Спілкуємось українською!

[Taras_777]

🎉 Сьогодні святкує День народження Стівен Гері “Стів” Возняк – легендарний американський інженер, винахідник, програміст і філантроп, співзасновник компанії Apple, який із гордістю підкреслює своє українське походження. 🇺🇦💻
🌱 Українське коріння

Спойлер   :

Стів народився 11 серпня 1950 року в місті Сан-Хосе, штат Каліфорнія. Його батько, Джеррі (Франсіс Якоб) Возняк, був інженером у Lockheed і походив із родини українських емігрантів із Буковини – історичного регіону на заході України. Дід і бабуся майбутнього винахідника залишили рідне село Червона Діброва (Чернівецька область) і вирушили до США у пошуках кращого життя.
Прізвище Возняк – виразно українське, і сам Стів неодноразово наголошував:
“Я завжди знав, що моє прізвище — українське. Все своє життя я хотів приїхати до України”.
Коли він уперше приїхав до Києва у 2017 році, на запитання, чи він поляк, відповів без вагань:
“Ні, я українець”.
Вже тоді він сказав, що буде “послом України” стільки, скільки житиму.
💡 Творець технологічної революції
Разом зі Стівом Джобсом у 1976 році Стів Возняк заснував компанію Apple Computer. Саме він власноруч розробив і зібрав легендарні Apple I та Apple II:
• Apple I – перший комп’ютер Apple, проданий як набір для складання, який вміщався на одній друкованій платі.
• Apple II – справжній прорив: кольорова графіка, можливість підключення зовнішніх носіїв, простота використання. Він став найпопулярнішим персональним комп’ютером кінця 1970-х – початку 1980-х, продавшись сотнями тисяч екземплярів.
Про той час Стів сказав:
“Це була революція, мирна революція. І я щасливий, що був її частиною”.
🏅 Визнання
За свій внесок у розвиток технологій Возняк отримав найвищі відзнаки США:
• Національна медаль технологій (вручена президентом Рональдом Рейганом)
• Місце в Національному залі слави винахідників (2000)
📚 Книга і образ
У 2007 році він видав автобіографію “iWoz”, де розповів історію свого життя, створення Apple та власну філософію. У спільноті Apple його називали “Інший Стів” або просто “Воз” (Woz), щоб відрізнити від Джобса. Його інші прізвиська: The Woz, Wizard of Woz, iWoz.
❤️ Благодійність і освіта
Покинувши активну роботу в Apple, Стів заснував кілька технологічних компаній і зосередився на доброчинності:
• Забезпечував школи комп’ютерним обладнанням
• Особисто викладав дітям основи програмування
• Підтримував талановиту молодь і соціальні ініціативи
• Був серед засновників Electronic Frontier Foundation та інтерактивного Tech Museum of Innovation.
• У 2025 році Возняк оприлюднив різку критику на адресу Дональда Трампа та Ілона Маска, зокрема щодо їхнього ставлення до України. Він засудив їх за те, як США поводилися з українським президентом:
• Заявив, що їх політика була “булінгом” — тобто залякуванням меншої держави
😄 Людина з почуттям гумору
Возняк відомий своєю щирістю та простотою. Один із його відомих жартівливих, але мудрих висловів:
“Ніколи не довіряй комп’ютеру, який не можеш викинути з вікна”.
📌 Стів Возняк – приклад того, як поєднання інженерного таланту, працьовитості, відданості своїм мріям та гордості за своє коріння може змінити світ. Його винаходи запустили персональну комп’ютерну революцію, а його ім’я назавжди залишилося в історії технологій.
🎂 Привітаємо Воза з Днем народження та подякуймо йому за те, що він зробив наш цифровий світ можливим! 🌍💙💛

[Taras_777]

Чи знали ви, що одне з найбільш українських міст світу знаходиться не в Європі, а в Південній Америці?
На півдні Бразилії є містечко Прудентополіс, яке називають маленькою Україною за океаном. Тут майже 75% мешканців мають українське коріння, а наша мова офіційно визнана поряд із португальською. На вулицях можна почути знайомі слова, у церквах правлять літургії українською, а в школах діти вивчають традиційні пісні та історію своїх предків. Понад сто років тому сюди приїхали переселенці з Галичини, привезли з собою вишиванки, рецепти борщу та вареників, пісні й молитви — і зберегли все це донині. Місто розташоване серед сотні гігантських водоспадів, найвідоміший із яких — Салто-Сан-Франсіско, майже двісті метрів заввишки. Прудентополіс — це доказ того, що навіть за тисячі кілометрів можна залишатися Україною в серці.

