Автор Тема: Спілкуємось українською!  (Прочитано 111197 раз)

0 Пользователей и 1 Гость просматривают эту тему.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1200 : 01 Ноябрь 2025, 16:22:37 »

Денис "Редіс" Прокопенко - український офіцер, полковник Національної гвардії України, командир 1-го корпусу НГУ "Азов", командир операції битви за Маріуполь, Герой України.
"Ми не знаємо точного дня, місяця чи року, коли ми переможемо і зможемо повернутись до наших родин. Але ми впевнені у тому, що скільки б не тривала війна, поруч із нами надійні побратими, в наших серцях любов до Батьківщини, а в руках - зброя. І все це не дозволить нам відступити: ані сьогодні, ані через рік або десять років.", - Денис Прокопенко.
Спойлер   :
Він - правнук фінського солдата, який воював із росіянами в Зимовій війні 1939-1940 років. Про це згадує Сергій Плохій у книзі "Російсько-українська війна. Повернення історії". "Таке відчуття, що я продовжив ту саму війну, але на іншій ділянці фронту, війну проти окупаційного режиму Кремля", - каже Денис Прокопенко.
Народився Денис Прокопенко в Києві. Коли йому було вісім років, загинув тато Геннадій. У дитинстві майбутній командир був близьким до дідуся, котрий виховував його та розповідав про їхню сімейну історію і боротьбу прадіда. На знак пам’яті про свого прадіда він носить шеврон із зображенням етнічного прапора Карельської республіки.
Денис Прокопенко закінчив Київський національний лінгвістичний університет за спеціальністю "Викладач англійської мови", але за фахом не довелося працювати. Одразу після закінчення університету в 2014 р. пішов добровольцем до лав батальйону "Азов". У 2020 р. вступив до Національного університету оборони України.
"У 2014-му році Редіс пройшов шлях від рядового до командира дуже швидко - у липні прийшов гранатометником, а в грудні вже був командиром роти. Входив до неформальної групи "бородачів", яку я ідентифікував як якісну бойову та ідейну частину полку, а самого Редіса – як єдиного "бородача" без бороди. Якщо ви хочете уявити, що за людина Денис Прокопенко, уявіть собі педанта, внутрішньо добре організованого, дисциплінованого, який ніколи не дає собі поблажок і не відпочиває навіть у вихідні. Я б дуже здивувався, якби, повернувшись з полону, Денис Прокопенко погодився на штабну роботу або став черговим "експертом" на телебаченні. Для кожного, хто його знає, повернення Редіса на фронт виглядає дуже природним. Зараз він там, де й має бути.", - полковник Андрій Білецький, командир Третьої окремої штурмової бригади.
"У тих, хто віддає та виконує накази вбивати та калічити наших полонених, руйнувати наші міста, викрадати наших дітей, є імена та прізвища. Вони потрібні, аби ідентифікувати винних, знайти їх та покарати. Після цього ці імена зітруться, залишаться лише числа - термін, на який їх засудять, або дата, коли ліквідують.", - з ф/б Дениса Прокопенка.
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1201 : 01 Ноябрь 2025, 19:19:53 »

