Спілкуємось українською!

[Taras_777]

[Taras_777]

[Taras_777]

А ви знали, що в Україні є лише один пам’ятник пластунам? І розташований він у самому серці Івано-Франківська! 🦅
Цей монумент присвячений пластунам, які не зламали своїх присяг — бути вірними Богові й Україні, допомагати іншим, жити за пластовим законом. 🇺🇦
Також пам’ятник є шаною тим пластунам, які віддали своє життя за свободу та незалежність нашої держави.
Прототипом пам’ятника став пластун на ім’я Денис, а також справжній сокіл. Цей птах — один із символів «Пласту».
Впродовж своєї історії організація «Пласт», що представляє український молодіжний скаутський рух, зазнавала численних заборон, а її члени — переслідувань. Ба більше, пластунів арештовували, засилали у табори і навіть фізичного знищували.
Та попри все — вони вистояли. Зберегли дух і цінності. І сьогодні «Пласт» гуртує навколо себе молодь, яка готова діяти та допомагати.
Не дарма великий українець, канадський і швейцарський економіст, громадський діяч та меценат Богдан Гаврилишин казав:
«Якби Україна мала хоча б 500 000 пластунів, то за її майбутнє я був би спокійний».
Усвідомлюючи цінність діяльності «Пласту» в Україні, в останні роки свого життя Богдан Дмитрович інвестував у нього чимало зусиль і коштів.

[Taras_777]

🏁 Українець, який увірвався в історію Формули!
Вперше в історії України на п’єдесталі автоспорту пролунала наша переможна пісня. 🇺🇦
16-річний Олександр Бондарев здобув перемогу в перегонах “Формули-4” в Імолі, на п’ятому етапі чемпіонату Італії — і це не просто особистий тріумф. Це — гучне слово всієї країни у світі великого автоспорту.
💥 Імола — легендарна траса, де свого часу змагалися і втрачали життя чемпіони. І саме тут, серед моторів і швидкості, перемогу здобуває українець. Юний, вольовий, відданий мрії — Олександр зробив те, що ще нікому з наших не вдавалося.
🔵🟡 І коли він фінішував першим, над трасою пролунав гімн України. У пітлейні піднявся наш синьо-жовтий прапор. А в соцмережах з’явився його пост, короткий і пронизливий:
“Слава Україні! Героям Слава!”
Це був не просто спортивний жест. Це — прояв гордості, сили та гідності. Символ національного духу, що не згасає навіть у найнесподіваніших сферах.
🌍 Його перемога — це не лише рекорд, а меседж світу: Україна — це не лише війна, а й талант, праця та перемоги на мирних фронтах.

[Taras_777]

Після 60 років єдина опора — не родина: сім стовпів старості за Шопенгауером!
Ми часто думаємо, що родина завжди буде поруч, що діти віддячать за турботу, а старість стане часом пошани. Та реальність часто не відповідає цим очікуванням. Артур Шопенгауер, відомий своєю прямолінійною філософією, застерігав: наші уявлення про устрій життя рідко збігаються з дійсністю. Після 60 років багато людей відчувають гостру ізоляцію — діти занурені у власні справи, стара дружба розпадається, суспільство віддаляється. Що робити в такій ситуації?
На думку Шопенгауера, мудрість зрілості полягає не в залежності від оточення, а в умінні опиратися на самого себе. У цьому — шлях до збереження гідності. Розгляньмо сім головних принципів, які, за його філософією, допоможуть створити гідне, незалежне й наповнене життя після 60 років.

