто сьогодні закликає «зрозуміти» росію чи «шукати хороших росіян», має спочатку подивитися в очі батькам цього хлопця. І чесно сказати їм, за що їхнього 18-річного сина kатувалu до смерtі

[Taras_777]

Сьогодні, 3 липня, свій день народження відзначає генерал-майор Дмитро Красильников — Герой України, один із командирів, які зустріли російське повномасштабне вторгнення на передовій.
Він народився у Краматорську — місті, яке вже понад десять років є одним із символів боротьби України за свою свободу.
Ще в юності Дмитро Красильников захоплювався військовою історією. Він обрав шлях офіцера задовго до того, як Росія розпочала війну проти України. Закінчив Одеський інститут сухопутних військ, служив у 95-й десантній бригаді, а з початком російської агресії у 2014 році сформував і очолив 34-й батальйон територіальної оборони.
Він пройшов найважчі бої на Донбасі — від звільнення Торецька до Дебальцевого. Згодом командував 57-ю окремою мотопіхотною бригадою, здобувши репутацію вимогливого, спокійного й професійного командира.
24 лютого 2022 року генерал Красильников командував оперативно-тактичним угрупованням «Північ».
Саме його підрозділи одними з перших прийняли удар російської армії. У критичні години, коли вирішувалася доля країни, його рішення дозволили зберегти особовий склад, техніку та організувати оборону. За мужність і професіоналізм уже 28 лютого 2022 року йому було присвоєно звання Героя України.
Згодом він очолив Оперативне командування «Північ», яке відповідало за оборону Чернігівщини, Сумщини та північного кордону України.
Про себе Дмитро Красильников говорить небагато. Натомість його слова про військо стали відомими багатьом:
«Ключовою фігурою у війні є добре навчений, мотивований і озброєний військовослужбовець.»
Саме такі командири сьогодні творять сучасну історію України — не заради слави, а заради перемоги.
Вітаємо Дмитра Сергійовича з днем народження! Бажаємо міцного здоров’я, сили, витримки та якнайшвидшого миру, здобутого українською перемогою.

Слава Україні!

[Taras_777]

Побачила цю фотографію і розплакалася…
На випускному балі дев'ятикласник Єгор Голодрига вийшов танцювати вальс ОДИН 🙏❤️Він підняв руки так, ніби з ним була його партнерка, але партнерки не було – він виконував танець саме один. Танцювати з ним мала однокласниця, Маша Польська, вбита в бомбардуванні Києва 14 травня 2026 року - вона була серед 24 загиблих у житловому будинку, разом із татом та бабусею… Кілька місяців вона з однокласниками репетирувала випускний вальс, і саме вона мала виконати головну партію - ту, де партнер піднімає дівчину в кульмінаційний момент танцю. Але російська ракета вбила Машу, і вона ніколи не станцює свій випускний вальс. Єгор відмовився шукати іншу партнерку, сказавши, що це було б зрадою Маші. Він танцював на тлі відео, на якому він танцює з Машею під час однієї з репетицій.
Ця фотографія вкотре роздерла мене на шматки.. роздряпала в кров.. нестерпно…. (с)

Будьте прокляті ті, хто зробив це з Україною
Горіти вам в аду на всі покоління й віки🙏🥲

