Спілкуємось українською!

[Taras_777]

Українець, який створив близько 40 000 картин. Його виставки проходили в Парижі, Брюсселі, Амстердамі… А в Україні про нього майже не згадують.
Художник-самоук із Лемківщини — Епіфаній Дровняк, відомий світові як Никифор Криницький — людина, яку роками вважали диваком, жебраком, бездомним. Але світ побачив у ньому генія.
Він народився у 1895 році в містечку Криниця, у родині глухонімої жінки, і сам довгий час не міг говорити. Через це його вважали "неповноцінним" і викреслили з системи — без освіти, без підтримки. Але з дитинства він мав одну пристрасть: малювати. Паперу часто не було — тож творив на клаптях, обгортках, картоні.
Замість слів — фарби. Замість визнання — байдужість. Його не приймали до художніх спілок, і навіть паспорт не хотіли видавати — не той, мовляв, "соціальний тип".
Та попри все, Никифор не припиняв малювати. Його акварелі — це наївне мистецтво, яке ніби говорить просто, але відкриває глибину. Міста, церкви, люди, образи фантазії — у стилі, який пізніше назвуть "примітивізмом".
Його випадково помітив художник Єжи Вольф у 1930-х. Потім були перші виставки. Потім Париж. Потім — Європа. Його роботи порівнювали з Руссо і Піросмані. Його називали "поетом пензля".
💬 Але Никифор ніколи не малював заради слави. Він ішов по вулиці, сідав на сходах, діставав фарби — і створював. Так з’явилося майже сорок тисяч робіт. І кожна — це мовчазний крик душі людини, яку довго не чули.
Пішов з життя Никифор у 1968-му. Його ім’я внесено до списку 100 найвидатніших художників світу-примітивістів. Його роботи зберігаються в музеях Варшави, Кракова, Парижа, Нью-Йорка. І — у спеціальному Музеї Никифора в Криниці.
Але в українському інформаційному просторі він досі — радше загадка, ніж визнаний митець.

[Taras_777]

Спочатку я його ненавидів — собаку мого сусіда.
Щовечора, без жодного винятку, щойно я повертався з роботи, він починав шалено гавкати.
А я, втомлений і роздратований, думав:
«Знову він… клятий пес!»
Від одного лише його гавкоту в мені все закипало.
Моя дружина дивилася на нього інакше.

Спойлер   :

Вона казала, що за ним не доглядають як слід, що він, мабуть, голодний, і час від часу кидала йому шматочок курки з нашого балкона.
Іноді вона просила зробити це й мене.
Так, майже непомітно для себе, я теж почав іноді підгодовувати його.
З часом цей гавкіт, який колись так мене дратував, став частиною звичного звукового фону нашого життя.
Все ще дратівливий… але вже по-своєму знайомий.
А потім життя різко змінилося.
Моя дружина захворіла, і на довгі місяці ми зникли в лікарняних коридорах і залах очікування.
Коли ми нарешті повернулися додому, нас зустріла тиша.
Гостра, болюча тиша.
Жодного гавкоту. Жодного сигналу.
Моя дружина одразу зрозуміла, що щось не так.
І в мені самому раптом відкрився порожній простір.
Я пішов до сусідів — але їх уже не було.
У дворі, серед бур’янів та старого мотлоху, я його знайшов: того самого собаку.
Виснаженого до кісток, із тьмяними очима та важким диханням.
Не вагаючись ані секунди, я підняв його на руки й побіг до ветеринара.
Він вижив. Ледь-ледь… але вижив.

Ми прийняли найпростіше й найприродніше рішення у світі — залишити його з нами.
Тепер, коли я повертаюся додому й чую його гавкіт, на моєму обличчі з’являється посмішка.
Я нарешті зрозумів, що означав цей звук.
Це не був гнів чи роздратування.
Це був крик, звернення.
Це був його спосіб сказати:
«Гей, я тут. Ви справді мене бачите?»
Сьогодні цей пес — частина нашої родини.
А його гавкіт, той самий звук, який колись мене дратував, став найтеплішим привітанням.
Невеликий шум, що пахне любов’ю, відданістю та домом.
Шум, який щодня нагадує мені: іноді, щоб урятувати когось, достатньо просто — по-справжньому його почути. ❤️

[Taras_777]