[Taras_777]

[bilich]

Ранок добрий, добрим форумчанам.

[Taras_777]

"Українці вчать пишатися своєю нацією", — британський журналіст про життя і роботу в Україні

Спойлер   :

МАСОВИЙ ОБДЗВОН! Українців попередили НЕ ВІДПОВІДАТИ НА ДЗВІНКИ.

Спойлер   :

[Taras_777]

Юрій Вороний — українець, який здійснив те, на що до нього не зважився жоден лікар. Хірург, котрий першим у світі пересадив людині донорський орган. Його рішучість випередила розвиток медицини на десятиліття. Та замість світової слави він отримав забуття, переслідування й роки життя в підвалі наукової установи.
У серпні 2025 року виповниться 130 років від дня народження цієї видатної постаті. Людини, яка пережила бій під Крутами, пройшла крізь Першу світову війну, репресії та втрату брата в концтаборі. Попри всі удари долі, він залишався лікарем і зберігав людяність.

Спойлер   :

Народився Юрій Вороний у 1895 році на Чернігівщині в родині відомого математика Георгія Вороного. Навчався у Києві, брав участь у бойових діях Першої світової, вижив під Крутами, де доля пощастила не кожному. Після цього знову повернувся до навчання, роботи в операційній та наукової діяльності, яка стала для нього і тилом, і фронтом.
У 1933 році в Херсоні, рятуючи жінку з гострим отруєнням ртуттю, він здійснив те, що до того часу робили лише під час експериментів: пересадив пацієнтці нирку від загиблого напередодні чоловіка. Через два дні настало відторгнення, і пацієнтка померла, але сам факт став історичним — це була перша у світі трансплантація органа людині. До перших успішних операцій у США тоді залишалося ще два десятиліття.
Працював Вороний не у престижних лабораторіях Гарварду чи Кембриджу, а в умовах радянської дійсності 1930-х — під постійним тиском і в атмосфері бідності та ідеологічних переслідувань. Його наставників арештовували, а самого Юрія фактично висилали — спершу з Києва до Харкова, а потім до Херсона. Причиною була його «небажана» біографія з виразно українським акцентом.
Після операції 1933 року він продовжував працювати в лікарнях, викладати, писати наукові праці, але вже ніколи не досяг тієї ж самої наукової вершини. У 1950-х повернувся до Києва, де мешкав у підвалі інституту, аж доки випадкове знайомство не допомогло отримати власне житло. Помер у 1961 році, похований на Байковому кладовищі.
Його ім’я відоме у світовій спільноті трансплантологів, а наукові статті й досі цитують у фахових виданнях. В Україні ж усвідомлення його значення лише починає формуватися — адже це людина, яка назавжди змінила хірургію.
Вороний був не лише першим, хто здійснив подібну операцію, — він був сміливцем, що відкрив нову епоху. І заслуговує, щоб його ім’я стояло поруч із тими, хто здійснив прорив у медицині світового масштабу.
Юрій Вороний не просто провів хірургічне втручання — він поклав початок новій ері трансплантології. І зробив це саме з України.

