"Там, где pоссия получает по зубам, по лице, там её граница и заканчивается. Я всегда привожу в пример героическую Финляндию: в 1939 году она знала, что устоять невозможно, но была готова умереть в бою за свободу. И финны защитили свою свободу"
☝️Письменник і колишній офіцер радянської військової розвідки Віктор Суворов в інтерв’ю Сергію Цуркану прямо говорить про те, що може зупинити російську експансію.
Не дипломатичні реверанси. Не страх перед «великою pосією». І точно не надія на те, що москва сама зупиниться. Суворов нагадує про Фінляндію — країну, яка свого часу опинилася перед армією, що переважала її за чисельністю та ресурсами, але не схилила голову.
Водночас Суворов проводить жорстку паралель між радянською армією 1939 року та сучасними російськими військами в Україні. Минуло десятиліття, змінилася назва держави, техніка й озброєння, але незмінним залишилося ставлення до власного солдата: командування кидає людей у безглузді штурми, перетворюючи їх на витратний матеріал заради просування на кілька метрів.
Так, у Зимовій війні 1939–1940 років Фінляндія зазнала величезних втрат і була змушена віддати частину територій. Але найважливішого Москва так і не отримала — фінської держави вона не знищила. Фінляндія вистояла й зберегла незалежність. Тепер вона допомагає Україні зробити те саме. 15 вересня Гельсінкі схвалив 34-й пакет військової допомоги Україні на близько 290 мільйонів євро.
Для Суворова фінський урок очевидний: навіть тоді, коли ворог здається сильнішим у рази, капітуляція не є єдиним варіантом. Якщо країна готова битися, вона позбавляє агресора найголовнішого — можливості безкарно вирішити її долю. москва може мати більше танків, ракет і солдатів. Але це ще не означає, що вона має право отримати чужу землю.
pосійська імперія десятиліттями будувала свою силу на переконанні, що слабший зрештою зламається. Фінляндія свого часу зламала цю формулу. Україна сьогодні робить те саме — тільки вже у масштабі, який москва запам’ятає надовго.
Бо pосію не зупиняє жалість. Не зупиняє сором. Не зупиняють прохання.
Її зупиняє лише сила, яка відповідає на силу.
І Україна сьогодні саме такою відповіддю є.
Андрій Макаревич, не змовчав, коли інші мовчали!
Саме в цьому, мабуть, і полягає головна риса Андрія Макаревича, яка вирізняє його багато років: він не намагався підміняти очевидне зручними словами.
Коли pociя почала вiйнy проти України, Макаревич не називав її «конфліктом», не шукав виправдань і не перекладав відповідальність на тих, на кого нaпaли. У 2023 році він сформулював свою позицію максимально прямо: «Хто на кого напав🤔Україна на нас чи pосія на Україну🤔»
Ще у 2015 році, після публічного засудження російського вiйcькoвoгo втpyчння в Україну, він говорив про вiйнy як про інструмент утримання влади.
А у 2022 році пояснював, що його уявлення про добро і зло розійшлися з діями російської влади, і що все, що міг зробити для протидії цьому, він робив.
Можна по-різному ставитися до Макаревича, його музики чи його поглядів. Але є річ, яку важко не помітити: у питанні війни він обрав називати речі своїми іменами.
Агресію — агресією.
Вiйнy — війною.
Напад — нападом.
Брехню — брехнею.
Іноді для цього не потрібні довгі промови. Достатньо просто не погоджуватися називати чорне білим.
Вони зробили українську мову мовою великої сцени
Є артисти, які залишають після себе не просто хіти, а цілу епоху. Їхні пісні звучали в домівках, на концертах і в серцях мільйонів людей, доводячи: українська мова може бути сучасною, глибокою й неймовірно красивою.
Володимир Івасюк подарував Україні «Червону руту», «Водограй» і десятки інших пісень, що стали класикою. Його творчість відкрила нову сторінку української естради й стала символом національної музичної культури.
Назарій Яремчук своїм теплим і щирим голосом прославив українську пісню далеко за межами країни. Як соліст ансамблю «Смерічка» він зробив україномовний репертуар по-справжньому народним, а його виконання й сьогодні залишається еталоном.
Василь Зінкевич став одним із найяскравіших голосів покоління. Саме він був серед перших виконавців пісень Івасюка, а його участь у музичному фільмі «Червона рута» назавжди увійшла в історію української культури.
Микола Мозговий продовжив цю традицію вже наприкінці XX століття. Він не лише написав пісні, які стали золотим фондом української естради, а й послідовно підтримував розвиток україномовної музики та молодих виконавців.
Їх об’єднувала одна важлива місія — вони співали українською не тому, що це було модно, а тому, що це було їхньою любов’ю. І саме завдяки таким людям українське слово продовжує звучати через покоління.
Начало
Вход
Регистрация