Я ніколи не забуду останню розмову з мамою.
—Сину, ти приїдеш у неділю? — запитала вона втомленим, але сповненим надії голосом.
—Не знаю, мамо… маю багато роботи, — відповів я, не дивлячись у її бік, з телефоном у руках.
—Добре, сину, я почекаю… — сказала з усмішкою, хоча в очах промайнув смуток.
У неділю я не приїхав. І наступної теж. Завжди знаходилося щось «важливіше»: робота, друзі, втома. Мама завжди «розуміла». Або принаймні так казала.
Останнього разу, коли я завітав, вона в’язала маленький светрик.
—Для кого це? — спитав я здивовано.
—Для онука, якого ти колись мені подаруєш, — відповіла з легкою усмішкою.
—Мамо, ще зарано про таке говорити…
—Я в’яжу повільно, синку. Тож куди поспішати? — сказала вона й знову усміхнулася.
Я навіть не здогадувався, що це буде наша остання довга розмова.
Одного ранку, коли я пив каву, задзвонив телефон.
—Ви син пані Рамірчук? — запитав незнайомий голос.
—Так, я.
—Мені дуже шкода. Ваша мама відійшла цієї ночі.
Телефон вислизнув із рук. Здалося, що світ розколовся навпіл. Я кинувся до лікарні з надією, що це якась помилка. Але ні. Там була мама — така крихка, така тиха… а я залишився з тисячами невимовлених слів.
Серед її речей я знайшов недов’язаний светрик і зім’яту записку на тумбочці. Упізнав її почерк:
«Неважливо, якщо ти не приходиш, сину… я все одно люблю тебе щодня.»
Я перечитував ці рядки знову й знову, доки сльози не застилали очі. І тоді я зрозумів: мамі ніколи не були потрібні подарунки чи великі жести. Вона хотіла лише мого часу. І саме цього я їй не дав.
Тепер мене часто питають, чому я завжди поруч із родиною, чому щоразу кажу «люблю тебе» перед тим, як покласти слухавку. І моя відповідь проста: я не роблю цього з автоматизованої звички. Я роблю це, бо занадто пізно зрозумів — коли час зупиняється, других шансів більше не буде.

[Taras_777]

Дякуємо вам Брати! Щиро Дякуємо!
У Грузії, в місті Тбілісі, відкрили пам’ятник Герою України - Олександру Мацієвському.
І це просто неймовірно зворушливо.

Пам’ятаймо Героя…
Олександр Мацієвський.
На самоті перед ворогом, без тіні страху, з вірою у свою країну — він довів усьому світові, що означає справжня сила духу. Його останні слова «Слава Україні!» стали не просто вигуком, а символом нескореності й національної гідності. Він не опустив очей, не просив пощади. Він залишився тим, ким був до останнього подиху — воїном, сином свого народу, вірним Україні.
Ми пам’ятаємо. Ми будемо пам’ятати завжди.

Слава Україні!

[Taras_777]

Наприкінці XVIII століття англійський професор мінералогії Едвард Даніель Кларк вирушив у довгу подорож pосійською імперією. Його маршрут пролягав через петербург, москву і далі — на південь, у землі, які тоді називали Малоросією, а нині це — Україна. Саме там він зустрів українських селян і козаків та залишив вражаючі описи їхнього життя.
І вже тоді Кларк зробив висновок: українці й росіяни — це два абсолютно різні світи.

Спойлер   :