📌Допис створений на основі інформації з відкритих джерел

Пам’ятаємо Євгена Оскаровича Патона (1870–1953)
12 серпня 1953 року відійшов у вічність великий український інженер, учений та організатор науки — Євген Патон. Його ім’я залишається еталоном наукової відданості, інженерного таланту та меценатства знань.
Освіта, рання кар’єра та родинне коріння

Спойлер   :

Народився в Ніцці в родині російського дипломата — Оскара Петровича Патона, був наймолодшим із семи дітей родини дворянського походження. Закінчив Дрезденський технічний університет (1894), а потім — Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення (1896).
Інженер-мостобудівник і учений
У Києві він очолив кафедру мостів у КПІ (1904–1938) , спроєктував понад 35 мостів, включно з Мухранським мостом у Тбілісі та мостом імені Євгенії Бош у Києві. Автор фундаментальних підручників «Залізні мости», «Дерев’яні мости» і «Відновлення зруйнованих мостів» .
Фундамент зварювальної науки
1929 року Патон заснував у Києві лабораторію та комітет із електрозварювання, а вже 1934-го — Інститут електрозварювання АН УРСР, перший у світі НДІ такого напрямку . Він створив наукову школу, що перетворила зварювання на одну з ключових інженерних галузей .
Внесок у воєнне виробництво
Під його керівництвом було розроблено технологію автоматичного зварювання під флюсом, яка у 1941–1943 рр. сприяла масовому виробництву корпусів Т-34, зменшивши трудомісткість у вісім разів та зробивши зварювання доступним навіть для непрофесіоналів .
Міст Патона — інженерний символ
Його останній проєкт — суцільнозварний міст через Дніпро — став інженерним проривом XX століття. Зведений незадовго до його смерті, він продовжує функціонувати без капітального ремонту й популярний серед київських мешканців і гостей міста .
Меценатство знань
Патон не фінансував науку грошима, але вклав душу й інтелект у створення структур, що підтримували науку:
• Заснування інститутів, лабораторій, навчальних кабінетів.
• Виховання покоління інженерів та захист науковців у складні часи.
• Громадська діяльність (депутат Верховної Ради СРСР, член президії АН УРСР) і підтримка прикладної науки та обміну досвідом через журнал «Автоматична сварка».
Вшанування пам’яті
• Інститут електрозварювання ім. Патона — провідний центр зварювальних технологій.
• Міст Патона — уособлення сміливого інженерного рішення.
• Іменем Патона названо навчальні заклади, вулиці в різних містах України, навіть астероїд (2727 Paton)   .
• Його учні, в тому числі син Борис Патон, продовжували справу розвитку науки в Україні та світі .
Євген Оскарович Патон залишив нам не просто мости та технології, а науку, виховану на принципах практичності, людяності та відданості. Його спадщина досі є фундаментом для розвитку української технічної думки.

[Taras_777]

[Taras_777]

Жорна! Бачиш, Оксанко: це просто жорна. Камінні і маленькі. В тридцять другому дідо мій зумів сховати два мішки зерна за селом. А жорна в хаті були. Їх тоді так і не знайшли мисливці за п`ятьма колосками. Бачили, що всі живі. Півсела в зимі вже від голоду померли, а мої живі всі були. Тільки прабаба, мама дідова, на покуті лежала в одежі празниковій і вмирала тяжко. І все ніяк не могла Богові душу віддати.

Спойлер   :