Друзі, згадаймо сьогодні Героя…
1 листопада — день народження Дмитра Коцюбайла, нашого Героя, нашого «Да Вінчі» — воїна, для якого Україна була не просто словом, а сенсом життя. Командир 1 ОМБ «Вовки Да Вінчі», безстрашний, щирий, незламний — таким його запам’ятала вся країна.
У 18 він пішов на вʼйну добровольцем. Без страху, без сумнівів — лише з вірою у свою землю. З того моменту фронт став його домом, а Україна — його серцем.
За роки боротьби Дмитро довів, що справжній командир — це не посада, а поклик душі. У 21 рік він уже очолив свій легендарний підрозділ «Вовки Да Вінчі», який згодом виріс до цілого батальйону — сильного, відданого, натхненного його прикладом.
Його мужність і самопожертву визнала вся країна: у 2017 році він став кавалером ордена «Народний Герой України», а у 2021-му отримав найвище звання — Герой України. Наймолодший командир, перший доброволець, нагороджений при житті.
7 березня 2023 року, під час запеклого бою під Бахмутом, серце Да Вінчі зупинилося. Йому було лише 27… Але його дух не вмер. Він продовжує жити — у побратимах, у кожному, хто бореться, у кожному, хто любить Україну так, як любив він.
Всі, хто знав Дмитра, пам’ятають: він не шукав слави, не прагнув вигоди. Його єдиною метою була свобода. Він боровся за те, щоб Україна стояла вільною і гордою. Ти став прикладом, натхненням, силою. Тебе не забуде ні земля, ні небо над нею.
Ти — символ незламності України, її вогонь і її честь. «Вовки Да Вінчі» продовжують твій шлях, і твоя боротьба триває в їхніх серцях.
Великий воїне, мужній Да Вінчі, ти житимеш вічно — у піснях, у молитвах, у кожному битті серця українця.
Вічна слава тобі. Вічна пам’ять Герою.
Твоє життя стало дорогою до нашої волі, а твоя смерть — нагадуванням, що Україна — понад усе. 💙💛
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1202 : 01 Ноябрь 2025, 21:53:44 »

💖 Бабуся і дідусь — це не вихователі.
Вони — магія дитинства. 💖
Що означає бути бабусею чи дідусем?
Це — дивитися серцем на дітей своїх дітей.
Це ділитися спогадами,
розповідати історії, з яких виростає коріння родини. 🌿
Це — тихий спів замість повчань,
уважне слухання замість критики,
ніжність замість правил.
Бабуся й дідусь — це ті, хто завжди поруч:
щоб пригорнути, заспокоїти, розсмішити.
Вони — одночасно спільники в пустощах і мудрі порадники.
А головне — вони люблять без умов.
Не за оцінки, не за слухняність, а просто — тому що серце велить. ❤️
👵🧓 Бабуся і дідусь — це подарунок, який дитинство запам’ятовує назавжди.
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1203 : 01 Ноябрь 2025, 22:41:39 »
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1204 : 02 Ноябрь 2025, 11:43:42 »

Учора ввечері моя дев’ятирічна онучка Софійка прийшла до мене з дуже серйозним проханням:
— Дідусю, подбаєш завтра про Марійку?
Я, звісно, удав, що не розумію:
— А хто така Марійка?
Вона глянула на мене з тим виразом, який буває тільки у справжніх маленьких “мам”:
— Це ж моя донечка, — сказала з важливим тоном. — Завтра я їду з тобою й бабусею, а Марійка ще замаленька для фури. Ти ж її візьмеш із собою, правда?
Як я міг відмовити?
Зранку вона уважно пристебнула ляльку до сидіння, дала мені рожеву ковдрочку та пляшечку, і наказала:
— Не забудь погодувати її в обід!
І ось ми рушили в дорогу: я і маленька Марійка.
Щоб не засмучувати онуку, вирішив зробити це справжньою пригодою. Надсилав їй фото: Марійка “перевіряє” колеса, “дивиться” на дорогу, “допомагає” мені на заправці.
У відповідь отримував серйозні вказівки:
— Не дай їй заснути довше ніж на годину.
— Перевір, чи пристебнута.
— І не вмикай гучну музику — вона любить народні пісні! 🎶
Десь посеред дороги між Полтавою та Кременчуком я зловив себе на щирому сміху. Уся ця історія зробила день теплішим і людянішим.
На стоянці інший водій побачив, як я пристібаю ляльку. Усміхнувся:
— Моя внучка теж таке придумує! — і показав мені фото своїх “пасажирів” — плюшевих ведмедиків. Ми довго стояли, сміялися, наче два діди, що обмінюються фото справжніх онуків.
І тоді я зрозумів:
Софійка довірила мені не просто ляльку — вона нагадала, що навіть у дорослому світі завжди має залишатися місце для уяви, доброти й гри. Бо саме це робить наші дороги світлішими. 💛
Коли ми повернулися додому, вона серйозно спитала:
— Марійка добре поводилася?
А я відповів:
— Найкраща напарниця, яку тільки можна мати.
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1205 : 02 Ноябрь 2025, 20:01:10 »
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1206 : 03 Ноябрь 2025, 20:04:17 »