Спойлер   :

1. Ілюзія надійності родини
Нам із дитинства нав’язують думку, що родина — головна опора в старості. Проте Шопенгауер наголошував: сімейні стосунки не завжди базуються на щирій прив’язаності — часто це лише соціальна установка. Ми припускаємо, що діти завжди будуть поруч, але їхні пріоритети з часом змінюються — з’являються свої турботи, робота, партнери, власні діти. У підсумку літні батьки нерідко опиняються на периферії уваги.
Філософ застерігав: сподіватися, що діти повною мірою віддадуть ту турботу, яку отримали в дитинстві — хибна надія. Зв’язки слабшають через час, відстань і зміну цінностей. І якщо старість приходить разом з очікуванням підтримки, але без її прояву — це боляче. Він закликав: не розраховуйте на вдячність. Турбота, яку ви давали — це ваш вибір, а не угода. Почніть жити для себе, звертаючи увагу на те, що справді приносить радість. Якщо хтось захоче бути поруч — буде не з обов’язку, а за покликом серця.
2. Дружба поза межами родини
Соціальні зв’язки, обмежені лише родичами, з роками слабшають. Шопенгауер радив розширювати коло спілкування: брати участь у клубах, знаходити однодумців, будувати стосунки на основі поваги та спільних інтересів. Часто такі зв’язки виявляються міцнішими за кровні.
Він підкреслював: що більше ми очікуємо від людей, то частіше розчаровуємось. Саме завищені очікування призводять до болю — особливо в старості, коли здається, що діти «зобов’язані» приїжджати. Якщо цього не стається — виникає образа. Шопенгауер вважав: шлях до спокою — у відмові від вимог і прийнятті реальності.
3. Самотність як ресурс
Багато хто боїться самотності в старості. Та філософ вважав: вона може стати джерелом внутрішньої сили. Людина, яка здатна залишатися наодинці з собою, здатна досягти гармонії. У той час як суспільство переконує, що щастя — в соціальних зв’язках, істина, за Шопенгауером, — у самостійності й незалежності від чужої думки.
Він наголошував: усамітнення відкриває простір для усвідомлення та внутрішньої ясності. Коли зникають поверхневі контакти, з’являється місце для справжнього «я». Важливо розрізняти самотність і покинутість: перше — вибір, друге — біль від невиправданих очікувань. Той, хто навчився бути сам, ніколи не буде самотнім душею.
4. Гроші як форма свободи
Шопенгауер не бачив у грошах самоцілі — лише засіб захисту. У похилому віці фінанси стають гарантією автономії. Коли людина залежить від дітей або родичів — вона втрачає право на вибір. Фінансова залежність перетворює її на об’єкт маніпуляцій і знижує почуття власної гідності.
Філософ стверджував: справжнє відчуття безпеки приходить із здатністю забезпечувати себе самостійно. Почніть готуватися заздалегідь: заощадження, інвестиції, розумне планування витрат. Не варто віддавати все дітям — навіть із добрих намірів. Ваша незалежність важливіша. Встановіть межі, не дозволяйте руйнувати своє благополуччя. Навіть невеликий пасивний дохід — оренда, дивіденди — може стати основою свободи. Фінансова стійкість — основа самоповаги.
5. Прийняття віку як зростання
Погоня за молодістю робить старість болючою. Шопенгауер наголошував: зрілість — це не занепад, а вершина внутрішнього розвитку. Цінність людини визначається не зовнішністю, а її думками, глибиною почуттів і здатністю розуміти. Важливо не боротися з віком, а проживати його з гідністю.
6. Навчання не має віку
Філософ вважав знання найціннішим капіталом. Доки людина навчається — вона живе повноцінно. Навіть у похилому віці прагнення до нового підтримує інтерес до життя, захищає від нудьги та ментального застою. Книги, курси, нові захоплення — шлях до внутрішнього оновлення.
7. Цінність мовчання й спостереження
З віком приходить розуміння: не кожна суперечка варта вашої участі. Тиша — це не слабкість, а форма мудрості. Шопенгауер бачив у мовчанні засіб самозбереження. Справжня сила — в умінні промовчати, коли це доречно, і не витрачати енергію на доведення очевидного.
Старість може бути часом визволення, а не розчарування. Все залежить від того, чи приймемо ми її з гідністю і готовністю жити для себе. Шопенгауер нагадував: щастя не приходить ззовні. Воно народжується всередині — у свободі, ясності й самодостатності. А той, хто навчився бути щасливим наодинці, ніколи не стане заручником чужої відсутності.

