Спілкуємось українською!

[Taras_777]

Українець, який зупинив дві найнебезпечніші епідемії людства!
Його ім’я майже не згадують у підручниках. Але в Індії його вшановують як національного героя.
Володимир Аронович Хавкін – народився 15 березня 1860 року в Одесі у скромній єврейській родині. Навчався в університеті, де був активним учасником громадських і наукових рухів, що призвело до кількох виключень через політичні вподобання
Однак саме завдяки підтримці відомого академіка Іллі Мечникова зміг повернутися до науки.
У 1888–1889 роках Хавкін емігрував до Швейцарії, а згодом до Парижа, де працював у Пастерівському інституті. Там він уперше розробив вакцину проти холери – не побоявся випробувати її на собі в липні 1892 року
Попри відмови Російської імперії й деяких європейських країн, британський уряд підтримав його, і він здійснив масову вакцинацію в Індії, врятувавши десятки тисяч людей
У 1896–1897 роках Хавкін створив і протичумну вакцину, також протестувавши її на собі. Цей прорив дозволив заснувати лабораторію в Бомбеї (згодом Інститут Хавкіна), де протягом кількох років було випущено мільйони доз вакцин
За свою працю він отримав численні нагороди — серед них орден Індійської імперії від королеви Вікторії та медаль вузу Ліверпуля
Попри це, на батьківщині його іменем нині названі вулиці в Одесі та Бердянську, а в Індії його шанують як «махатму» – «велику душу»

[Taras_777]

У XI столітті Київ був одним із найбільших і найрозвиненіших міст Європи. За часів Ярослава Мудрого в ньому проживало близько 50 тисяч людей — більше, ніж у Лондоні чи Парижі того часу. Місто мало потужні укріплення, кілька кам’яних храмів (найвідоміший — Софія Київська), бібліотеки, школи та судову систему. Саме в Києві ще в 1037 році була заснована перша відома публічна бібліотека на наших землях. А діти князів і бояр здобували освіту не гіршу за європейську — з вивченням грецької, латини, права і літописання.
Іноземні посли та купці приїжджали сюди не з поблажливості, а з повагою — підписувати угоди, шукати союзників, домовлятись про шлюб. Київ був політичним і культурним центром, де перетинались релігії, ідеї й товари зі Скандинавії, Візантії, Кавказу і Сходу. Це не вигадка — це наша документована історія.

[Taras_777]

СБУ передала музею один із багаторазових морських дронів Sea Baby, який успішно виконав кілька бойових місій та пройшов понад 4000 км по Чорному морю.👇

Спойлер   :

https://bigkyiv.com.ua/muzeyu-istoriyi-ukrayiny-podaruvaly-odyn-iz-morskyh-droniv-sea-baby/

[Taras_777]

Чи знали ви, що найстарішим містом України вважається Кам’янець-Подільський? Його історія сягає ще VI століття! Фортеця, що височіє над каньйоном Смотрича, вражає навіть сучасного глядача. Місто зберегло в собі сліди різних культур — української, польської, вірменської. Тут кожна вулиця дихає легендами. Кам’янець — це місто, де оживає історія. І воно досі стоїть, наче камінь, на якому тримається дух нації.

[Taras_777]

Сподіваюся, що дехто прочитає це й задумається:
чому ми так часто віддаємо перевагу речам другорядним,
а сім’ю - відсовуємо на другий план.

Спойлер   :

Змія вкусила курку. Отрута почала розходитися по її тілу.
Курка, страждаючи, шукала прихистку у своєму курнику.
Але інші кури, злякавшись, що отрута пошириться на всіх,
вигнали її - замість підтримати.
Курка вийшла - кульгаючи, з болем.
Але не найбільше від укусу,
а від того, що її відштовхнули свої - саме тоді,
коли вона найбільше потребувала тепла й розуміння.
Вона пішла в ніч - з гарячкою, зі сльозами,
тягнучи лапку,
а за нею лишалося лише мовчання.
Кури дивилися, як вона зникає за горизонтом.
Дехто мовив:
- Нехай іде… все одно помре далеко від нас.
Коли вона зникла з очей, деякі вже чекали в небі хижих птахів.
Чекали кінця.
Час минав.
Минуло багато днів, і до курника прилетів колібрі. Він приніс звістку:
- Ваша сестра жива. Вона в печері, далеко звідси.
Вижила, але втратила лапку.
Їй важко знаходити їжу. Вона потребує вашої допомоги.
Запала тиша. А потім - відмовки:
— Я не можу, я несусь…
— Я шукаю кукурудзу…
— Я мушу доглядати за своїми пташенятами…
Усі, одна за одною, сказали: ні.
Колібрі полетів назад до печери - без допомоги.
Час знову минув.
Згодом він повернувся ще раз. Цього разу - з болючою правдою:
- Ваша сестра померла.
Одна, в печері.
Ніхто її не обійняв. Ніхто не попрощався. Ніхто не оплакав.
Тоді на курник впав тягар.
Жаль, що стискає більше, ніж будь-яка отрута.
Ті, хто нісся - зупинились.
Ті, хто шукав зерно - відвернулись.
Ті, хто стерегли малечу - замовкли.
— Чому ми не пішли раніше?..
— Чому ми мовчали?..
І вже не зважаючи на втому, на відстань, на сили -
всі рушили до печери. Зі сльозами. З пізніми словами.
Але було вже надто пізно.
В печері вони не знайшли курку.
Знайшли лише записку:
«У житті багато людей не перейдуть і через дорогу, щоб допомогти тобі, доки ти живий…
Але пройдуть пів світу, щоб поховати тебе, коли помреш.
Бо більшість сліз на похоронах - не від болю.
Вони - від провини і жалю.»

🕊️ Цінуйте тих, хто поруч. Не відкладайте любов «на потім».

[Taras_777]

Ось і тут про нас не забувають. Штат Вісконсін США.