Спілкуємось українською!

[Taras_777]

Уяви собі ХІ століття.
Поки Лондон — це кілька дерев’яних кварталів і болото, Київ уже мегаполіс.
📌 Факти, про які рідко говорять:
У ХІ ст. населення Києва — 50–100 тисяч (Лондон — у рази менше)
Софія Київська збудована раніше за більшість готичних соборів Західної Європи
У Києві діяли школи, бібліотеки, літописання
Князівни з Києва ставали королевами Франції, Норвегії, Угорщини
Київ мав дипломатичні зв’язки з Візантією, Священною Римською імперією, Скандинавією
Це був не «окраєць».
Це був центр сили, культури й політики Європи.
І що ми чуємо сьогодні?
👉 «Провінція»
👉 «Молода держава»
👉 «У вас немає історії»
❓ Чому ми самі часто соромимось сказати правду?
❓ Чому століттями нас вчили дивитися на себе очима імперій?
Бо якщо визнати, що Київ був серцем Європи,
тоді руйнується міф, що ми — «випадкові», «другорядні», «залежні».
📌 Можливо, проблема не в нашій історії.
📌 Можливо, проблема в тому, хто і як її нам розповідав.

Українська хата — це не будівля. Це система сенсів
Українську хату не зводили навмання.
Її не просто будували — її продумували, ніби вписували родину в порядок світу.
Кожна деталь мала значення.
Кожна дрібниця щось берегла.
Хату завжди білили.
Не лише для краси. Білий колір символізував світло, чистоту й оновлення. Вапно вважали захистом: воно «змивало» втому, хвороби, зле. Недарма хату могли білити кілька разів на рік — разом із бажанням почати спочатку.
Вікна були очима дому.
Їх прикрашали рушниками, квітами, вазонами. Голе вікно вважали небезпечним — ніби дім залишався без захисту. Через вікна хата дивилася на світ, а світ — зазирав у родину.
Та справжнє серце дому — піч.
Вона давала тепло, їжу, спокій. На печі народжували, лікували, гріли дітей, розповідали казки. Піч знала всі родинні радощі й біди. І поки вона була теплою — хата жила.
Стіни часто розписували квітами.
Барвінок, маки, калина — це не декор. Це знаки життя, любові, продовження роду. Малюнки були мовчазними побажаннями, молитвами без слів.
Навіть поріг був межею.
Через нього не передавали речей і не переходили без потреби. У хату не заходили з порожніми руками, бо дім «відчував» людину й її наміри. Хату ставили за сонцем — щоб життя йшло правильно.
Українська хата була світом у мініатюрі.
Тут жили не лише люди — тут жила пам’ять, традиція й тиша, яка все запам’ятовує.
Тому стара українська хата — це не про минуле.
Це про те, як жити, щоб дім мав душу.

[Taras_777]

Гіннес був чорним котом, який жив у квартирі на 30-му поверсі лондонського хмарочоса. Домашній кіт, що ніколи не бачив вулиці.
Але в нього був друг. Справжній.
Його звали Стівен — мийник вікон.
Кожного вівторка Стівен спускався на платформі вздовж фасаду будівлі. І щоразу, коли він діставався 30-го поверху, його вже чекали.
Гіннес сидів біля вікна.
Кіт бігав за щіткою по склу, лапами торкався вікна, стрибав і крутився від захвату.
Стівен у відповідь робив кумедні гримаси й малював у мильній піні смайлики.
Їхня гра тривала всього десять хвилин.
Але щотижня.
І для обох це був найкращий момент дня.
А потім одного вівторка Стівен не з’явився.
Гіннес довго сидів біля вікна. Мяукав. Ходив туди-сюди.
Платформа знову опустилася — але на ній був інший чоловік.
Кіт кинувся до скла… та новий мийник навіть не звернув на нього уваги.
Гіннес пішов, опустивши хвіст.
Стівен не з’являвся пів року.
Він тяжко захворів. Лежав у лікарні, боровся з серйозною інфекцією.
Коли нарешті одужав і зміг повернутися до роботи, він був слабким…
але хотів побачити друга.
Перед спуском він хвилювався:
«А раптом він мене не згадає?
А раптом вони переїхали?..»
Платформа повільно опустилася до 30-го поверху.
У квартирі було тихо.
Гіннес спав на дивані.
Стівен обережно постукав у скло.
І сталося диво.
Кіт миттєво підняв голову.
Побачив Стівена — і стрибнув до вікна.
Він так голосно нявчав, що Стівен чув це навіть крізь товсте скло.
Гіннес терся мордочкою об вікно й муркотів, не стримуючи радості.
Стівен плакав там, на висоті тридцяти поверхів.
Він притулив долоню до скла.
А Гіннес — свою лапку до його руки.
Господар кота зробив фото.
Знімок облетів увесь світ.
Бо ця історія довела просту істину:
дружба не знає перешкод.
Навіть скла.
Навіть висоти у 300 футів над землею.

