189 днів полону
витримала ця мужня дівчинка.
Анна Олсен «Рижуля»,
бойова медикиня 36-ої бригади морської піхоти.
«Найважча частина з полону була в Таганрозі. Коли нас відправили туди, пройшли так звану прийомку. Дівчат серед тюремників не було взагалі. Ці чоловіки нас роздягнули повністю. Ми мали через кабінети проходити: там їм треба нігті, там ДНК, відбитки пальців, там списують кожне твоє татуювання, кожен шрам. Ти це все робиш голий. Тобі дають речі, які можна було в три дулі замотати, щоб вони на тобі трималися. Мені на мій 44-й розмір видали 62-й.
Часто російські кадрові військові просто брали тебе, як кошеня, за шкірку, і штовхали. Дівчата влітали в плитку й розбивали голови. А вони сміялися.
Навіть елементарне — покупатися, поїсти, поспати, поговорити — заборонялося. Бувало таке, що ми могли стояти цілий день. Не мали права навіть голову піднімати або ходити. Якщо вони чули, що говориш чи рухаєшся — могли зайти в камеру, витягнути тебе і побити. І потім, як кошеня, взяти і закинути назад і кажуть: «Стій». Бували такі зміни, які навпаки не дозволяли вставати. Кожна камера була розрахована на певну кількість осіб, і там була така маленька лавочка залізна, вбита в підлогу. Ти маєш на ній просто сидіти. Не можна рухатися, навіть якщо ноги затекли.
Усі росіяни ходили в балаклавах. Дуже боялися, що ми їх запам’ятаємо.
Давали 5 хвилин на те, щоб поїсти. Бувало таке, що їжа або геть холодна, або як окріп. Наче спеціально перегрівали. Або ж квашена капуста, полита оцтом. Ми закидали в себе цю їжу, тому що треба, щоб вижити, але дуже боліли животи. У багатьох дівчат було здуття, вони могли взагалі не їсти, лиш попили води, шматок хліба і все.
Моральний тиск почався, напевно, на місяць четвертий полону.
По їхньому телебаченню було вже сказано, що України вже немає взагалі, Київ, Миколаїв, Одеса - там вже Росія скрізь.
Найбільше запам'яталося за моє татуювання в скандинавській тематиці. Прізвище в мене теж скандинавське, й мені почали розповідати за те, що я якийсь розвідник чи снайпер американський. Й вони моє тату ошпарили окропом.
На початку також плакала, як і всі дівчата Але потім, знаєте, приходить
просто глуха, тупа ненависть до них і байдужість, тобі все одно, що з тобою станеться. Сидиш, дивишся на них і думаєш:» Боже, які ж ви просто ущербні люди».
Під час обміну був епічний момент: ідуть наші дівчата, худі, брудні, в чужих речах і нам назустріч ідуть їхні полонені, які були в нас в полоні – відгодовані, помиті, вибриті, зі своїми. Вони йдуть і їм соромно дивитися нам в очі. Ми йдемо з гордо піднятою головою, нас зустрічають з комфортабельними
автобусами, а їх повантажили в ті ж машини, в яких нас привезли,
звичайні військові камази. І ти думаєш: оце різниця, коли моя країна тебе любить.»
Незламна й горда
Анна Олсен
Він був у полоні важкопораненим,
проте зберіг силу духу.
Владислав Жайворонок,
боєць «Азову».
Отримав поранення в ніч з 15 на 16 травня. Він ще встиг доповісти командуванню,
а потім почалася просто фантастична історія його порятунку.
«Моє тіло збиралися класти у пакет, бо як мені пізніше розказували, пульс вже не дуже прощупувався. Не дала мене покласти до 200-тих анастезіолог Ніна. А з нею психологиня Настя. Настя почала бігати питати, хто може здати кров, а Ніна допитувалася у мене, майже несвідомого, групу і резус. Диво, але я відповів.
Кілька хлопців стали у чергу. В них взяли кров. Перемішали її в банці і шприцом залили в мене. Це працює. Виявляється, це працює. Далі мене зашили. Антисанітарія повна, штукатурка від обстрілу сиплеться. Пиляли кістку на нозі радянською пилкою по металу — ржавою. Я в хірурга пізніше спитав: правда це чи ні. Він зніяковів: я її, каже, спиртом протер. Я думав, що зі мною жартують. Виявляється ні. Пізніше мені навіть фото цієї пили з червоною ручкою надіслали. Зашивали синьою ліскою. Але, якщо насправді, хірург зробив неймовірну роботу у тих умовах і з такими підручними засобами. Хірурги «Азовсталі» — це просто боги.»
Вже буквально за кілька годин після ампутації на «Азовсталі» Владислава в числі інших поранених вивезли до Новоазовська. А звідти вже в Донецьк.
У донецькій лікарні «Вікіпедія» провів декілька місяців.
«За всіма правилами і протоколами я не мав вижити. Ніхто й не думав, що виживу: у Донецьку після того, як я прийшов до тями, лише на шостий день (і то після допитів) мені почали колоти якісь антибіотики. Давали їх вряди-годи, температура понад тиждень трималася на рівні 40 градусів. Я не знаю, як мій мозок взагалі витримав. Доти зрідка робили перев’язки, мастили йодом – не більше. Чекали, що помру.
Але мій випадок – справді унікальний, бо виявилося, що навіть цього було достатньо, щоб я вижив. Хлопці з менш серйозними пораненнями не вижили, а в мене, попри те, що ми всі там сиділи голодні, без медичної допомоги, почало все загоюватися.Диво, що я там не згнив.
А ще я дивом повністю не осліп, бо пораненим оком взагалі ніхто не займався. Але окрім відсутності медичної допомоги, нас ще катували фізично. Зокрема, встромляли голки в рани, катували водою. Наглядачі болгарками зрізали тату. Чинили психологічний тиск, розповідаючи про те, що всі нас покинули, війну вже програно, а ми нікому не потрібні.»
Після лікування й реабілітації вдома бере участь в акціях за звільнення полонених.
“Я справді пишаюся тим, що втратив ногу та зір на одне око саме в бою, зі зброєю в руках захищаючи Маріуполь, а не п’яним у якомусь ДТП. І ми всі там, на “Азовсталі”, були готові померти. Можливо, хтось вважає, що незалежність країни не вартує особистого життя, здоров’я. Але це не так. За свою державу необхідно боротися будь-якою ціною!
Стійкість і відвага
Владислав Жайворонок
Начало
Вход
Регистрация