Актуально зараз нагадати біографію Залужного і його основне бачення.
Валерій Залужний народився 8 липня 1973 року у Новоград-Волинському, нині Звягель. Він пройшов класичний військовий шлях уже незалежної України: від командира взводу до Головнокомандувача Збройних сил. Це важлива деталь: Залужний став символом покоління українських офіцерів, які формувалися не в радянській військовій традиції, а вже в українській армії.
Його військова кар'єра — це не історія випадкового стрибка нагору. Він командував 51-ю окремою механізованою бригадою, працював у командуванні «Захід», був начальником Об'єднаного оперативного штабу ЗСУ, командувачем оперативного командування «Північ», а у 2021 році став Головнокомандувачем ЗСУ. Після звільнення з цієї посади у 2024 році був призначений послом України у Великій Британії.
Цікавий факт: Залужний має не лише військову, а й гуманітарно-політичну освіту — у 2020 році він закінчив магістеріум Острозької академії за спеціальністю «Міжнародні відносини». Це частково пояснює його публічні тексти: він дивиться на війну не лише як військовий, а як людина, яка розуміє політичну архітектуру світу.
Основне бачення Залужного щодо війни просте, але неприємне для любителів легких відповідей: сучасна війна не виграється лише героїзмом. Героїзм потрібен, але без технологій, виробництва, системи резервів, далекобійності, дронів, РЕБ, розвідки та швидкої адаптації він перетворюється на виснаження людей.
У своїй статті для The Economist Залужний прямо писав, що війна переходить у позиційну форму, а вихід із неї можливий через технологічну перевагу, зміну підходів до управління військами, масове застосування безпілотних систем, високоточну зброю та боротьбу за ініціативу.
Його логіка така: Україна не може дозволити собі воювати з Росією дзеркально — солдат проти солдата, ресурс проти ресурсу, маса проти маси. Росія більша, має більше людей, більше сировини і здатна довго терпіти втрати. Тому Україна повинна воювати розумніше: технологіями, точністю, швидкістю ухвалення рішень, якістю командування і здатністю бити там, де ворог не очікує.
У статті для CNN у 2024 році він фактично продовжив цю думку: ініціатива у війні належатиме тому, хто швидше змінює сам дизайн бойових дій. Не тому, хто голосніше говорить про перемогу, а тому, хто швидше виробляє дрони, навчає людей, створює нові тактики і не боїться ламати старі схеми.
Залужний не продає суспільству казку про швидку перемогу. Його підхід значно тверезіший: війна буде довгою, якщо ворог вірить, що ми втомимося раніше. Саме тому Україна має демонструвати не лише бажання миру, а реальну готовність до тривалого спротиву. Бо мир у такій війні приходить не тоді, коли ми просто хочемо миру, а тоді, коли Москва розуміє: продовження агресії не дасть їй бажаного результату.
І тут Залужний важливий не лише як генерал, а як маркер дорослої державної думки. Його позиція — це не про шоу, не про емоцію, не про гарну картинку. Це про систему. Про армію як частину держави. Про суспільство як тил. Про економіку як зброю. Про технології як шанс вижити. І про політику як здатність говорити людям правду, а не годувати їх зручними міфами.
Його головна теза, якщо дуже коротко: Україна має стати такою сильною, технологічною і стійкою, щоб ворог перестав бачити сенс у продовженні війни. Саме це і є реальна дорога до миру.

[Taras_777]

5 липня народився Роман Ратушний — українець, чиє життя стало символом честі, сміливості та безкомпромісної любові до своєї країни. Він не вмів стояти осторонь, коли потрібно було захищати людей, природу, свободу чи незалежність України. У кожному етапі його життя боротьба була не вибором, а покликом серця.
Він виріс у родині, де любов до Батьківщини не була гучними словами, а способом життя. Батько Романа, Тарас Ратушний, відомий журналіст і громадський активіст, а мати — українська письменниця Світлана Поваляєва. Саме вони виховали в ньому почуття відповідальності за свою державу, навчили не мовчати перед несправедливістю та завжди відстоювати правду.
Коли наприкінці 2013 року Україна вийшла на Майдан, Роман був серед тих, хто не побоявся стати на бік свободи. Він був одним з перших студентів, хто пережив жорстокий розгін Майдану у ніч на 30 листопада, але насильство не зламало його. Навпаки — воно лише зміцнило його переконання, що майбутнє країни потрібно виборювати власними руками.
У 2018 році він став одним із тих, хто не дозволив мовчки знищити Протасів Яр. Завдяки його ініціативі виник рух «Захистимо Протасів Яр», який згуртував тисячі небайдужих людей. А вже за рік Роман очолив громадську організацію, що стала прикладом того, як небайдужість здатна перемагати жадібність і свавілля.
Коли pосія розпочала повномасштабне вторгнення, Роман не шукав безпечного місця. Він одразу став до лав захисників України, сформував добровольчий підрозділ «Протасового Яру», брав участь в обороні Києва, виконував бойові завдання на Сумщині, а згодом воював у складі розвідувального взводу 2-го мотопіхотного батальйону 93-ї бригади «Холодний Яр» на Харківщині.
9 червня 2022 року, виконуючи бойове завдання поблизу Ізюма, Роман Ратушний загuнув, потрапивши у ворожу засідку. Йому було лише 24 роки. Він міг прожити довге життя, здійснити ще безліч добрих справ, але обрав найважчий шлях — захищати Україну до останнього подиху.
Роман Ратушний належить до покоління українців, яке не просило змін — воно створювало їх власними вчинками. Його ім’я вже стало частиною новітньої історії України, а його життя — нагадуванням про те, що справжня любов до Батьківщини вимірюється не словами, а готовністю жертвувати собою заради її майбутнього. Світла пам’ять Герою.