А мисливці ходили двором. Ходили зі щупами, протикали ними мерзлу землю, долівку глиняну в хаті, як орли хижі поклювали. Діда до сільради водили на допити, до району возили. Дід лише руками покаліченими розводив. « Не знаю чим живемо, панове комуністи. Самі бачите – немає нічого. Божим духом тримаємось.»
Діда били і відпускали. Він приходив додому, баба просто в дворі коло криниці змивала з нього кров і запирала в холодний воді одежу. А дід ішов до хати, падав перед покутям, хрестився до ікон пучками, переламаними в дверях кабінету слідчого нквс і шепотів тихо: « Мамо, Христом Богом прошу і молю вас: не віддавайте Богові душу! Бо, як віддасте свою – то і наші за вами підуть…»
А прабаба лежала жовта, як свічка воскова. І душа все хотіла скрапнути з неї і вогника життя загасити.
І прабабі давно вже не до життя було. Ще весною тридцять другого їй і ряст не цвів, і журавлі в осінні засвіти її кликали. І прабабі боліло і пекло в грудях вже від тої свічки життєвої, бо догоряла вона, розливалася воском гарячим попід ребрами, розтікалась і палила всередині все.
А, як лелеки восени летіли над хатою, то баба чорно кричала за ними і просила птахів забрати її з собою до Ирію.
Але дідо брав її висохлу руку, цілував чорну від праці долоню і молився. Не до образів, до матері молився: «Мамо, змилуйтеся! Ще поживіть до весни, до зеленого…»
І прабаба жила. Чіплялась очима невидючими за надію, душею за віру трималась , а серцем за любов. І жила.
Бо під прабабою, там на покуті, жорна оці були сховані. На них дідо з бабою вночі, прицвяхувавши до віконної рами грубу верету, напотемки, без каганця, без посвіту терли по кілька жмень того прихованого зерна.
Прабаба моя дожила до осені тридцять третього. На затірці з того борошна, що в жорнах схованих терлося та на дідових молитвах.
Аж тоді стали в колгоспі видавати окраєць хліба за трудодень. Дідо приніс його додому, розкраяв на всіх порівну і перший шматочок підніс прабабі до губ. Вона цілувала його, вдихала його запах і всміхалась, всміхалась...Так і померла, дихаючи тим гіркуватим духом глевкого казенного хліба.
Дідо їй і домовину з обрізків колгоспних дощок витесав, і перкалем білим оббив всередині. Дідо з бабою самі матір на цвинтар віднесли. Ішли через село, дідо в головах тримав домовину, баба – в ногах. А під труною мій малий тато з сестрами йшли і підтримували знизу.
Голова колгоспу казав, що негоже аби родина покійницю несла та, щоб за труну діти трималися. Бо всі з хати повмирають скоро.
Але дідо вважав, що прабаба смерть їхню в порозі зупинила. І вже нічого злого не станеться.
Дідо вже потім розказав батькові, що не дав нікому нести домовину, бо важка вона була. Там під подушкою, під головою в прабаби жорна були. Дідо їх на цвинтарі вийняв і прикопав у могилі. Як відчував, що сорок сьомому році вони знову закрутяться…
А тоді річка настала. Людська річка… Повінь. О! Як тоді, після Голоду ці води полились! Наче десь греблю прорвало. В кожне село, в кожну спустошену голодом хату, затікала каламуть російської глибинки. Переселенці. Зозулине поріддя.
- Чому ж – зозулине? - спитала Оксана. - Люди, як люди…
- pосія… Як зозуля яйця підкидає свої до чужих гнізд і пташки іноді й гинуть, годуючи її пташенят, так і pосія заселяє відвойовані землі своїми дітками. І наш люд гине. Бо зозулята викидають його з родинного гнізда, замордовують працею і виморюють голодом. Зозулятам багато треба. Все треба. Все, що є і ще більше…Більше… Більше!..
Фото: пам’ятник жертвам Голодомору, що стоїть у селі Вікторівка на Черкащині. Зробив його місцевий мешканець — Олексій Коваленко, аби вшанувати односельців, померлих під час голодомору.
«Задумалося мені зробити невеличкий такий пам’ятничок із п’яти-десяти жорен. Але люди про це як дізналися, як почали мені ті жорна звозити! І з нашого села, і з сусідніх. То вже на подвір’ї не було місця для них. Більш як сотню жорен я використав для пам’ятника, а деякі залишилися, ось і досі лежать«, — розповів автор пам’ятника.

[Taras_777]

[Taras_777]

Ніхто не знає, як воно болить...
Тільки той, хто пережив це горе.
Не зцілився! Просто звик з ним жить
В вимушеній і страшній покорі.
Плаче воском спалена свіча-
Замість тебе. Вже не можеш плакать.
Вже не можеш на весь світ кричать!
Лиш мовчать... І ні про що балакать.
Залишитись знов на самоті,
Бо пожити спогадами хочеш.
Цілувати фото на хресті...
А кого ще цілувати можеш?
Милуватись зорями вночі
Замість сну, бо сон-велике диво!
Згадувати руку на плечі
Й посмішку його- таку красиву...
Кажуть, що лікує тільки час.
Та не можна душу повернути,
Розпинаючи її щораз
На могилі, де не ходять люди!
Ніхто не знає, як воно болить...
Тільки ті, хто пережив це, знають.
Не кажіть їм, люди, не кажіть,
Що герої наші не вмирають!

