Я ніколи не забуду останню розмову з мамою.
—Сину, ти приїдеш у неділю? — запитала вона втомленим, але сповненим надії голосом.
—Не знаю, мамо… маю багато роботи, — відповів я, не дивлячись у її бік, з телефоном у руках.
—Добре, сину, я почекаю… — сказала з усмішкою, хоча в очах промайнув смуток.
У неділю я не приїхав. І наступної теж. Завжди знаходилося щось «важливіше»: робота, друзі, втома. Мама завжди «розуміла». Або принаймні так казала.
Останнього разу, коли я завітав, вона в’язала маленький светрик.
—Для кого це? — спитав я здивовано.
—Для онука, якого ти колись мені подаруєш, — відповіла з легкою усмішкою.
—Мамо, ще зарано про таке говорити…
—Я в’яжу повільно, синку. Тож куди поспішати? — сказала вона й знову усміхнулася.
Я навіть не здогадувався, що це буде наша остання довга розмова.
Одного ранку, коли я пив каву, задзвонив телефон.
—Ви син пані Рамірчук? — запитав незнайомий голос.
—Так, я.
—Мені дуже шкода. Ваша мама відійшла цієї ночі.
Телефон вислизнув із рук. Здалося, що світ розколовся навпіл. Я кинувся до лікарні з надією, що це якась помилка. Але ні. Там була мама — така крихка, така тиха… а я залишився з тисячами невимовлених слів.
Серед її речей я знайшов недов’язаний светрик і зім’яту записку на тумбочці. Упізнав її почерк:
«Неважливо, якщо ти не приходиш, сину… я все одно люблю тебе щодня.»
Я перечитував ці рядки знову й знову, доки сльози не застилали очі. І тоді я зрозумів: мамі ніколи не були потрібні подарунки чи великі жести. Вона хотіла лише мого часу. І саме цього я їй не дав.
Тепер мене часто питають, чому я завжди поруч із родиною, чому щоразу кажу «люблю тебе» перед тим, як покласти слухавку. І моя відповідь проста: я не роблю цього з автоматизованої звички. Я роблю це, бо занадто пізно зрозумів — коли час зупиняється, других шансів більше не буде.
Начало
Вход
Регистрация