pосійська пропаганда може брехати скільки завгодно, але правду вже не приховає!
Навіть у самій pосії дедалі частіше лунають слова, які ще недавно там боялися вимовляти вголос. Російський публіцист та журналіст Олександр Невзоров прямо заявив, що українці — унікальний народ.
За його словами, події першої чверті XXI століття зробили те, чого ніхто не очікував: Україна піднялася на вершину світової військової історії, а українці довели всьому світові, що незламність, мужність і готовність боротися до кінця сильніші за будь-яку кількість ракет, танків чи живої сили.
Невзоров наголошує, що сьогодні український спротив став предметом вивчення для військових і аналітиків у всьому світі. Саме українці, на його думку, руйнують міф про «непереможну» російську армію, нищать імперські амбіції кремля та змінюють сучасну історію.
Сам публіцист давно зробив свій вибір. Він відкрито заявив, що став на бік України — на бік жертви, а не агресора, і підтримуватиме українців стільки, скільки буде потрібно.
На жаль, таких росіян сьогодні — одиниці. Але навіть ці поодинокі голоси свідчать про одне: брехня кремля вже дає тріщини. Все більше людей починають бачити справжню ціну цієї війни й усвідомлюють очевидне — Україну не вдалося зламати, а pосія вже давно програла свою головну битву: битву за правду.

[Taras_777]

Поки pосія розпалювала війну на Донбасі, один українець непомітно дістався до шпиля сталінської висотки в самому центрі москви.
Всю ніч він провів на висоті майже 180 метрів.
Він перефарбував верхню частину радянської зірки в синій колір, через що вона стала синьо-жовтою, і підняв над нею український прапор. Так Павло Ушивець, відомий як Mustang Wanted, привітав Україну з Днем Незалежності та привернув увагу всього світу.
У москві здійнявся справжній скандал. pосійська влада відкрила кримінальну справу, затримала кількох людей, які не були причетні до акції, а самого Павла оголосила в розшук. Згодом він публічно заявив, що діяв сам, щоб допомогти невинним уникнути покарання.
А ще він продав ексклюзивне відео своєї акції російському пропагандистському телеканалу і передав отримані гроші українському добровольчому батальйону. Вийшло так, що російська пропаганда фактично профінансувала українських захисників.
Але найважливіше сталося потім.
Павло не залишився лише героєм гучної акції. Він пішов захищати Україну зі зброєю в руках. Під час повномасштабної війни він також служить у лавах Збройних сил України.
Є люди, про яких варто згадувати частіше.
Бо справжні легенди не народжуються в телевізійних шоу чи соцмережах.
Вони народжуються там, де є сміливість зробити те, на що не наважився б майже ніхто.

[Taras_777]