Дві картини Рєпіна. Два народи. Дві моделі життя.
Подивись уважно.
 «Запорожці пишуть листа султану»
Сміх. Гамір. Рівність. Зухвалість.
Ніхто не боїться влади — з неї глузують.
Кожне обличчя — характер.
Це спільнота вільних людей, які самі вирішують свою долю.
 «Бурлаки на Волзі»
Мовчання. Виснаження. Покора.
Люди зведені до тяглової сили.
Індивідуальність стерта.
Вони тягнуть ярмо — бо «так треба».
Ілля Рєпін не писав маніфестів.
Він просто чесно подивився.
 В одному випадку — народ, який сміється з імперії.
 В іншому — народ, який усе життя її тягне.
 Це не про «краще» чи «гірше».
 Це про дві цивілізаційні моделі:
— свобода  підлеглість
— гідність  терпіння
— громада  маса
І найстрашніше для імперій —
що перші ніколи не стають другими.
(І так, недарма ці картини досі так дратують.)

[Taras_777]

[Taras_777]

20 січня — День вшанування захисників Донецького аеропорту.

Донецький аеропорт став символом незламності українського воїна.
Там, де руйнувалися стіни, не зламався дух.
Там, де закінчувалися боєприпаси, не закінчувалася воля.
242 дні спротиву.
242 дні, які довели: українців не зламати.
Вони тримали не просто будівлю.
Вони тримали честь і країну.
Бетон не вистояв — вистояли Кіборги.
Пам’ятаємо кожного, хто залишився там назавжди.
Шануємо тих, хто пройшов пекло і вийшов з честю.

[Taras_777]

Українець, який став легендою Латинської Америки
Історія знає його як Мігеля Роля.
Але його справжнє ім’я — Михайло Карлович Скибицький. Українець. Волинянин. Людина, чий шлях проліг від села на Поділлі — до битв за свободу цілих народів Південної Америки.
Він народився у 1793 році на Волині. Отримав військову освіту, але замість спокійної кар’єри обрав шлях, який тоді здавався божевільним: залишити Європу й вирушити за океан, туди, де народи боролися за незалежність.
У Південній Америці Михайло Скибицький став Мігелем Ролем — добровольцем в армії Сімона Болівара, легендарного визволителя континенту. Він брав участь у вирішальних боях, зокрема у битві при Аякучо 1824 року, яка остаточно зламала іспанське панування.
За хоробрість і військовий талант українець отримав найвищі відзнаки та особисту довіру Болівара. Пізніше він став ад’ютантом першого президента Венесуели, писав мемуари, займався інженерними проєктами й навіть запропонував одну з перших ідей майбутнього Панамського каналу.
Парадоксально, але факт:
 в Перу, Венесуелі та Колумбії його вважають національним героєм,
 а в Україні про нього знають одиниці.
Та коріння не зникає. Український характер — це вміння боротися за свободу не лише для себе. Це здатність стояти за принципи навіть далеко від дому. Саме таким був Михайло Скибицький — Мігель Роль.
Ця історія — ще одне нагадування:
українці вписані в історію світу значно глибше, ніж нам іноді здається.

Пам’ятаймо свої імена. Повернімо своїх героїв.