[Taras_777]

[Taras_777]

Видатний художник Ілля Ріпин.5 серпня 1844, слобода Осинівка біля Чугуєва, Харківська губернія — 29 вересня 1930, Куоккала, Терійокі, Фінляндія
Художник точно відобразив на картинах різницю між українцями і "велікаросами"

[Taras_777]

Провідні фахівці німецького Інституту здоров'я у Дрездені вирішили рішуче спростувати чотири найпопулярніші міфи про шкоду, яку нібито завдає людям сало.

Наукові дослідження довели, що цей продукт, який здавна в Україні вважається національним, не тільки не загрожує здоровʼю, а навпаки - приносить суцільну користь! Про це йдеться в публікації видання BLIK.
Німецькі вчені стверджують, що сало не шкідливе для здоров'я, оскільки не є чистим жиром. Цей компонент продукту (жир) є цілком натуральним, тому без проблем засвоюється людським організмом, перетворюючись на енергію.
Вживання сала в їжу жодним чином не загрожує збільшенням маси тіла, бо сало, хоч і є дійсно висококалорійним продуктом, але до ожиріння не призводить, бо з'їсти його багато практично неможливо.
До того ж, сало не є суцільним холестерином, як вважає дехто. Насправді холестерину в ньому зовсім небагато. На відміну, скажімо, від яловичої печінці, в якій його вчетверо більше.
І останнім німецькі вчені спростували міф про те, що сало не можна поєднувати із хлібом. Науковці кажуть, що ці продукти навпаки – чудово доповнюють один одного, а якщо додати ще й часник, то така канапка стає ефективним профілактичним засобом від мікробів, які часом провокують виникнення ГРВІ.
Тож варто прислухатися до висновків авторів цього дослідження, яке лише зайвий раз (але досить переконливо!) підтверджує правильність нашого ставлення до сала…

🔱 Тризуб — старший за більшість гербів Європи

Тризуб Володимира Великого датується X століттям. І хоча його значення досі дискутується — це може бути яструб, сокіл, якір чи слово «воля» в шифрі — одне точно: це давній символ влади, сили та духовного захисту. У 1918 році він став офіційним гербом УНР. Сьогодні тризуб — не лише на монетах і документах. Він на серцях, на стінах зруйнованих будівель, на шевронах. Це символ, який пройшов віки, щоби встояти з нами.

[Taras_777]

[Taras_777]

Сучасні діти — не гірші.
Вони не ліниві, не невдячні і не “залежні від телефонів”.
Вони просто інші. Бо світ, який їх виховує, — інший.
Вони ростуть серед хаосу: тиск соцмереж, постійні порівняння, кібербулінг, нескінченна вимога бути “ідеальними”. І серед цього шуму вони часто почуваються абсолютно самотніми.
Вони сидять у своїх кімнатах, дивляться в екрани — не тому, що їм це подобається більше за живе спілкування, а тому що… просто немає з ким говорити. Батьки постійно зайняті, втомлені, поглинуті роботою та проблемами. Час від часу — швидке “Як справи?” або новий гаджет, подорож, кросівки. І здається: “Мій син/донька має все”.
Але вони не мають вас. Вашої повної уваги. Вашого “Розкажи, як ти насправді почуваєшся”. Бо любов не замінить жоден iPhone чи відпустка. Дитині потрібен ви.
Потрібен зв’язок. Розмова, в якій ви справді слухаєте. Погляд в очі, без телефону в руках. Бо якщо цього не буде — знайдеться хтось інший, хто “послухає”. І цей хтось може не мати добрих намірів. Це може бути незнайомець онлайн, токсична компанія чи жорстокі коментарі з інтернету, які переслідуватимуть навіть уночі.
Сьогодні діти живуть під мікроскопом. Кожне фото, коментар чи селфі — під прицілом чужих оцінок. І найгірше — від цього немає втечі. Булінг не закінчується з останнім дзвоником у школі. Він іде за ними додому, у ліжко, у телефон під подушкою.
І ви можете думати: “Вони ж не скаржаться, значить, усе добре”. Але біль діти часто носять у мовчанні. Вони перестають говорити, просити, намагатися бути почутими. І саме в цей момент нам починає здаватися, що все нормально. Але саме тоді — ні.
Діти не перестають потребувати нас лише тому, що ми зайняті чи втомлені. Вони просто перестають просити. І це — найнебезпечніший момент, коли ми можемо втратити їх.
Не чекайте, поки стане пізно. Поговоріть сьогодні. Послухайте сьогодні. Будьте поруч сьогодні. ❤️