«У 20 років він керував… нудистським пляжем. Сьогодні ним захоплюються тисячі військових, а росіяни полюють на його підрозділ».
Якби хтось сказав це Кирилу Вересу у 2013 році, він, мабуть, лише посміхнувся б.
Бо тоді його життя було зовсім іншим.
Він працював директором із розвитку нудистського пляжу «Довбичка» на Трухановому острові в Києві, мав хорошу роботу, займався бізнесом, захоплювався катерами та водними лижами. Закінчив банківську справу, згодом здобув юридичну й історичну освіту. Здавалося, попереду — звичайне мирне життя.
Але прийшов Майдан.
І він зробив вибір, який змінив усе.
На запитання, чому пішов на Революцію Гідності, Верес відповів просто:
«Потрібно було щось міняти. З достатком, з усім у мене все було прекрасно. Це був не стільки патріотичний, скільки чоловічий вчинок.»
Після Майдану він добровольцем пішов на війну.
Не мав військової кар’єри.
Не закінчував академій.
Не був генералом.
Став розвідником батальйону «Київ-1», потім — офіцером контррозвідки СБУ.
Саме він разом із побратимами брав участь у затриманні кадрових офіцерів російського ГРУ Євгена Єрофєєва та Олександра Александрова — операції, яка стала одним із перших неспростовних доказів участі регулярної армії РФ у війні проти України.
У 2015 році він отримав важке поранення в голову.
Осколок пробив череп.
Він вижив.
І повернувся на фронт.
У 2017 році Кирило Верес створив невелику бойову групу.
Назву довго не вигадували.
Вона отримала його позивний.
«К-2».
Минуло кілька років — і маленька група перетворилася на один із найефективніших підрозділів українського війська.
Сьогодні це вже 20-та окрема бригада безпілотних систем «К-2» — один із флагманів сучасної технологічної війни.
Сам Верес пояснює свою філософію дуже просто:
«Наше завдання — зробити так, щоб воювали роботи, а не люди.»
Саме тому його підрозділ одним із перших почав масово використовувати FPV-дрони, ударні безпілотники та наземні роботизовані комплекси.
Бо найцінніше на війні — життя українського воїна.
Під його командуванням українські військові успішно обороняли Мар’їнку, билися на Донеччині, Луганщині, Сіверському напрямку.
За успішні операції він став повним кавалером ордена Богдана Хмельницького — надзвичайно рідкісна відзнака.
У 2022 році Кирилу Вересу присвоїли звання Героя України.
В одному з інтерв’ю він сказав фразу, яка стала відомою на всю країну:
«За Україну треба не вмирати, а вбивати.»
Це не про жорстокість.
Це про головний принцип сучасної війни:
не героїчно загинути.
А зробити все, щоб вижили свої, а ворог був знищений.
Є ще одна його думка, яка дуже точно описує нинішню війну:
«Україна може знищити тільки сама себе.»
Не російські ракети.
Не танки.
Не “друга армія світу”.
А лише власна байдужість, внутрішні сварки та зневіра.
Мабуть, саме тому історія Кирила Вереса так захоплює.
Вона не про людину, яка все життя мріяла бути військовим.
Вона про українця, який мав комфортне цивільне життя, керував нудистським пляжем, будував кар’єру…
А коли настав найважчий момент в історії країни — просто став туди, де був потрібен найбільше.
І сьогодні його позивний «К-2» знають далеко за межами України.
Бо справжні легенди народжуються не тоді, коли шукають слави.
А тоді, коли беруть на себе відповідальність.
 Честь і шана Герою України Кирилу Вересу та всім воїнам бригади «К-2»

[Taras_777]

🎉Сьогодні свій День народження святкує Герой України, дипломат та генерал, який закохав у нашу армію весь світ — Валерій Федорович Залужний!
Він став першим Головнокомандувачем ЗСУ, який не мав нічого спільного з радянською військовою школою — суто український гарт, європейське мислення та колосальний досвід.
Вже у 2014 році Валерій Федорович був там, де найгарячіше, особисто беручи участь у боях на Донбасі. Його авторитет серед військових — беззаперечний, а повага народу — безмежна.
Сьогодні, представляючи Україну на посаді Посла у Великій Британії, він продовжує битися за наші інтереси, але вже на дипломатичній арені.
Пане Генерале, дякуємо Вам за мужність, шляхетність і за те, що в найнайважчі часи Ви дали нам усім впевненість. Нехай міцне здоров'я, Боже благословення та безмежна любов українського народу супроводжують Вас щодня. Бажаємо Вам невичерпного натхнення, сил для нових звершень та довгих переможних літ у служінні Україні. Дякуємо за Вашу залізну волю та збережену державу! Честь! 🫡🇺🇦

[Taras_777]

