Ми відзначаємо Введення в храм Пресвятої Богородиці, перед нашими очима знову постане образ маленької Дівчинки, Яка ступає по кам’яних сходах. Її кроки тихі, легкі, непевні — але в них є щось таке велике, що навіть ангели схиляються перед цією митью. Марія, трирічне Дитя, входить у храм, не знаючи, що Її життя стане дверима, через які Бог увійде у людство. І саме в цю мить світ стає теплішим, ніж був учора.
Сьогодні, коли Україна стоїть у найтемніших днях своєї історії, це свято звучить особливо гостро. Бо Україна зараз — як та маленька Марія. Тендітна, поранена, виснажена невимовним болем війни, але все одно піднімається сходами свого хреста. І кожен крок дається дорогою ціною. І кожен день має свій біль. І кожна ніч приносить страх за тих, хто на передовій. Але, як і Марію, Бог веде наш народ. Не грізним кроком, не силою меча — а тихою, ніжною, непомітною любов’ю, яка не покидає навіть у найтемнішу ніч.
Сьогодні, коли наші воїни мерзнуть у мокрих окопах, коли матері по всій країні не сплять ночами, коли діти ростуть зі звуком сирен замість колискових, — серце болить, бо ця реальність не повинна була бути нашою. Так само, як маленька Марія йшла до храму з чистим серцем, так і українські діти повинні були йти до школи з радістю, а не в укриття. Так і наші міста повинні були світитися від свята, а не горіти вогнем від російських ракет.
Але навіть у цій темряві є світло. Бо Пресвята Владичиця не просто входить у храм Єрусалимський — Вона входить у кожний український дім. У кожен підвал, де ховаються діти. У кожен бліндаж, де втомлений воїн стискає холодну зброю. У кожну лікарню, де поранені б’ються за життя. У кожне серце, яке тремтить від болю, страху чи втрати. І, входячи, Вона ніби торкається кожної рани, кожної тривоги, кожної сльози, як мати торкається дитячої щоки й шепоче: «Я з тобою… Я тебе не покину…»
У це свято хочеться згадати одну просту істину: Богородиця прийшла до храму, щоб у світі з’явилася Надія. І ця Надія не залишає Україну навіть тоді, коли небо над нею чорне від диму. Саме тому наш народ і досі стоїть. Стоїть, хоч зранений. Стоїть, хоч стомлений. Стоїть, хоч втрати інколи зривають голос і залишають лише мовчання, від якого хочеться кричати.
Стоїть — бо з нами Вона. Та, Яка знає, що таке біль. Та, Яка пережила втрату Сина. Та, Яка стояла біля хреста. Та, Яка знає людське серце до найглибшої його рани. І саме тому Вона ближче до українців, ніж будь-коли.
Друзі… Це свято нагадує: навіть найважчий шлях починається з маленького кроку. Такого ж, який зробила Марія. І сьогодні наш народ робить цей крок щодня — через втому, через сльози, через біль. Але цей шлях веде до світла. Бо Україною йде Та, Яка колись увійшла до храму, щоб привести у світ Спасіння.
Нехай Вона втішить серце, яке плаче. Нехай укріпить воїна, який стоїть на морозі. Нехай пригорне дітей, що злякано ховаються під ковдрами. Нехай огорне всіх, хто сьогодні не має сил.
Бо там, де входить Богородиця, — навіть розбиті стіни стають місцем надії. І навіть серед війни серце може відчути: світло сильніше за темряву
Начало
Вход
Регистрация