[Taras_777]

Сьогодні — 50-річчя легендарного Мадяра!
Від зернотрейдера та мецената до легенди дронових боїв — майор Роберт Бровді перетворив «Птахів Мадяра» з невеличкої роти на ударну бригаду, яка змінила війну. Його мужність, стратегічне мислення й відданість вражають всіх нас.
Легкої дороги вам, Мадяре, і ще більше слави — адже справжня міра героя не в роках, а в діях. А ваші — легендарні.
З ювілеєм! Слава Україні!

1772 рік. Львів. Глибока ніч. Високий чоловік у сірому козацькому жупані заходить до будинку старого аптекаря. Він не каже імені. Лише кладе на стіл перстень із тризубом, у якому замість меча — циркуль. Аптекар киває і каже:
— Третя Свіча горить. Тебе чекають.
Це не легенда. Це фрагмент із щоденника французького інженера, що мандрував Річчю Посполитою в останні роки її існування. І згадував про “незрозумілий союз освічених вояків-слов’ян, що мають символи, схожі на масонські”.
🧩 Докази причетності козаків до масонства
Хоча прямих доказів мало, але є кілька цікавих збігів:
Григорій Сковорода, філософ і мандрівник, мав зв’язки з колами, близькими до масонських лож у Києві та Харкові. Його "таємні бесіди" з козацькою старшиною обговорювали не лише духовність, а й новий порядок майбутнього світу.
Пилип Орлик, автор першої козацької конституції, мав контакти з французькими колами, які пізніше виявились частиною Великої ложі Франції.
Козацький герб на деяких печатках кінця XVIII століття зображував перехрещені шаблі над оком у трикутнику — символ, ідентичний масонському.
🧭 Чому це було їм потрібно?
Козаки, особливо старшина після знищення Січі, шукали нову опору. Масонські ложі давали три речі:
Контакти з європейськими елітами — корисно для вигнання московського впливу.
Доступ до просвітницьких ідей — свобода, рівність, братерство — звучали дуже по-козацьки.
Платформи для таємних нарад — саме тоді починають ширитись думки про незалежність Малоросії, ще задовго до Шевченка.
🕯️ Міф чи правда?
Можливо, все це — добре створений міф. Чому ж деякі козацькі нащадки у XIX столітті активно долучалися до “розумних товариств”, “таємних гуртків” і рухів, які розглядали Україну не як провінцію, а як майбутню республіку вільних людей?
Може, відповідь усе ще лежить у бібліотеці якогось монастиря. А може — у серці нащадків.