Норман Дейвіс зробив страшну річ для польського політичного плаката.. Він додав історію.. тобто не емоцію.. не передвиборчий мікрофон.. не “з Бандерою не вступите до ЄС”.. не “всі українці мають стояти в кутку історії”. А саме чітко історію..
І раптом виявилося, що світ трохи складніший, ніж польський телевізійний сюжет на 11 липня..
- Дейвіс прямо сказав: 90% УПА не мали нічого спільного з Волинню..
- Він прямо сказав: рішення Зеленського про найменування підрозділу не було заявою про Волинь.
- Він прямо сказав: злочин на Волині був злочином у спектрі геноциду.
- Але також прямо сказав: це не був злочин усього українського народу проти Польщі.
- І ще важливіше: він сказав те, що польські популісти дуже не люблять чути - якщо говорити про один аспект, треба говорити про все..
Про Волинь. Про польські відплатні акції. Про акцію “Вісла”. Про українські жертви. Про контекст війни. Про радянський і нацистський терор. Про те, що сучасні покоління не винні за злочини минулих поколінь - теж. Оце і є нормальна історична розмова..
А не польський формат “ми принесли свій біль, а ваш залиште в коридорі”..
Особливо цікаво з Бандерою.. Дейвіс нагадує просту річ: під час Волинської трагедії Бандера був у німецькому таборі. Тобто він не стояв на Волині з мапою, не командував УПА, не роздавав особисті накази і не керував масовими вбивствами..
Можна говорити про його ідеологічну відповідальність. Можна критикувати ОУН. Можна говорити про темні сторінки українського націоналізму.Але коли польський політик робить із Бандери універсальну кнопку для будь-якого антиукраїнського шоу - це вже не історія..
Це пульт дистанційного керування польським електоратом.. Натиснув “Бандера” - рейтинг пішов.
Натиснув “Волинь” - зал встав. Натиснув “УПА” - можна блокувати Україну в ЄС. Натиснув “Східна Малопольща” - піськов уже аплодує з хрємля..
І ось тут Дейвіс дуже незручний. Бо він не український пропагандист. Не якийсь “бандерівець із Фейсбуку”. Не блогер із тризубом на аватарці..
Це один із найвідоміших істориків Польщі у світі, автор “Божого ігрища”, людина, яка знає польську історію краще, ніж багато польських телевізійних патріотів знають власний поштовий індекс..
І він прямо каже: обережніше. Не весь український народ. Не вся УПА. Не зараз, під час війни. Не так, щоб дати привід росії.
А що робить частина польської політики? Робить точно навпаки.. Колективізує. Спрощує. Принижує. Шантажує. Погрожує. Витягує мертвих у прямий ефір. І називає це “європейськими цінностями”.
Європейські цінності, виявляється, дуже зручна річ: можна ними бити сусіда по голові, якщо правильно загорнути в історичну пам’ять..
Тепер головне.
Україні не треба робити з УПА білу ікону без тіні. Це було б певно не дуже мудро.. УПА має складну, важку, криваву історію. Там є боротьба з масквою. Є антиімперський спротив. Є героїзм. Є підпілля. Є радянські тюрми. Є смерть. Є післявоєнний опір. Але є і злочини проти цивільних. І про це треба говорити..
Але Польща теж не має права робити з УПА чорну пляму без історії. Бо це вже не пам’ять. Це виключно політична фарба.
Якщо кожен визвольний рух оцінювати тільки за його найтемнішими сторінками, то тоді доведеться дуже уважно пройтися і по польському підпіллю, і по Армії Крайовій, і по “Żołnierzach Wyklętych”, і по польських акціях проти українських сіл..
І от раптом з’ясовується, що всі хочуть великих нюансів для своїх. І абсолютного вироку для чужих.. Це вже не історія. Це подвійний стандарт у вишиваній краватці..
Дейвіс пропонує те, що нормальна Європа мала б зробити давно: комісію правди і примирення..
Тобто не комісію політичної помсти.. Не комісію “Україна має покаятися, а Польща модеруватиме”.
Не комісію “ми святі, ви винні”. А справжню двосторонню історичну роботу..
Але після війни..
Бо зараз Україна не на історичному семінарі. Україна воює.
І коли Польща саме зараз розкручує історичну істерію, Дейвіс дуже точно каже: це буде коштувати Польщі в майбутньому..
Бо українці це запам’ятають. Не Волинь як тему.
А сам момент, коли це все робилось!
Момент, коли Україна п’ятий рік повномасштабно воює з росією, а польські політики вирішили, що саме зараз ідеальний час виставити історичний рахунок, забрати ордени, погрожувати ЄС і пояснити нам, які герої допускаються до цивілізованого світу..
Дуже вчасно..
Майже як прийти в реанімацію до пораненого і почати вимагати від нього пояснень щодо родинної сварки 80-річної давнини..
Польща має право пам’ятати своїх мертвих.. Але Польща не має права перетворювати пам’ять на шантаж ще живої України.. Польща має право говорити про Волинь. Але Польща не має права говорити так, ніби український біль не існує.
Польща має право вимагати ексгумацій. Але Польща не має права вимагати історичного самозречення..
Польща має право не любити Бандеру. Але Польща не має права робити з Бандери митницю на вході України до Європи..
Бо Європа - це не польський історичний клуб із фейс-контролем на вході.
Історія складна. Українська пам’ять складна. Польська пам’ять складна. УПА складна. Волинь страшна. Акція “Вісла” страшна. Польські відплатні акції страшні. pадянський терор страшний. Нацистська окупація страшна.
І якщо ми хочемо правди - треба говорити про все.
А якщо хтось хоче тільки одну сторінку, тільки одну провину, тільки одну націю на лаві підсудних - це вже не правда..
Це політичний театр..
І, як дуже правильно попереджає Дейвіс, квитки в перший ряд там уже купила масква.