🏞 Українські степи і люди
Коли Кларк побачив українські степи, його захоплення не мало меж:
«Всі ці неосяжні рівнини рясніли найрізноманітнішими квітами… повітря було напоєне пахощами, жайворонки співали, метелики літали серед цвіту».
Він із подивом описував білі охайні хатки з садками, квітучі подвір’я, великі родини, що вечеряли гуртом просто неба.
«Малороси з численними сім’ями сиділи кружком перед своїми чепурними хатками і вечеряли; усі щасливі й веселі, вони являли картину задоволення та миру, яку нечасто зустрінеш на російських теренах».
🙌 Риси українців
Кларк називав українців:
• чистоплотними, працьовитими, чесними, щедрими, ввічливими, відважними, гостинними;
• справді побожними і менш забобонними, ніж росіяни.
«Вони становлять куди шляхетнішу расу, ніж росіяни, і переважають їх у всьому, що тільки може підносити один людський гурт над іншим».
Українська мова видалася йому «приємною, повною зменшувальних форм» — мелодійною та лагідною.
Особливо його вразила чесність: він наводить приклад, коли козаки самі доставили чужу поламану карету з усім майном до міста. І додає риторичне питання:
«Хто б наважився покинути карету чи скриню, навіть під замком, серед росіян?»
🪆 pосіяни в очах Кларка
А тепер — контраст. перебуваючи в москві, Кларк бачив натовпи, які після церковних служб віддавалися пияцтву та розпусті.
«Посеред зали російські мужики та міщани танцювали з блудницями, тоді як їхні жінки й дочки стояли збоку… Ніколи мені не доводилося бачити настільки нестримної розпусності».
У селі, де поряд жили малороси й росіяни, різниця була очевидна:
«Різницю між цими двома народами можна було зрозуміти з контрасту між нечистотою і охайністю… Я радше пообідав би на підлозі хати українця, ніж на столі російського князя».
Кларк відзначав і похмурість, підозріливість росіян, їхню звичку до обману й крадіжок, контрастуючи це з відкритістю та доброзичливістю українців.
⚖️ Дві протилежності
У підсумку англієць бачив дві протилежні культури:
• Українці (малороси) — «благородна раса», чесні, гостинні, працьовиті, з любов’ю до землі й охайності, з глибоким, але щирим благочестям.
• pосіяни (великороси) — народ, зіпсований деспотизмом, схильний до пияцтва, підозріливості, неохайності й обману.
Цей висновок звучить особливо актуально сьогодні, через понад 200 років після його подорожі. Бо незалежний британський мандрівник уже тоді побачив і чесно записав те, що ми знаємо й відчуваємо нині: українці й росіяни — це не одне й те саме, це два різні світи.

📖 Джерело: Edward Daniel Clarke, Travels in russia, Tartary and Turkey (1800–1812).

[Taras_777]

Звикайте до того, що портрети військовослужбовців будуть в парках, школах. На їхню честь називатимуть вулиці та провулки.
За те, щоб віддати повагу, треба стати на коліно, стулити рота на хвилину, вилізти зі свого корча. Звикайте та привчайтеся. Це не дорого, але важливо.
Вони добровільно пішли туди, куди багато хто готовий платити неймовірні бабки, щоб не йти. Вони пережили те, що багатьом сниться в кошмарах. Вони могли пропітляти, втікти. В цілому, були не забов'язані йти, могли ще жить і жить, але пішли, щоб захистити твоє життя та життя твоїх близьких.
Віддай повагу та пі*дуй, куди завгодно. Це безкоштовно, здоров'я не псує.
І дякуй за те, що завдяки їх жертвам, ти віддаєш повагу, а не віддають тобі.

[Taras_777]

Українські амазонки»: легенда, підтверджена степом
Греки розповідали про войовничих жінок — амазонок, які воювали на конях і стріляли з луків. Здавалося, це лише міф. Але археологія в Україні доводить: легенда мала під собою реальний ґрунт.
 Факти з розкопок

• На території України археологи дослідили сотні скіфських і сарматських курганів. І ось найцікавіше: приблизно 25% усіх воїнських поховань належать жінкам. Тобто кожен четвертий воїн у степах Північного Причорномор’я був жінкою.
• Херсонщина, с. Зелене. Знайдено дівчину зі списом, дротиком, пращними кулями та бронзовим лускатим панцирем — перший жіночий обладунок у Скіфії. На її голові — прикраси із золотими платівками.
• Запоріжжя, Мамай-гора. У жіночому похованні поруч лежали сагайдак зі стрілами, дзеркало та грецька посудина-лекіф. Це поєднання воїнського й, можливо, культового статусу.
• Часто разом із жінками ховали й коней у повному спорядженні — ознака їхнього вершницького життя.
 Греки теж це бачили
• Геродот писав: сарматські жінки «воюють і не виходять заміж, доки не вб’ють ворога».
• Гіппократ додавав: їх із дитинства вчили верховій їзді й стрільбі з лука.
• У джерелах зустрічаємо навіть імена войовниць-правительок — як-от сарматська цариця Амага.
 Хто були ці жінки?
Це могли бути доньки вождів, жриці чи прості воїтельки, які ставали на захист роду. Бойові травми й деформації кісток від тривалої їзди верхи показують: вони справді билися, а не просто «отримували зброю для обряду».
 Традиція мужності живе й нині. Сьогодні українки — військові, медики, командирки, волонтерки — продовжують справу своїх пращурів. Як і тисячі років тому, вони доводять: сміливість і любов до землі не мають статі.

[Taras_777]