Притчи

[Taras_777]

Притча про лева й черепаху.

Про силу, яка не у реві, а в доброті.
У розпал засухи савана стогнала під палючим сонцем.
Трава зів’яла, звірі ховались у тіні, все живе завмерло в очікуванні бодай подиху вітру.

Спойлер   :

Старий лев — колись грізний, величний — йшов знайомою стежкою, де раніше легко здобував здобич.
Та тепер його лапа була тяжко поранена — у бійці з буйволом він отримав глибокий поріз.
Кожен крок давався з болем, кров капала на потріскану землю.
Він намагався дістатись до річки, але сили залишали його.
Він упав. Гарчав. Але навіть власний голос зраджував.
Він розумів: без допомоги — не виживе.
Але хто в савані ризикне підійти до пораненого лева?
Антилопи — втекли.
Гієни — сміялись у кущах.
Слони — просто відвернулися.
Бо колись лев був джерелом страху.
І тепер, у слабкості, він залишився наодинці.
І лише одна... черепаха.
Стара. Повільна. Майже непомітна.
Вона обережно підійшла.
— Не бійся, я не зачеплю тебе, — прошепотів лев. — Але ти мені не допоможеш.
— Можливо, — відповіла черепаха. — Та я спробую.
Вона повзала весь день.
Носила воду у панцирі.
Знаходила вологу кору.
Збирала листя й стелила їх під голову лева.
І день за днем… залишалась поруч.
Лев вижив.
Рана загоїлася.
Сили повернулись.
І коли він зміг піднятися —
він схилив голову перед черепахою.
— Ти врятувала мене не силою.
А терпінням, турботою… і справжньою відвагою.
Минуло кілька місяців.
Лев знову став володарем савани.
І ось одного дня почув крик —
орел підняв у небо черепаху, прийнявши її за камінь.
Вона безпорадно борсалася в його кігтях.
Лев миттєво кинувся на скелю, заревів так, що навіть небо здригнулося.
Орел злякався й випустив здобич.
Черепаха впала в траву — налякана, але жива.
— Ти мене врятував… — прошепотіла вона.
— Ми рівні, — відповів лев.
— Ти навчила мене:
велич — це не в реві.
Це — у вчинках, які ти робиш,
навіть коли ніхто не бачить.
Мораль:
Не має значення, наскільки ти сильний чи великий — настане день, коли тобі знадобиться той, кого ти раніше не помічав.
Справжня доброта — без гучних слів, без розрахунку — повертається саме тоді, коли вона найбільше потрібна.
І часто — від тих, від кого ти цього ніколи б не чекав.

[Taras_777]

Повчальна притча для тих, хто багато дбає про інших і забуває про себе

Повчальна притча для тих, хто багато дбає про інших і забуває про себе. Їм важко сказати "ні".
Є люди, які звикли більше брати — вони сприймають інших як джерело ресурсів. А є навпаки — ті, хто постійно віддає: дбає, підтримує, гріє всіх довкола, інформує Ukr.Media.

Спойлер   :

Але істина, як завжди, десь посередині. Якщо весь час лише віддавати, вас можуть просто "виснажити" — нічого не залишиться для себе. Якщо ж постійно брати й нічого не давати у відповідь, джерело допомоги рано чи пізно вичерпається.
Немає сенсу себе обманювати: доросла людина зазвичай відчуває, де саме в неї перекіс. Можливо, ви надто розчиняєтеся в інших і забуваєте про себе. А, може, навпаки — настав момент подумати, що пора віддячити тим, хто вам допомагав, бо надто довго жили лише споживаючи.
Притча, яку я наведу нижче, присвячена саме тим, хто не шкодує себе. Їм важко сказати "ні", у них постійно болить голова за когось іншого і з приводу їхніх проблем. Але коли вони стикаються з власним головним болем, то махають на неї рукою. Нема коли, якось потім… Але ось це потім так і не настає.
Отже, ось ця стара притча.
Якось учні посперечалися між собою, чи потрібно присвячувати себе турботі про інших або, перш за все, дбати про себе і вибудовувати своє життя. Були ті, хто ратував за безкорисливість і службу на благо людей. Були ті, хто наполягав на тому, щоб спочатку вибудувати своє життя, зміцнити здоров'я. А, коли будуть сили — у міру можливості допомагати іншим.
Учитель почув їхню суперечку, але не озвучив жодної думки.
- Як же так, Майстре, — здивувався найбадьоріший учень, — Я думав, що ти скажеш, що сенс життя у служінні людям.
- Я не буду вам давати жодної відповіді. Кожен із вас сам повинен зробити вибір. Завтра я вам просто когось покажу, думаю, це допоможе вам визначитися.
Настав ранок. Майстер повів учнів до покинутого будинку. Будинок уже давно заріс чагарниками, травою. На його території жили мавпи.
Вони бігали, стрибали, пили воду з струмка, їли банани.
Серед них учні помітили найбруднішу мавпочку. Ця мавпочка збирала вошей з шерсті своїх одноплемінників. В одного, в другого, в третього… І так далі. І за старими великими мавпами вона доглядала, і за маленькими.
Після того, як вона їм почистила спину і голову, ті втікали по своїх справах: веселитися, їсти банани.
- Подивіться, сказав один з учнів, — Ця мавпа про все дбає, але вона найбрудніша і худа. На її шерсті найбільше вошей, тільки чомусь їй їх ніхто не збирає.
- Так, а ще до неї перебігають воші від тих, кого вона чистить, — підхопив інший учень.
- Дивіться і робіть висновки, — сказав Майстер. — Ця мавпа бачить вошей інших, постійно намагається всім допомогти. Але подивіться на їхнє стадо. Збоку відразу видно, що саме їй потрібна допомога в першу чергу. У неї не залишається сил на себе. Звичайно, доброчесність і людяність потрібні, я вас завжди цьому вчу. Але дуже хочу, щоб у вас перед очима назавжди залишився образ цієї мавпи. Думаю, він вам допоможе в житті дотримуватися у всьому балансу.
Будьте людяними, співчутливими, але завжди пам'ятайте цю грань.