[Taras_777]

Підлітків Героїв з Бердянська ми не забудемо ніколи. Слова Тиграна і досі в вухах, " все , це смерть пацани ".Тигран і Микита вибрали боротьбу, хоча самі були ще діти. Але вже з твердою позицією, і з сильною любов'ю до України. Вони так рано злетіли в Небо. Стльки людей, дітей полягло у цій війні, вони недожили, недолюбили. Нам потрібно побудувати таку сильну, гідну для життя людей Державу, щоб не було соромно згадувати тих, хто заради свободи України заплатив своїм життям...
Вони не вмерли, вони стали світлом.
Що гріє землю в полум’ї заграв.
Їх імена розвіялись над вітром
Та ворог їх ніколи не здолав.

[Taras_777]

«радянська, а сьогодні й російська пропаганда

десятиліттями повторює міф про нібито "союзництво" УПА з гітлерівцями. Але тоді виникає просте запитання: якщо це було так, навіщо німці кинули проти українських повстанців сили трьох дивізій?»
Відповідь дає сама історія.
6 липня 1944 року на горі Лопата в Карпатах розпочався один із найбільших боїв Української повстанської армії проти військ нацистської Німеччини.
Близько 600 бійців куреня «Скажені» та інших відділів УПА під командуванням 29-річного хорунжого Василя Андрусяка — «Різуна» прийняли бій із силами трьох німецьких дивізій та угорського полку.
Андрусяк був одним із найталановитіших командирів УПА. Попри молодий вік, він здобув репутацію блискучого тактика, який умів нав'язувати противнику свої умови бою. Побратими згадували його як надзвичайно сміливого командира, який особисто перебував на найнебезпечніших ділянках і завжди йшов попереду своїх бійців.
Ще у юності Василь Андрусяк довів, що боротьба за Україну для нього була справою всього життя. У 1933 році він разом із друзями вивісив синьо-жовтий прапор над поштою в рідному Снятині. За це польська влада ув'язнила юнака на кілька місяців і виключила з гімназії. Пізніше його неодноразово переслідували і польська поліція, і радянські спецслужби. Брата Андрусяка більшовики розстріляли, а рідних депортували до Сибіру.
Військовий талант «Різуна» формувався не випадково. Він очолював підпілля ОУН на Покутті, а з початком німецько-радянської війни певний час перебував у батальйоні «Роланд». Проте після того, як нацисти почали масові арешти українських націоналістів і відмовилися визнавати Акт відновлення Української Держави, Андрусяк залишив службу й повернувся до підпільної боротьби. Для нього стало очевидно: Третій Рейх так само не збирається допустити існування незалежної України.
У перший день бою повстанці блискавично атакували німецьку колону, захопивши три вантажівки зі зброєю, боєприпасами та спорядженням. Полонений німецький офіцер повідомив про підготовку масштабного наступу. Командири УПА вирішили прийняти бій, використавши головну перевагу — знання місцевості.
Знаючи, що ворог має значну перевагу в людях і техніці, Андрусяк зайняв оборону на вигідних висотах гори Лопата. Повстанці використали складний гірський рельєф і навіть старі австро-угорські укріплення часів Першої світової війни. Це дозволило значно меншому за чисельністю підрозділу ефективно стримувати наступ добре озброєних німецьких частин.
8 липня німці підтягнули артилерію, міномети та за підтримки угорських підрозділів розпочали масштабний штурм. Після кількох невдалих атак вони навіть намагалися обійти українські позиції з флангів, однак і цей задум провалився.
Наступного дня, коли німці вкотре пішли в атаку, дійшло навіть до рукопашних сутичок. Скориставшись тим, що противник зосередився біля підніжжя гори, Андрусяк сформував ударну групу, яка несподівано вдарила по ворогу з тилу. Після цього повстанці ще кілька днів влаштовували засідки на німецькі автоколони та комунікації, змушуючи окупантів відмовитися від подальшого наступу.
Запеклі бої тривали десять днів — до 16 липня. За різними оцінками, німецькі війська втратили від 200 до 450 солдатів, тоді як втрати УПА становили близько 30 бійців.
Особливо цинічно міф про «союзництво» УПА з нацистами звучить від спадкоємців радянської пропаганди. Адже саме СРСР і Третій Рейх у 1939 році підписали пакт Молотова—Ріббентропа, домовилися про поділ Східної Європи та вже за кілька тижнів спільно розчленували Польщу. До червня 1941 року між двома тоталітарними режимами тривала активна економічна й політична співпраця. Натомість УПА, створена пізніше, вела збройну боротьбу як проти нацистської Німеччини, так і проти радянського режиму за право України бути незалежною.
Через півтора року після бою на горі Лопата Василь Андрусяк загинув у бою з військами НКВС. Йому було лише 30 років. Посмертно командира нагородили Золотим Хрестом бойової заслуги УПА І класу.
Бій на горі Лопата — одна з тих сторінок нашої історії, які найкраще руйнують пропагандистські міфи. Бо факти промовистіші за будь-які вигадки.