🏰 Київська Русь у світовій історії – міжнародні союзи та дипломатія 🌍
Київська Русь (IX–XIII ст.) була не лише могутньою середньовічною державою, а й одним із ключових гравців європейської політики того часу. 🌐 Її правителі вміло використовували династичні шлюби та дипломатичні союзи, щоб зміцнити вплив і уникати воєн.
🤝 Династичні зв’язки:
Князь Ярослав Мудрий одружився з дочкою шведського короля, а його діти стали монархами Європи:
• донька Анна – королева Франції 👑
• донька Єлизавета – королева Норвегії та Данії
• донька Анастасія – королева Угорщини
Такі шлюби робили Київську Русь важливим партнером на міжнародній арені.
⚔️ Союзи та військова співпраця:
• Київські князі укладали угоди з Візантією, щоб спільно воювати проти ворогів та торгувати.
• Союз з Візантією приніс не тільки економічні вигоди, а й християнство у 988 році.
💰 Торгівля як дипломатія:
• Русь контролювала шляхи «з варяг у греки» та «із варяг у араби», забезпечуючи безпечний транзит товарів між Балтикою та Чорним морем.
• Київські купці продавали хутро, мед, віск, зброю та коней, а привозили шовк, прянощі, вино.
📜 Цікаво, що літописи згадують Київську Русь як “Gardariki” – «країну міст» у скандинавських сагах. Це свідчить, що про неї знали й далеко на півночі.
🔥 Київська Русь була не «відокремленою» державою, а центром міжнародної політики та економіки, і саме її дипломатія заклала основу для розвитку наступних українських держав.

[Taras_777]

Вона звикла, що він поруч. Просто є — і все.
Щоранку телефонував із роботи:
— Ну що, поснідала?
— Господи, яка дрібниця тебе турбує! — відмахувалася вона, вкладаючи в голос легке роздратування.
Її дні були розписані до хвилини: проєкти, зустрічі, дедлайни. А він… просто був у її житті. Тихо, непомітно, завжди.
Так, у нього теж робота, свої клопоти, але чомусь він питав про її сніданок, а вона про його — ніколи. Не звикла.
Він вставав ще вдосвіта, коли за вікном тільки сіріло, а вона ще дивилася сон, бурмочучи щось нерозбірливе у подушку. Не вистачало ще й йому готувати сніданки — це ж не початок минулого століття. Жінки вже не рабині!
Але у бардачку її машини завжди лежав «Снікерс».
То він, нишком, клав туди, щоб у заторах вона мала чим перебити голод.
Відкусивши шматок, вона мимоволі думала: «Хитрун, це ж він їх обожнює, а не я! А я від них тільки поправляюсь…»
Та все одно — вчасно, доречно, смачно.
Жили тихо. Без гучних сварок і кіношних пристрастей. Просто він є. Вона є. І так добре.
Аж раптом його поклали в лікарню. Вона відмахнулася: тиждень — і буде вдома, серце підвело, з ким не буває.
Працювала, як і раніше: новий контракт, чергові терміни. Він казав телефоном, щоб не приїжджала: годують добре, лікарі уважні, почувається, як у санаторії.
Та одного ранку вона прокинулася й відчула порожнечу.
Він не подзвонив. Не запитав, чи поснідала. І вперше стало холодно.
Дзвінок із лікарні: стан погіршився, перевели в реанімацію.
Вона мчала через усе місто, молячись тільки про одне: аби він вижив, аби все було, як колись.
Затор — весь маршрут червоний. Вона відкрила бардачок… порожньо. Жодного «Снікерса».
Ніч на лікарняній кушетці тяглася вічністю. Очі червоні від сліз, руки зведені в молитві.
— Чому так? Ми ж були щасливі… — шепотіла вона.
Поруч тихо сів сивий, зморений Ангел:
— Все погано… він іде.
— Я… я зроблю все, тільки поверніть його! — вирвалося в неї.
— Купи йому «Снікерс». Він їх так любить, — лагідно мовив Ангел.
Вона мчала крізь хуртовину до єдиного нічного магазину. Мороз щипав щоки, вітер збивав із ніг.
— Вам пощастило… останній залишився, — сказала продавчиня, поклавши батончик на касу.
Вранці вона прокинулася там же, на кушетці.
— Вашого чоловіка перевели в загальну палату, — усміхнулася медсестра.
Вона, ще не вірячи, відкрила долоню — там лежав зім’ятий, теплий «Снікерс».
— Моя турботлива… — прошепотів він, з блідою усмішкою. — Яка ж ти в мене добра…
P.S. Бережіть тих, хто поруч. Цінуйте навіть дрібниці, бо іноді саме вони тримають нас у житті.