Солдат - найбільш незахищена людина в українській армії.
Найменше прав - найбільше ризику. Останній у черзі на пояснення - перший у черзі на наслідки. У системі, де рішення ухвалюють нагорі, помилки оплачуються внизу.
Це не наїзд на командирів. Це твердження факту.
Найбільший ризик несе той, у кого найменше інструментів себе захистити - юридично, інформаційно, медично, фінансово. Якщо ми не перерозподілимо захист на користь солдата, система жертиме своїх без ворожих зусиль.
Для командирів прописана відповідальність за втрату техніки, але не за втрату людей. Державу турбують «СЗЧ», але замість імплементації в Збройні сили інструменту, який представляв би інтереси рядових і страхував від чергового «Жукова», ми посилюємо покарання для солдат. У людей фіксується усвідомлення, що «СЗЧ» турбує державу більше, ніж втрати серед особового складу.
Яке можливе покарання для, наприклад, майора? На моїй пам’яті, це завжди якась тилова посада. А яке для солдата чи сержанта (неважливо, чи в бригаді, чи, навіть, Генеральному штабі)? Цитата: «В піхоту нах*й».
У цій логіці відсутня логіка.
Яким би профнепридатним не був офіцер, його ніколи не уронять нижче за командира взводу. І то, якщо ШПК дозволить.
Солдат робить найбільше роботи, але роками не може отримати навіть «старшого солдата». Офіцери ж отримують чергові звання «по календарю», аби ШПК відповідало.
У піхоті солдат роками без державних нагород, тоді як командира можуть нагородити навіть під час зняття з посади - аби не «принизити честь офіцера».
Усі це бачать, і на фоні загальної втоми це створює прірву між рядовим і офіцерсьским складом. А далі, вже ніхто не розбирається, усе узагальнюється і під удар потрапляють навіть ті командири, які відверто заслуговують поваги.
Я бачив, як у 2022-му командирів нагороджували за великі втрати. Бо в уяві генерала це свідчення, що підрозділ воює. А якщо в тебе втрат мало, значить, «відсиджуєшся».
Корінь проблеми - відсутність реального механізму захисту солдата. Таким інструментом мав би бути реформований Сержантський корпус. Але зараз його повноваження прописані так, що сержант «відповідальний за все і ні за що». Тобто юридично - майже такий самий, як солдат.
Нам потрібна реформа Сержантського корпусу. Нам потрібна інституція, яка здатна стримувати абсурд. Це вже не стільки про захист окремих категорій військовослужбовців, скільки про існування системи.
Це дорого? Так. Це складно в умовах війни? Так. Але «простi рішення» - це завжди про чиїсь зламані життя. Без солдата не буде ні «нуля», ні «тилу», ні держави.

Слава Україні!
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1207 : 03 Ноябрь 2025, 22:28:18 »