Слава Героям України!
Слава Героям УПА!

[Taras_777]

До Тебе, Господи, в молитві я звертаюсь,
Тебе усім серденьком я молю,
Усі свої надії на Тебе покладаю,
І миру, єдності, любові я прошу:
Нехай не гинуть діти!
Нехай не плаче мати!
Нехай додому повертається солдат!
Моя Вкраїна-ненька не хоче воювати!
О, Боже! Від війни врятуй всіх нас!

О, милий Господи, для нас ти є Спаситель,
Ти завжди твориш чудо та добро,
О, зглянься же над нами, Тебе благають діти,
Ми хочемо, щоб горя більше не було!
Нехай сміються діти!
Нехай радіє мати!
І більше не воює вже солдат!
Моя Вкраїна-ненька ще буде розцвітати!

[Taras_777]

[Taras_777]

Їх не обирали на виборах. Вони не ведуть політичних кампаній і не змагаються за популярність. Але коли українців запитали, кого вони вважають справжніми бойовими авторитетами, найбільшу довіру отримали Роберт «Мадяр» Бровді, Денис «Редіс» Прокопенко та Андрій Білецький.
За результатами соціологічного дослідження, 59% опитаних назвали Роберта «Мадяра» Бровді командиром, який викликає найбільшу повагу та є справжнім бойовим авторитетом. Денис «Редіс» Прокопенко отримав такий рівень довіри у 43% респондентів, а Андрій Білецький — у 41%.
Кожен із них пройшов свій шлях. «Мадяр» став одним із тих, хто змінив уявлення про сучасну війну, перетворивши безпілотники на одну з найефективніших сил на полі бою. «Редіс» став символом незламності після героїчної оборони Маріуполя та російського полону. Андрій Білецький створив підрозділ, який сьогодні вважають одним із найбоєздатніших у Силах оборони України.
Довіру не призначають наказом і не здобувають гучними словами. Вона народжується там, де командир бере на себе відповідальність, веде людей за собою й щодня доводить справами, чому йому довіряють.
Саме тому імена Роберта Бровді, Дениса Прокопенка та Андрія Білецького для багатьох українців стали символами професіоналізму, мужності та боротьби за Україну.