[Taras_777]

В Україні є унікальне село – столиця неіснуючої тепер країни
Це воістину унікальне місце, яке відкриє вам те, чого не побачите більше ніде.
Село Стільсько, що на Львівщині – столиця неіснуючої тепер країни – Білої Хорватії. Величезне стародавнє городище із цілим підземним містом точно вразить вас не лише своїми масштабами, а й легендарністю.
Село Стільсько знаходиться на території Миколаївського району на пагорбах, що вкриті буковим лісом. Перша письмова згадка про нього датована 14 століттям.
Велика (її ще називали Біла) Хорватія (прадавня батьківщина сучасної Хорватії) – це колись чимала країна на території Прикарпаття. І саме це село, як виявилось зовсім нещодавно, було її столицею. Саме тут вирувало життя білих хорватів у 9-10 століттях, тут був справжній тогочасний мегаполіс у 250 гектарів
Тут збереглися чимало пам’яток історії: скелі, печера, підземні лабіринти і навіть жертовники (трапляються жертовні ями). Стільське городище – центр цього вихорі історії, площа 15 гектарів, а оборонні стіни сягають аж 10 кілометрів. Кажуть, що під усім цим існує ще й підземне місто. Доказ – підземні лабіринти.
З історією цієї місцина пов’язано чимало легенд. Ось одна, що розповідає про створення Стільсько: було собі місто-столиця. Дуже добре укріплене та неприступне. Ніякі вороги не могли підкорити це місто.
Ось і цього разу тривала довга облога, аж ось вороги вирішили діяти підступно і обманути жителів міста. Вони почали відступати зі запаленими смолоскипами. Жителі повірили у це і зняли охорону. Тоді решту нападників, які були у засідці, втрапили в місто і підпалили його.
До ранку від міста нічого не залишилося. Ті небагато мешканців, що вижили переселися в долину ріки Колодниця і створили нове поселення Стільсько (де воно є і зараз).
А ще, для любителів музейних експонатів, у Стільську відкритий Етнографічний музей, що розташований у приміщенні школи. Тут близько 460 експонатів, пов’язаний з історією поселення.

Цей 17-річний янгол врятував життя 5 дітей! Але сам втратив частину руки. У той день Олександр проходив повз дитячий майданчик. Коли раптом у руках малечі побачив... запалену гранату! Не роздумаючи, 17-річний хлопець вихопив ії з рук дітей! Але викинути вже не встиг. "У військовому ліцеї нам казали, що граната детонує за 4 секунди. Але я не встиг..." Закривши дітей від уламків, отримав безліч поранень та втратив 4 пальці. Життя хлопцю врятував його батько, який щойно повернувся з АТО. "Він прибіг і знову кудись пішов - виявилось, що по аптечку. Його укол врятував мене". Щойно хлопець прийшов до тями - запитав про здоров'я дітлахів. Зараз юнак продовжую навчання у військовому ліцею. Проте через травму руки його мрія стати розвідником майже нездійсненна. Але Олександр став першим, кого нагородили орденом " За мужність" у 17 років.
Пишаємось!!!💙💛

[Taras_777]

АЛЕКСУС ГРІНКЕВИЧ, ГЕНЕРАЛ США, командувач Силами НАТО в Європі:
"Якщо відкинути російську армію, то після турецької українські збройні сили - це найпотужніша армія Європи.
Таку країну не можна віддавати на розтерзання ворогу. Їй треба допомагати, тому що Справа її Справедлива.
Українці - це прекрасно тренована армія, навчена в ході військових дій.
В Європі з українцями ніхто не може змагатися.
Це найсильніша армія Європи з усіма своїми інноваціями, які вона принесла своїм інтелектом у військове мистецтво, наприклад, дрони, які вони внесли у військові дії.
Ми у них вчимося, як треба воювати в сучасних умовах!
Уявіть собі, якщо ми віддамо Україну на розтерзання оркам, то що відбудеться?
Якщо ми подаруємо Україну разом із ЗСУ путіну, то це буде така страшна сила, яка примусить здригнутися всю Європу і нам доведеться втручатися, але вже на іншому рівні.
І тоді це буде найбільш кривава і страшна війна!
Тому Україні потрібно допомагати зброєю, технікою, розвідданими.Ми зобов'язані це робити!"