Учора вранці я зайшов до притулку з торбою старих ковдр, які хотів пожертвувати.
А вийшов — тримаючи на руках душу, зламану і занадто довго самотню.
Цей ротвейлер повертався сюди вже тричі.
На табличці біля його клітки було написано все:
Занадто великий. Занадто сильний. Занадто не зрозумілий.
Але коли я поглянув на нього, то побачив просто пса, який страшенно потребував, щоб хтось просто був поруч.
Працівники притулку сказали, що він перестав їсти два тижні тому.
Перестав махати хвостом.
Просто лежав, поклавши голову на лапи, і дивився на двері — ніби сподівався, що наступна людина, яка зайде, цього разу не піде.
Я не планував брати собаку.
Нещодавно продав кілька речей через застосунок і лише почав ставати на ноги після розлучення.
Собака точно не входив у плани.
Але я сів біля його клітки. Дивився на нього. Мовчки. Прямо в очі. Між нами стояла тиша.
І щось усередині шепотіло: «Він не занадто. Він просто занадто довго був без любові».
Тож я залишився. Без слів. Без ласощів. Просто сидів.
Повільно, обережно він підповз ближче. Поклав свою важку голову мені на коліна.
І нарешті глибоко зітхнув — ніби випустив подих, який стримував місяцями.
Це не був “порятунок”.
Це була зустріч двох сердець, які навіть не знали, що загублені, поки не знайшли одне одного.
Тепер цей великий хлопець їздить зі мною поруч у машині.
Спить біля ліжка.
Ходить за мною з кімнати в кімнату, мов тінь, зшита з відданості.
Я назвав його Вінні, як ведмедя з мультфільму. Бо саме таким він і є: ніжний велетень, який просто чекав, щоб хтось побачив у ньому більше, ніж ярлик.
Я знайшов майстра, який зробить для Вінні нашийник із його ім’ям.
Бо зламані собаки створюють найміцніші зв’язки.
Ми обоє рятуємо одне одного.
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1208 : 05 Ноябрь 2025, 16:52:17 »

Які ж Поляки Неймовірні. Які ж вони Фантастичні🇵🇱
Друзі, цього усміхненого пана звати Марцін Мейєр.
Він Польський бізнесмен та Благодійник.
До початку повномасштабного вторгнення, пан Мейєр займався тим, що інвестував гроші у різні Проекти.
Але щойно на нашу рідну землю ступив ворог, він почав допомагати Україні та Українцям. Дуже міцно Допомагати.
Він почав з того, що шукав у Польщі житло та вирішував побутові проблеми тисячам наших Біженців.
А згодом він приїхав волонтерити в Україну.
Пан Мейєр почав особисто возити допомогу у найбільш небезпечні райони Фронту.
Возити ризикуючи собою, під обстрілами та щільними Бомбардуваннями.
Ну і звісно, всю цю допомогу він оплачує з власної Кишені.
Він вкладає в це власні гроші, сотні і сотні тисяч Євро.
Але гроші тут не Головне.
Головне полягає у тому, що Марцін робить це власними руками, ризикуючи власним життям заради наших воїнів, заради наших Героїв.
І для мене, він і сам є справжнім Героєм.
Бо ЛЮДИНА. Людина з величезним та добрим Серцем❤️
Людина, якій я хочу вклонитися просто до самісінької Землі.
Та подякувати від всієї нашої рідної України🫂
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1209 : 08 Ноябрь 2025, 19:40:32 »

 
Один мудрий чоловік якось сказав…
І з кожного його слова хочеться зробити висновок. Бо вихованість — це не про моду, а про людяність.

Не дзвони комусь більше двох разів поспіль. Якщо не відповідає — мабуть, має причину.
 Повертай гроші, речі чи навіть парасолю раніше, ніж тебе про це попросять. Це — повага.
 Якщо тебе запросили на вечерю — не замовляй найдорожчого. Це ознака такту.
 Не питай людей: «Ти ще не одружений?» чи «Коли дітей?» — це не твоє життя.
 Завжди тримай двері для того, хто йде позаду. Це не принижує, а прикрашає.
 Якщо друг заплатив цього разу — заплати наступного.
 Поважай думку, навіть якщо вона відрізняється від твоєї. Іноді твоє “6” — це чийсь “9”.
 Не перебивай. Спочатку вислухай.
 Якщо жартуєш і бачиш, що людині неприємно — зупинись.
 Кажи “дякую” щоразу, коли хтось тобі допомагає.
1
 Хвали публічно, а зауваження роби лише наодинці.
1
 Не коментуй чужу вагу. Просто скажи: «Ти гарно виглядаєш».
1
 Якщо хтось показує фото на телефоні — не гортай далі. Не все, що там, для тебе.
1
 Якщо колега каже, що йде до лікаря — не питай “чому”. Побажай здоров’я, і все.
1
 Поважай прибиральника так само, як директора. Це і є справжня культура.
1
 Не дивись у телефон, коли з тобою говорять. Це неповага.
1
 Не давай непроханих порад — навіть із добрими намірами.
1
 Не питай, скільки хтось заробляє чи скільки йому років.
1
 Не втручайся туди, де тебе не кликали.
2
 Зніми сонцезахисні окуляри, коли спілкуєшся. Очі — це теж частина розмови.
2
 Не хвались тим, чого в інших немає: грошима, дітьми чи успіхом.
2
 І коли отримаєш приємне повідомлення — просто напиши: «Дякую». Вдячність притягує добро.
 Бути ввічливим нічого не коштує, але варте більше, ніж здається.
 Дякую, що дочитали. Світ стає теплішим, коли ми починаємо з простого — з поваги.
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1210 : 09 Ноябрь 2025, 16:05:25 »
Залізний побратим — Пісня дня (повна версія)

