Спілкуємось українською!

[Taras_777]

[Taras_777]

[Taras_777]

Козацький оселедець — або чуб — був далеко не просто елементом стилю чи зовнішності. Він ніс у собі глибоке символічне, сакральне і навіть бойове значення.

Спойлер   :

За однією з легенд, козацький чуб виконував надзвичайно важливу роль у потойбічному світі: завдяки ньому янгол міг ухопити душу загиблого козака й понести її прямо до раю. В умовах, коли смерть могла настати щодня, ця віра ставала джерелом спокою і впевненості — навіть після загибелі козака чекала світла доля.
Інша версія трактує чуб як ознаку особливої божественної природи. У давніх віруваннях вважалося, що ні одне божество, ні навіть могутні язичницькі ідоли не мали подібної зачіски. Козаки ж, залишаючи на голові лише вузький довгий пасмо волосся, начебто підкреслювали свою унікальність, зв’язок із вищими силами та відданість правді й свободі.
З практичного боку чуб теж мав значення: коротко підстрижене волосся по всій голові унеможливлювало схоплення козака за коси під час рукопашного бою. Єдиний довгий чуб, як правило, заплітали у тонку косу або залишали вільно спадати, надаючи воїну впізнаваного вигляду та символізуючи його бойову звитягу.
Для багатьох козаків оселедець був ще й своєрідною клятвою. Юнак, який виходив на військову службу, міг дати обітницю не зістригати чуба до особливого досягнення — перемоги у битві чи повернення додому.
І сьогодні образ козака з оселедцем залишається одним із найпотужніших символів української мужності, вільнодумства і незламної волі. Оселедець — це не просто зачіска. Це виклик. Це знак честі. Це відгомін часів, коли українські воїни віддавали свої життя за свободу, залишаючи світові пам'ять про себе у вигляді цього простого, але глибокого символу.

[Taras_777]

Кажуть, що гопак народився не на сцені, а в самісінькому серці бою. У часи Запорозької Січі, коли козаки поверталися з походу, у їхньому таборі лунав не тільки звук кобзи й трембіти, а й крик «Гоп!» — так починався гопак. Але це був не просто танець — це був бойовий вишкіл, закамуфльований у рух.
Гопак виконувався не заради забави, а щоб показати силу, витривалість і бойову спритність. Кожен рух мав значення: стрибки — як уникання ударів, присядки — як низькі атаки, а розмашисті «розсічки» — як удари шаблею. Козак, що танцював гопака, немовби показував: «Ось що чекає ворога!».
У Січі гопак виконували після перемоги або під час святкувань. Молоді козаки змагалися в силі, гнучкості та майстерності руху, намагаючись вразити побратимів і старшин. Той, хто танцював вправно, вважався не просто веселуном, а справжнім воїном.
До речі, козацький гопак виконувався виключно чоловіками — це була форма ритуального танцю, який межував із бойовим мистецтвом. Кажуть, що старі отамани могли з першого стрибка визначити, хто стане добрим вояком, а хто — лиш балагуром.
Згодом гопак перекочував зі степу на сцену. У XIX столітті він став частиною народної хореографії, а в XX — був виведений на сцену як професійний танець. Та й досі, коли хлопець виконує гопак на весіллі чи концерті, в кожному його русі живе дух предків — вільних і незламних.

[Taras_777]

Їх було побудовано дві. Одна в Сталінграді (тепер Волгоград), у 1959 році, інша в Києві, у 1981. Цікаво, що вони стоять поверненими одна на одну. Та, що у Волгограді, - божевільна, скажена тітка, з відкритим у крику ротом і перекошеним обличчям, в одній руці меч, яким вона з погрозою замахується, друга рука здійнята догори, чи то махає, чи то підмогу кличе, тілом вона повернена на нашу, а обличчям обернулася назад, ну точно підмогу кличе))). А наша, та що в Києві, спокійна, мовчки з незворушним обличчям дивиться вдалину. І показує тій, скаженій, що в неї в одній руці є щит, для оборони, а в іншій - меч, щоб дати здачі. Вона не замахується мечем, вона його просто показує. Скульптори, які їх зробили, були філософами, і почасти пророками

