Мені неймовірно «подобається», коли хтось радісно викладає в стрічку фото кефіру в скляній пляшці або «легендарного радянського пломбіру», а знизу зщемливо напишуть: «а помнишь?...».
Звісно, пам’ятаю. Як таке забудеш…
От тільки дивна річ: я чомусь не пам’ятаю свіжих помідорів узимку. Не пам’ятаю балика, сирокопченої ковбаси, ікри ложками, осетрини з лососем без святкового дозволу парткому. Пам’ять, мабуть, вибіркова — залишила кефір, а делікатеси стерла, як зайві файли.
Так само під пісками пам’яті зникли джинси, нормальне взуття, побутова хімія, яка не роз’їдала легені, дезодоранти без запаху «Хімзавод №7», одеколони, від яких смерділо на кілометр.
А помнишь…?
Засобів від тарганів теж не пам’ятаю. Зате самих тарганів — як учора. Руді орди тарганів були повноцінними співмешканцями радянської людини, харчувалися з її продуктового кошика і почувалися впевнено, як члени профспілки.
Щоб вигнати цю цивілізацію тараканів, треба було зварити яйце, зібрати картопляне лушпиння, додати борної кислоти, скачати кульки й урочисто розкласти їх по кухні. Таргани їли, дякували й кликали родичів.
А пам’ятаєш батарейки? Елемент живлення — звучить гордо. У Тернополі був магазин електроніки: барабан, дві балалайки, зламаний фен і, якщо пощастить раз-два на рік, магнітофон «Томь-305». Батарейки траплялися частіше — аж три рази на рік.
Мій плейєр «Вега» (о, пам’ятаєш?) з’їдав дві батарейки за годину, тож їх купували дрібним оптом і зберігали в холодильнику. Бо логіка…
До речі, холодильник пам’ятаєш? «Дніпро» або «Донбас». Надійний, як танк, і такий же гучний. Він і виглядав як бронетехніка — з лобовою бронею й обтічним корпусом. Я щоразу чекав, що дверцята відчиняться і звідти вилізе веселий танкіст з нашими сосисками у будьонівських вусах і спитає: «На Берлін куди?»
А Берлін пам’ятаєш? От і я ні. Бердянськ — так. Сочі — туманно. А Берлін, Варшаву, Прагу, Лондон і Париж — лише з політінформацій: «у Лондоні знову страйк робітників».
А страйки робітників у нас пам’ятаєш? Не було. Не тому, що все було краще, а тому, що було страшно.
А радіо пам’ятаєш? З розетки — «Піонерська зорька», а по коротких хвилях — «Голос Америки». За це можна було сісти. Просто за те, що слухаєш інше радіо. Мій дідо так і сів — на три роки.
А якщо волосся на 20 сантиметрів довше або, боронь Боже, скроні поголені — батьків у школу, громадський осуд, з піонерів — геть. «Не явився на суботник — зрадив клас!»
А пам’ятаєш безглузді будівництва, єдиний дозволений голодний патріотизм і обов’язкову однаковість? В ідеалі — військова форма і життя як у казармі. Старі й діти подають снаряди, жінки (вибачте, «баби») народжують нових захисників Вітчизни, які завжди йдуть тільки в наступ. Вони ж нас «захищали» в Анголі, Ефіопії, Афганістані.
Страшно навіть уявити, що було б у Луцьку чи Тернополі, якби ці захисники раптом не гинули на афганських серпантинах. Пам’ятаєш?
І тому, коли мені знову тикатимуть у стрічці кефір у склі чи пломбір із легендою «а помнишь?», я, мабуть, кивну. Так, пам’ятаю. Пам’ятаю черги, тишу, однакові обличчя й однакові думки. Пам’ятаю, як держава знала краще за тебе, що ти маєш їсти, слухати, носити й думати.
Просто є одна дрібниця: це не ностальгія. Це флешбеки. А кефір… кефір можна купити і сьогодні. Без партзборів, без тарганів і без страху.
Начало
Вход
Регистрация