
Чому Вольтер так захоплювся козаками?
У XVIII столітті, в кабінеті під Парижем, серед сувоїв, мап і книг, сидів Франсуа-Марі Аруе, знаний світові як Вольтер. Його перо безжально викривало деспотію, а думка — шукала приклади вільних народів, навіть якщо ті жили на краю Європи.
Коли він працював над своєю відомою працею «Історія Карла XII» (1731), йому відкрилася доля одного народу, що боровся попри імперії:
«Україна завжди прагнула бути вільною; але, будучи оточеною Московією, державами Великого пана (тобто Османської імперії) та Польщею, вона була змушена шукати собі покровителя… Спочатку вона звернулася під захист Польщі, яка поводилася з нею як з підданою; згодом вона віддалася Московії, яка правила нею як рабом, наскільки могла...»
Ці слова не залишали сумнівів: Вольтер усвідомлював трагедію України, яка втрачала свободу не з власної волі, а з потреби вижити.
Та ще більше його вражала організація козацької держави — Запорозької Січі:
«Козаки живуть у республіці, незалежні від будь-якого монарха, і самі обирають свого керівника.»
Вольтер, прихильник природних прав і вільної волі, бачив у козаках живий доказ: не вся Східна Європа — земля рабів. Є тут і волелюбний народ, який створив народну республіку без королів і деспотів.
І коли він писав про Івана Мазепу — гетьмана, який піднявся проти Москви й об’єднався з шведським королем Карлом XII — його перо не засуджувало, а захоплювалося:
«Князь Мазепа, генерал козаків, людина великого розуму, замислив зробити свою країну незалежною.»
Для Вольтера, що боровся з деспотією у Франції, козаки стали не просто історичним фактом — прикладом політичної волі, що проростає крізь залізо імперій. Вони стали для нього образом народного духу, здатного самостійно керувати собою.
І хоча він не бував в Україні, його слова стали одними з перших визнань української ідентичності в західноєвропейській історіографії.

Кажуть, що не було на всій Запорізькій Січі веселішого весілля, ніж те, що справив козак Остап Гримайло, син Сава, з Ганнусею, дочкою полкового обозного. А почалося все з пісні — як і належить у козацькому краю.
Був Остап завзятий козарлюга: шабля в нього — як вогонь, кінь — мов буря, а голос — такий, що й соловей прислухався. Одного вечора, коли козаки співали біля вогнища, почув спів його сам отаман і каже:
— Остапе, а чому це ти досі нежонатий? Пора тобі — он Ганнуся на тебе дивиться вже другий тиждень!
Остап почервонів, а потім лише махнув рукою:
— А що ж, як дивиться, то й беру! Та тільки — весілля буде таке, щоб і в Туреччині почули!
Сватання й згода
Наступного ж дня поїхав Остап з кумом Паньком та ще трьома козаками до Ганнусиного батька свататись. Привезли подарунків: сала — цілий віз, меду — в діжці, шаблю та шовкову хустку.
Обозний покрутив вусами, поміркував і каже:
— Якби хто інший — не віддав би. А ти, Остапе, козак поважний, хоробрий, та ще й гусляр — бери!
Гулянка — на три дні і дві ночі
Весілля справляли на березі Дніпра. Наречену везли на гарно прикрашеній возії, запряженій волиною з дзвіночками. Ганнуся — мов маків цвіт, у вінку з живих квітів, у сорочці, вишитій золотом, а в руках — хліб-сіль на вишитому рушнику.
Остап же вийшов до гостей у червоних шароварах, у чорній жупанці, з булавою, подарованою отаманом. Він же й повів танець-гопак разом із старшими козаками, аж земля гуділа!
Столи ломились від страв: кулішу — ціла бочка, вареників — як зерна в коморі, смаженого кабана, порося на капусті та меду справжнього козацького. А як дійшла черга до тостів, то один дід казав:
— Щоб у вас діти були веселі, як цей гармидер, а життя — як ця миска вареників: гаряче, смачне та з маслом!
А замість обручок — шаблі
На знак вірності обмінялися не перстенями, а маленькими шаблями з вигравіруваними іменами. Бо сказав Остап:
— Коли любов — то й битись за неї треба вміти!
І в ту ж ніч Ганнуся сказала:
— Ну, козаче, тепер твоя жона — не лише красуня, а й твій побратим!
Так і жили — не тужили, дітей виховали козачатами, а весілля їхнє ще й досі згадують старі вуйки біля шинку, мовляв:
— Було то весілля — як шабля з блискавки, як пісня на вітер, як кохання — вільне, як степ.