[Taras_777]

День міста Львів

День міста Львів святкує в 1-у суботу травня.
Археологічними дослідженнями встановлено, що на місці Львова існували поселення ще з V століття нашої ери. Перша згадка про Львів відноситься до 1256 року.
Найбільш поширена версія, що Львів був заснований лише в XIII столітті князем Данилом Галицьким і був названий на честь його сина Лева. Інша версія говорить про те, що місто було засноване вже самим сином Данили Галицького.
Львів - це місто з багатою історією. Основні її моменти:
З 1272 по 1349 Львів був столицею Галицько-Волинського князівства;

З 1349 по 1772 Львів у складі Польщі та Речі Посполитої;
З 1772 по 1918 рік у складі Австро-Угорщини;
З 1918 по 1939 рік у складі Польщі;
З 1944 по 1991 рік у складі СРСР.
Зараз місто Львів є однією з найпрекрасніших історичних і культурних перлин серед міст України.
Міста обласного значення Львівської області: м. Борислав, м. Дрогобич, м. Моршин, м. Новий Розділ, м. Самбір, м. Стрий, м. Трускавець, м. Червоноград.
Міста районного значення Львівської області: м. Белз, м. Бібрка, м. Броди, м. Буськ, м. Великі Мости, м. Винники, м. Глиняни, м. Городок, м. Добромиль, м. Дубляни, м. Жидачів , м. Жовква, м. Золочів, м. Кам’янка-Бузька, м. Комарно, м. Мостиська, м. Миколаїв, м. Новояворівськ, м. Новий Калинів, м. Перемишляни, м. Пустомити, м. Радехів, м. Рава-Руська, м. Рудки, м. Сколе, м. Сокаль, м. Соснівка, м. Старий Самбір, м. Стебник, м. Судова Вишня, м. Турка, м. Угнів, м. Хирів, м. Ходорів, м. Яворів.
В 2025 році День міста Львів припадає на 3 травня.

[Taras_777]

[Taras_777]

У одному маленькому містечку літній чоловік переїхав до будинку свого сина, невістки та чотирирічного онука. З роками його руки почали тремтіти, зір ослаб, а хода стала невпевненою. Уся родина сідала разом за стіл, щоб пообідати, але трапези з дідусем ставали дедалі складнішими: горошок падав з ложки на підлогу, а молоко з рук, що тремтіли, розливалося на скатертину.
Син із невісткою почали втрачати терпіння.
— Треба щось із цим робити, — дратуючись, сказав син. — Я більше не можу дивитися на плями й розкидану їжу!
Вони вирішили, що дідусь їстиме окремо — за маленьким столиком у кутку кухні. Коли той двічі впустив тарілку й розбив її, почали подавати йому їжу в дерев’яній мисці. Іноді, коли хтось поглядав на нього, в очах старого бриніли сльози. Він почувався самотнім і непотрібним. А замість підтримки чув лише колючі зауваження, коли роняв виделку чи щось розсипав.
Маленький онук мовчки спостерігав за всім.
Одного вечора, перед вечерею, батько побачив, як хлопчик сидить на підлозі й щось вирізає з дерев’яного шматочка.
— Що ти робиш, сонечко? — лагідно запитав тато.
Хлопчик підвів очі й щиро відповів:
— Я роблю мисочку для тебе й мами. Коли ви постарієте, щоб ви теж могли з неї їсти.
Батько завмер. Вони з дружиною перезирнулись — мовчки, зі сльозами в очах. Хлопчик ще не до кінця розумів, що щойно сказав, але вони зрозуміли все до болю чітко.
Того ж вечора син підійшов до свого батька, взяв його за руку і з теплотою запросив повернутися за спільний стіл. Відтоді дідусь завжди їв разом із родиною. І ніхто більше не зважав на розлиту склянку, впущену виделку чи пляму на скатертині.
Бо родину творить не порядок на столі, а повага і серце.
Як ми сьогодні ставимося до своїх батьків — так одного дня наші діти ставитимуться до нас.

