Батьки вирішили знайти для сина найкращу школу й найкращого вчителя.
Вранці дідусь повів онука до школи.
Та замість уваги до уроків, діти в шкільному саду почали глузувати:
— Дивіться, який смішний старий!
— А цей малий — справжній товстун!
Сміх, насмішки, жорстокі жарти — поки не пролунав дзвоник.
Дідусь мовчки взяв онука за руку й спокійно пішов із подвір’я.
— Ура! Я не піду до школи! — зрадів хлопчик.
— Підеш. Але не в цю, — твердо сказав дід.
Він залишив малого з бабусею й сам вирушив у дорогу —
шукати школу, де навчають не лише літерам і цифрам,
а чомусь значно важливішому.
Він побував у багатьох школах.
У деяких діти його ігнорували.
В інших — знову насміхалися.
Та зрештою, у маленькій, непримітній школі,
діти самі підійшли до нього:
— Дідусю, вам добре? Може, принести води?
— Он там лавка, присядьте, відпочиньте.
— Покликати вчителя?
Коли на подвір’я вийшов учитель,
дідусь усміхнувся й сказав:
— Саме тут навчатиметься мій онук.
— Але наша школа така маленька… І зовсім не сучасна, — здивувався вчитель.
Та дід лише тепло посміхнувся. І все вирішив.
Увечері мати хлопчика запитала:
— Тату, ти ж сам не ходив до школи. Звідки знаєш, що це — найкраща?
— Бо вчителя видно по його учнях, — відповів дід.
Начало
Вход
Регистрация