Спойлер   :






«Якби я був на 50 років молодшим, я б вступив до української армії», — ці слова Алена Делона сьогодні звучать особливо сильно.
Він публічно підтримував Україну, читав Шевченка у телеефірах і згодом був відзначений українським Орденом «За заслуги».
Людина, яка уособлювала епоху європейського кіно, залишила після себе не лише блискучу кінематографічну спадщину, а й приклад чесності, мужності та непідробної людяності.
Сьогодні йому виповнилося б 90. Ален Делон — це не просто актор. Це голос покоління, що жило з гідністю, мислило незалежно й не боялося говорити правду.
В одному з останніх інтерв’ю для Paris Match він відверто сказав:
🖤 «Я ненавиджу цю епоху, вона викликає в мене відчуття огиди. Є люди, яких я просто ненавиджу. Все стало фальшивим. Немає більше поваги, ніхто не тримає слово. Все вирішують лише гроші. Я знаю, що піду з цього світу без жалю».
Це не цинізм і не розчарування — це правда людини, яка прожила життя під софітами, але ніколи не втратила внутрішньої гідності.
🌍 Його слова — дзеркало нашого часу.
Його постать — символ справжності.
Його спадщина — нагадування про те, що стиль, честь і людяність не старіють.
« Последнее редактирование: 09 Ноябрь 2025, 16:19:32 от Taras_777 »
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1211 : 10 Ноябрь 2025, 21:16:10 »

У переповненій залі суду стояв п’ятнадцятирічний хлопець. Малий, худенький, тремтячий. Його спіймали на крадіжці — не грошей, не прикрас, а… буханки хліба і шматка сиру.
Коли охоронець намагався його зупинити, сталася штовханина — полиця зламалася. Так він опинився перед судом.
Суддя спокійно запитав:
— Ти справді це вкрав?
— Так, пане суддя.
— Чому?
— Бо мені це було потрібно.
— Ти міг купити.
— У мене не було грошей.
— А сім’я?
— Тільки мама… Вона хвора. Я хотів принести їй їсти.
У залі запанувала тиша.
Хлопець зізнався, що миє машини, але того дня залишив роботу, щоб доглянути маму.
Просив допомоги, та ніхто не відгукнувся.
Суддя замовк. Потім тихо промовив:
«Так, крадіжка — це злочин. Але сьогодні винен не цей хлопчик. Винні ми всі.
Якщо дитина мусить красти, щоб нагодувати хвору матір — значить, ми як суспільство зазнали поразки.»
І він виніс рішення, яке ніхто не очікував:
«Кожен присутній у цій залі, включно зі мною, сплачує штраф у 10 доларів — за те, що допустили голод у нашому місті.
Ніхто не вийде, доки не заплатить.»
Суддя першим поклав свої 10 доларів.
А потім додав:
«А власнику магазину — штраф 1000 доларів за те, що викликав поліцію замість того, щоб нагодувати голодну дитину.»
💬 Ця історія — не лише про справедливість. Вона про людяність.
Іноді справжній суд — це не покарання, а нагадування, що ми всі відповідальні одне за одного. ❤️