РАЗОМ ПЕРЕМОЖЕМО РАШИСТІВ!

[Taras_777]

🌳Чи помічали ви, що час від часу жодна людина похилого віку не дратує нас так сильно, як власна? Це тому, що всі люди похилого віку — це просто люди похилого віку.

Спойлер   :

А наші — це старі батьки, яких ми пам'ятаємо іншими, молодими та повними сил і які ще нещодавно виконували в нашому житті зовсім іншу роль. Ми не готові дозволити їм постаріти, подурнішати і впасти в дитинство.
🌳Є лише один спосіб покращити наші стосунки з ними. Єдиний спосіб зробити ці стосунки легкими та простими.
Цей спосіб полягає в тому, щоб зрозуміти і прийняти, що кращими за ці стосунки вони вже не будуть ніколи. І легкими та простими теж ніколи не будуть.
Варто знайти в собі сили, щоб дати людям похилого віку можливість бути такими, якими вони є. Поважати їхній дитячий вибір. Виконувати дурні прохання. Не ставитися серйозно до їхніх ідей. Погоджуватись на дивні вимоги. Не сперечатися з ними, коли вони говорять абсолютну і очевидну нісенітницю. Бо навіщо? Який сенс?
🌳Літні люди бояться наших проблем — хвороб, звільнень, невдач і серцевих драм — тому, що кожна така проблема вкотре нагадує їм про власне старече безсилля, нездатність допомогти навіть своїй дитині. Це дуже болісне нагадування, дуже страшний і дуже принизливий стан, наочний доказ старечої немочі, застарілості, неадекватності.
Біль, досада, безсилля і приниження - це те, що відчувають люди похилого віку щоразу, коли у нас трапляється неприємність. І тому всіма силами намагаються такі ситуації запобігти.
Вони постійно розпитують нас про наші справи тому, що бояться наших проблем більше, ніж ми боїмося ми самі. І постійно нам щось радять тому, що це єдиний для них спосіб хоч якось вплинути на ситуацію.
Отож, зарубайте собі на носі: спілкування з літніми батьками – тільки для добрих новин. Поки що таких немає — ковтаємо соплі та посміхаємося.
🌳Старість - найінфекційніша хвороба на світі. Хворі на старість ми всі, без винятку. Справа лише у стадіях.
Батьки перебувають на пізніших стадіях цієї хвороби, а ми — на ранніх. Ось і вся різниця. Питання часу.
Потрібно побачити у літніх батьках за п'ять хвилин себе. Від цього стає страшно, але легше.
Просто нагадуйте собі, що спілкування з людьми похилого віку — це в певному смислі спілкування з нами самими; співчуття і любов до них — це любов до нас самих, такими, якими ми станемо через кілька десятків років.
🌳Людство взагалі схильне споживати позитивні емоції. А в старості вони просто потрібні. Виробляти їх люди похилого віку самі вже не в змозі. ЦЕ НАША РОБОТА.
Ми з вами – акумулятори позитивної енергії. Це важко, і від цього втомлюєшся. Але що вдієш? Море - синє, небо синє. «Сильні та красиві» – це тепер ми. А хто ще?
Що б не відбувалося, як би важко не було, які б образи мимохіть нам літні батьки не завдали — завтра буде новий день. І до завтра треба навчитися забувати про все, що відбувалося сьогодні.
З net - мережі

[Taras_777]

💔 Кривава доріжка — Пісня дня (повна версія)

❄️ Заморожена війна на Алясці — Пісня дня (повна версія)

Спойлер   :