http://https://ukr.media/world/466767/

[Taras_777]

[Taras_777]

Притча про бджолу та муху
Одного теплого літнього ранку бджола й муха зустрілися на узліссі.
- Куди поспішаєш? - поцікавилася муха.
- До квітів, - відповіла бджола. - За лугом розквітли мальви, півонії й конюшина. Там такий аромат, що аж серце радіє!
Муха здивовано хитнула головою:
- Я щойно пролітала тим лугом - нічого особливого не помітила. А от далі, біля смітника, знайшла рештки їжі й калюжі з прілим варенням. Он там справжнє свято! Полетімо краще туди.
Бджола усміхнулася:
- Я не шукаю подібного. Для мене важливі не просто смаки, а користь і чистота. Мед із квітів живить увесь вулик. А що принесе твоє варення?
Муха знизала крильцями:
- Комусь добре і серед пелюсток, а комусь - у смітті тепло.
- Можливо, - тихо мовила бджола. - Але врешті-решт, кожен знаходить те, що шукає. І летить туди, куди веде його серце… або компанія.
Мораль:
Хтось бачить довкола лише бруд, а хтось - гармонію і красу. Завжди можна обирати: прямувати до світла чи залишатися серед темряви. Бо друзі - це не лише твоє відображення, а й твоя дорога.

[Taras_777]

Цікава легенда..
«Завдяки псу й коту ми живемо» - часто казав мій тато, залишаючи на тарілці трохи їжі для наших улюбленців.
Перш ніж сісти вечеряти, він завжди питав:
«А пес і кіт уже ситі?»
І часто за столом розповідав стару народну притчу - про Колос Матері Божої:
Колись давно пшениця росла не так, як зараз -
усе стебло, від самого кореня й до верхівки, було вкрите зерном.
Урожай був багатий, хліба вистачало всім.
Але люди не цінували цього: розсипали зерно, кидали хліб на землю, топтали колоски.
Побачив це Ісус Христос, розгнівався й сказав:
«Не буде вам більше стільки хліба!»
І пішов на поле пшениці, взяв стебло знизу й почав тягнути догори -
колоски почали спадати, зерно сипалося на всі боки.
Залишився лише один - жменька в долоні.
Тоді Матір Божа, побачивши це, кинулась до стебла й міцно схопила останній колос:
«Залиши хоч цей один!»
Але Ісус відповів:
«Люди не гідні цього хліба».
Тоді вона благала:
«Не для людей… а для пса й кота. Вони не винні».
Ісус змилувався. Відпустив стебло - і останній колос залишився.
І саме такий колос ми маємо донині. Його назвали - Колос Матері Божої.
І до сьогодні старші люди ставляться до пса і кота зі щирою повагою.
Кажуть: це не вони живуть у нас - це ми живемо в них.
Ми їмо їхній хліб, і тому маємо дбати про них.
Бо завдяки псу й коту - ми живемо. 🐾🍞

[Taras_777]

Притча “Любіть маму”. Прочитайте, поки не стало пізно!
Дві подруги розмовляли за чашкою кави. Одна дуже сильно скаржилася на свою маму:
– Моя мама постійно мені телефонує і просить, щоби я прийшла поговорити з нею. Коли я все ж таки заходжу до неї, то розумію, що її розмова дуже мене дратує. Знаєш, як старі люди розказують декілька разів одне й теж. Крім того, я постійно зайнята: то робота, то друзі, то особисті справи…
– Ти знаєш, а я багато розмовляю зі своєю мамою. Кожного разу, коли мені сумно, йду до неї; коли мені самотньо, коли у мене проблеми і мені потрібна підтримка, поруч із нею я відчуваю себе набагато краще.
– Ой, подруго! Ти набагато краща, аніж я.
– Зовсім ні, я така ж, – сумно відповіла дівчина.
– Я навідую маму на кладовищі. Вона померла. Коли вона жила зі мною, я також уникала зустрічей із нею, також думала, як і ти. Ти не можеш собі уявити, як мені бракує її! Як вона потрібна мені!
Якщо тобі допоможе мій досвід, то залиш усе, піди й поговори зі своєю мамою, поки ти можеш це зробити. Цінуй її, поки вона поруч.
Постарайся не помічати її помилок, але помічай чесноти. Не чекай, поки вона опиниться на кладовищі, щоби аж тоді дізнатися, якою вона була дорогою. Бо тільки там розумієш, що уже ніколи не зможеш нічого зробити для неї, нічого виправити та змінити. І від цього залишається така рана, котра не заживає з часом. Не дозволь, щоби з тобою сталося те, що переживаю я.
Весь час дорогою на роботу жінка роздумувала над словами своєї подруги.
Зайшовши в офіс, вона сказала своїй секретарці:
– Перенеси, будь ласка, всі наради та зустрічі на завтра, з’єднай мене з мамою, для всіх інших мене немає, бо сьогоднішній день я присвячую тільки їй.