[Taras_777]

Попри те, що Запорозька Січ офіційно була чоловічою військовою спільнотою, історики все частіше визнають: жінки теж ставали козаками — хоч і не завжди відкрито.
📜 Відомі свідчення, що деякі жінки переодягалися в чоловіків, відточували бойові навички й присягали Січі як повноправні воїни. Найчастіше це були вдови козаків або дочки з козацьких родин, які не бажали обирати пасивну роль у суспільстві.
Один із найвідоміших переказів — про Ганну Безсонову, яка, перевдягнувшись на ім’я Іван, кілька років служила у Січі, брала участь у боях з татарами, і лише після поранення в бою лікарі розкрили її таємницю. Замість покарання — їй надали повагу і навіть залишили серед козаків.
🔍 У ХVIII столітті згадуються "бабські курені" — неформальні згуртування жінок навколо Січі, де мешкали вдови, кохані або матері козаків. Багато з них вправно володіли шаблею, лікували рани, варили порох і навіть виготовляли зброю. Відомі жінки-травниці, які рятували сотні життів і користувалися неабияким авторитетом.
🧭 Архівні документи зберігають сліди таких жінок не лише як випадкових персонажів, а як активних учасниць козацького руху. У повстаннях і війнах, у тилу й на передовій, вони — ті, хто не просив дозволу воювати, а просто йшов поруч.

Українська народна лайка — це не просто слова, а цілий пласт емоційної, виразної культури. Вона влучна, колоритна, іноді груба, але завжди жива й образна. Це справжнє дно душі народу, з якого проростає автентична іронія, гнів та фольклорна мудрість.
• Доплівся до лайливої немочі! — дорікання на безсилля або повну байдужість людини.
• Щоб тебе радикуліт скрутив! — «шляк» у народі — гостра недуга; бажання раптової болячки.
• Качка б тебе дзьобнула — скажена й сердита! — прокляття із зоологічним присмаком.
• Поклади собі під голову те, про що нарікаєш! — іронічна порада скиглію.
• Може, тобі ще замороженого лайна подати? — саркастична відповідь на надмірні бажання.
• Щоб очі твої повилазили! — класична відповідь до того, хто нічого не помічає або втрапив у халепу.
• Та щоб ти всрався просто з повітря! — вибухове здивування і роздратування через раптову появу.
• Щоб ти впав, гупнув, луснув — і ще довго перекошувався! — добряче побажання на чорний день.
• Собака б на їхню матір нужду справив! — колоритне фольклорне обурення.
• Хай чортяки тебе за оселедець хапають і шмонають по пекельній долівці! — яскраве, у стилі козацької барокової лайки, прокляття.

[Taras_777]

О, старість, старість... З чим тебе "їдять".
Напевно, з цукром, щоб не так гірчило.
З тобою лиш на лавочці сидять.
З тобою небо вранці голосило.
Куди ти йдеш на двох своїх ціпках.
Куди спішиш? Тебе всі обганяють.
Твоя дорога вся вже у квітках,
Тобі пташки псалми небес співають.
О, старосте, о, мудросте, о, світ...
У тебе за плечима "еверести".
В тобі вже стільки пережитих літ,
Що годі кинуть, тяжко і донести.
Десь там, в очах, ще синіє весна.
В душі - любов, у пальцях - нитка й голка.
Ти в хаті, де стіна, лише стіна,
А за вікном сорока-балаболка.
Голубонько, сльоза на рукаві,
А крихти хліба, як суха макуха.
А твої ниви всі уже в траві
А під ногами з листя потеруха.
Ти доживаєш віку цього дні.
Ти знаєш це, але й не хочеш знати.
Ти кожен день, голубко, "на війні"
Щоб ці пороги тут перемагати.
Тримайся, люба, старість - Божий дар.
Не кожен доживе до цього стану.
Хай не спішить в твою весну гробар,
Не топче твою квіточку весняну.
А ти посидь, згадай як все було.
Бо пам'ять, якщо є, твоя опора.
Ти згадуєш, як все колись цвіло,
Та забуваєш те, що було вчора...

Галина Потопляк.