На основі оповідання О. Сірової

[Taras_777]

⚔️ “Сини вітру і волі. Чому світ боявся й поважав козаків”
У XVII столітті в Європі панували імперії, королі й диктатори. Усе було під контролем…
Усе — крім одного народу.
Козаки.
На Січі не було царів. Не було панів.
Тут панувала тільки одна сила — воля.
⸻
🌍 Чому козаків поважав увесь світ?
1. Найсильніше козацьке військо у Європі
• Турки називали їх “чортами на човнах”.
• Поляки писали: “Краще мати союз з дияволом, ніж ворогувати з козаками.”
• Французькі посли боялися Січі, бо “там, де один козак — там війна”.
2. Вони мали свій флот
Козацькі “чайки” (невеликі, але швидкі човни) плавали по Дніпру і Чорному морю, проривалися до Стамбула, палили турецькі порти й повертались непоміченими.
3. Унікальна демократія
У Січі всі були рівні.
— Гетьмана обирали на Раді.
— Його могли скинути, якщо став несправедливим.
— Іноді навіть били палками, “щоб не зазнавався”.
4. Сміливість на межі безумства
Вони йшли у бій не тому, що мусили, а тому, що не уявляли життя без честі.
Один французький мандрівник писав:
“Козак — це людина, яка може померти за свободу іншого, навіть якщо ніколи його не знав.”
⸻
🎨 Козацька культура — це світ, що горів вогнем духу
• Пісні — сумні й величні. Співали про Батьківщину, смерть, любов і честь.
• Козацькі танці — витривалість, як у звіра, і легкість, як у птаха.
• Одяг — вільний, з вишивкою, з шароварами й шаблею на боці.
• Мова — насичена, метафорична, повна гумору й гідності.
• Зброя — часто саморобна, але ефективна. Уміли користуватись нею краще за найманих вояків.
⸻
💥 Цікаві факти:
• Запорожці писали глузливого листа султану Османської імперії, повного сарказму, де насміхались із його “величі”. Лист став символом козацької зухвалості.
• У Венеції та Франції наймали козаків як охоронців і воїнів, бо знали: ті не зрадять і не втечуть.
• Козаків вивчали у військових академіях Європи — як приклад нестандартної, геніальної партизанської тактики.
⸻
🏞️ Козацтво — це не просто історія. Це код нації.
Козак — це не тільки шабля. Це:
• відповідальність за інших,
• глибока духовність,
• мудрість і честь,
• любов до свободи понад усе.

[Taras_777]

[Taras_777]

Запам’ятайте їхні імена!
Імена трьох інженерів, які в водолазних костюмах спустилися під розпечений ядерний реактор Чорнобиля і врятували всю Європу: Герої України
Олексій Ананенко, Валерій Беспалов, Борис Баранов.
Ці троє людей врятували мільйони жителів планети.

Спойлер   :