Це фото зробив турецький фотограф у той момент, коли коза народила козеня в горах, покритих льодом. ❄️
Щоб урятувати життя матері та дитинчати, дівчинка-пастушка підняла козу на свої плечі, а її собака поніс новонароджене козеня. 🐐🐕
Це зображення — живий приклад справжньої людяності, доброти та співчуття. 💞
« Последнее редактирование: 10 Ноябрь 2025, 21:19:25 от Taras_777 »
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1212 : 11 Ноябрь 2025, 14:37:38 »

Вона жила в тиші тридцять років — без електрики, без водогону, без жодної душі за кілометри навколо.
І коли Велика Британія нарешті побачила її, нація заплакала.
Її звали Ганна Гоксвелл. Десятиліттями вона виживала одна на клаптику мерзлої землі високо в Йоркширських пагорбах, де зима била сильніше за злидні, а самотність була постійною супутницею.
Коли у 1972 році знімальна група постукала у її двері, вони сподівалися показати суворість сільського життя.
Та знайшли щось інше — жінку, яка зробила неможливе, але говорила про це зі спокійною гідністю людини, що не вважає свій подвиг чимось незвичайним.
Спойлер   :
Ганна відчинила двері своєї старої ферми і показала світ, зупинений у часі.
Єдине вугілля тьмяно горіло у каміні, іній вкривав вікна зсередини.
Її руки — шорсткі, потріскані, позначені роками праці — тримали відбиту чашку чаю.
— «Я справляюся», — просто сказала вона. — «Просто йду далі».
Вона народилася 1926 року на фермі Лоу Бірк Гатт, на висоті понад 330 метрів, у одному з найвіддаленіших долин Англії.
Її родина працювала цю землю поколіннями.
Жодних доріг, сусідів чи електрики.
Вітер ревів по пагорбах із силою, що могла збити з ніг дитину.
На початку тридцятих років життя вона втратила всіх близьких — батька, дядька й матір.
Самотня у 32, вона стояла перед вибором: залишити землю чи залишитися, щоб зберегти родинну ферму.
Вона залишилася.
Не через романтичну любов до простоти, а тому що не уявляла себе десь іще.
Бо піти означало здатися.
Це рішення принесло десятиліття майже неймовірних труднощів.
Взимку вона спала в пальті, бо вогонь не міг обігріти кам’яні стіни.
Лід утворювався в умивальнику.
Вода в відрах замерзала.
Щоб помитися, вона розбивала кригу на джерелі й тягла воду відрами до дому.
Заробляла лише близько 200 фунтів на рік — достатньо, щоб вижити.
Їжа була скромною, дні — безкінечними.
А коли випадала снігова буря, вона тижнями залишалася відрізаною від світу.
Без телефону.
Без радіо.
Лише вітер і власне дихання.
Та вона ніколи не скаржилася.
— «Я ніколи не самотня», — сказала вона знімальній групі. — «Іноді почуваюся самотньою, але це ж інше, правда?»
Коли документальний фільм Баррі Коккрофта Too Long a Winter («Надто довга зима») вийшов у 1973 році, його побачили 21 мільйон глядачів.
Те, що вони побачили, їх зворушило: жінку, яка жила так, ніби час зупинився у XIX столітті, мовчки витримуючи немислимі умови сучасної Британії.
Без мелодрами. Без сліз.
Лише Ганна — годує худобу під заметіллю, їсть хліб при світлі вогню, тихо говорить про життя й втрати.
Реакція нації була приголомшливою.
Тисячі листів, сотні пожертв, пропозиції шлюбу.
Місцевий підприємець провів у її будинок електрику — те, без чого вона жила 47 років.
Коли вона вперше натисла вимикач, сором’язливо всміхнулася:
— «Це як принести сонце додому.»
Але навіть із електрикою її життя майже не змінилося.
Вона далі порала худобу, носила воду з джерела й лагодила старий одяг.
Публічна увага її соромила.
— «Я ніколи не думала, що роблю щось особливе», — казала вона. — «Я просто робила, що треба.»
Протягом наступних десятиліть Британія спостерігала, як вона старіє у нових фільмах.
Кожного разу країна знову закохувалася в неї.
Її м’який, скромний голос ніс більше сили, ніж будь-яка промова про витривалість.
У 1988 році, коли тіло вже не могло витримати роботу на фермі, вона нарешті продала Лоу Бірк Гатт і переїхала в невеликий будинок у Котерстоуні, за п’ять миль.
Вперше в житті мала опалення, ванну і водогін.
— «Я вперше зігрілася», — усміхнулася вона крізь сльози.
Переїзд став національною новиною.
Для багатьох вона уособлювала “останню фермерку з пагорбів” — живий зв’язок із Англією, що зникає.
У пізні роки життя вона навіть подорожувала — зустрічалася з королівською родиною, відвідала США, бачила Папу.
Та слава їй була чужою.
— «Я просто Ганна», — казала вона, у своєму старому пальті й хустці.
Коли вона померла у 2018 році, у 91 рік, вся країна вшанувала її пам’ять.
Її називали «національним скарбом», «символом сільської стійкості» і «обличчям забутої Британії».
Але за всіма похвалами стоїть глибша правда:
Життя Ганни не було романтичною одою простоті — це був портрет виживання.
Вона трималася не для натхнення когось, а тому що не мала вибору.
І саме цим стала вічною.
Вона довела, що гідність може жити без розкоші, що благородство витримує випробування, а сила не потребує глядачів.
Світ відкрив її у 1973-му, але вона завжди була там — несла відра крізь сніг, невидима, мовчазна, абсолютно людяна.
Як написав один із глядачів після прем’єри:
«Міс Гоксвелл, ви нагадали нам, як виглядає справжня мужність, коли ніхто не бачить.»
І саме це — її справжній спадок:
не слава, не фільми, а тиха сила жінки, яка йшла далі, коли ніхто не знав, не допомагав і не дивився.
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1213 : 12 Ноябрь 2025, 21:30:51 »