Чорнобиль міг обернутися ще страшнішою катастрофою, якби не самопожертва цих героїв, про яких більшість із нас навіть не чула.
Лише через п’ять днів після вибуху, 1 травня 1986 року, радянська влада в Чорнобилі зробила страшне відкриття: активна зона зруйнованого реактора продовжувала плавитися. У ядрі містилося 185 тонн ядерного палива, і ядерна реакція тривала з жахливою швидкістю.
Під цими 185 тоннами розплавленого ядерного матеріалу знаходилася ємність із п’ятьма мільйонами галонів води. Вода використовувалася на електростанції як теплоносій, і єдиним, що відокремлювало розпечене ядро реактора від води, була товста бетонна плита. Плавлячись, активна зона поступово проїдала плиту, повільно спускаючись у воду у вигляді потоку розплавленого радіоактивного металу.
Якби це розпечене ядро досягло води, стався б масивний, забруднений радіацією паровий вибух. Результат міг бути катастрофічним: масштабне радіоактивне зараження більшої частини Європи. Порівняно з цим можливим вибухом перший вибух у Чорнобилі виглядав би дрібною аварією.
Як писав журналіст Стівен Макгінті: «Це спричинило б ядерний вибух, який, за підрахунками радянських фізиків, випарував би паливо в трьох інших реакторах, зруйнував би 200 квадратних кілометрів землі, знищив би Київ, забруднив би водопровід, який обслуговував 30 мільйонів людей, і зробив би північну Україну непридатною для життя на понад століття» (The Scotsman, 16 березня 2011 року).
Школа російських та азійських досліджень у 2009 році навела ще похмурішу оцінку: якщо б ядро досягло води, вибух «знищив би половину Європи і зробив би Україну, Європу та частину Росії непридатними для життя приблизно на 500 тисяч років».
Експерти, що працювали на місці, побачили, що розпечене ядро невпинно проїдало бетонну плиту й невпинно наближалося до води.
Інженери негайно розробили план порятунку: потрібно було, щоби троє людей у водолазних костюмах проникли у затоплені камери четвертого реактора і знайшли кілька запірних клапанів, які потрібно було відкрити, щоб випустити всю воду, перш ніж до неї доторкнеться активна зона.
Для мільйонів жителів СРСР та Європи це був план порятунку.
Але для самих водолазів це був вирок. Тоді не було гіршого місця на планеті, ніж резервуар під четвертим реактором. Усі прекрасно розуміли, що кожен, хто туди спуститься, зможе прожити рівно стільки, щоб виконати завдання, але, ймовірно, не більше.
Радянська влада чесно пояснила обставини: якщо не осушити резервуар — буде другий вибух із катастрофічними наслідками. Якщо піти на завдання — майже неминуча смерть від радіаційного ураження.
Троє чоловіків добровільно зголосилися. Це були старший інженер, інженер середньої ланки і начальник зміни. Завдання начальника зміни полягало в тому, щоб тримати підводний ліхтар, аби інженери могли знайти потрібні клапани.
Наступного дня чорнобильська трійця одягла спорядження і занурилася в смертельно небезпечний резервуар. У басейні панувала непроглядна темрява, а світло водонепроникного ліхтаря, який тримав начальник зміни, було слабким і періодично згасало.
Вони просувалися у каламутній темряві, марно шукаючи клапани. Із кожною хвилиною перебування під водою радіоактивні ізотопи руйнували їхні тіла. Але вони продовжували пошук, навіть попри те, що ліхтар міг згаснути в будь-який момент, а темрява поглинути їх назавжди.
Фонарь дійсно згас, але лише після того, як його промінь вихопив у темряві трубу. Інженери помітили її. Вони знали: труба веде до потрібних задвижок.
Вони попливли до труби, намацали її руками й почали підніматися вгору. Світла вже не було. Не було жодного захисту від згубної для людини радіації. Але там, у темряві, були дві задвижки, які могли врятувати мільйони.
Вони відкрили їх. Вода почала стрімко витікати.
Коли троє героїв повернулися на поверхню, їхня місія була виконана. Їх зустрічали як справжніх героїв — такими вони і були. Кажуть, що люди буквально стрибали від радості.
Наступного дня всі п’ять мільйонів галонів радіоактивної води витекли з-під реактора. Коли розпечене ядро остаточно пропалило бетон і дісталося резервуару — води там уже не було. Другого вибуху вдалося уникнути.
За результатами аналізів після інциденту вчені дійшли висновку: якби не дії трійці водолазів, другий вибух убив би та скалічив сотні тисяч, а можливо, й мільйони людей.
Життя сотень тисяч людей врятували три людини.
Багато героїв ішли на подвиги, маючи хоча б невеликий шанс на виживання. Але ці троє знали: шансу немає. Вони дивилися у морок смерті — і все одно зробили крок уперед.
Борис Баранов помер у 2005 році.
Олексій Ананенко і Валерій Беспалов досі живі!

Світлана Підпоріна