1. Не проси любові. Там, де вона справжня - не доводиться благати.
2. Якщо тебе не запрошують - не йди. Примусова присутність не потрібна нікому.
3. Смійся очима, дивись уважно, слухай серцем. Це важливіше за будь-які слова.
4. При спільній трапезі прибери телефон. Ніщо не замінить живої присутності.
5. Вульгарні слова залиш тим, хто не вміє говорити інакше.
6. Слухай більше, ніж відповідаєш. Уміння слухати - рідкісна сила.
7. Говори щиро. Краще мовчання, ніж фальш.
8. Одягайся гідно завжди. Одяг промовляє раніше, ніж ти відкриєш рот.
9. Не приймай чужих заслуг за свої. Це принизливо.
10. На переговорах не поспішай. Хто перший говорить - часто втрачає перевагу.
11. Захищай того, хто позаду, і поважай того, хто поруч.
12. Не бери останнього шматка того, що не ти приніс. Це правило доброго тону.
13. У гостях не суди про їжу. Подякуй за гостинність.
14. Якщо сидиш - не подавай руку. Встань, бо повага починається з дрібниць.
15. Не соромся свого коріння. Це твоє ім’я серед світу.
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.

Taras_777

  • ВИП
  • Аксакал
  • ****
  • Спасибо
  • -> Вы поблагодарили: 7012
  • -> Вас поблагодарили: 25996
  • Сообщений: 6437
  • Респект: +1072/-0
  • Все Буде УКРАІНА
Спілкуємось українською!
« Ответ #1214 : 14 Ноябрь 2025, 20:02:14 »
Сало. ( жартівлива)Авторська. Який же я українець, коли сало не їстиму я)))

Спойлер   :
" Когда нет мира  -  плохо  всем. Дайте миру шанс"  Джон Леннон.