Спілкуємось українською!

[Taras_777]

[Taras_777]

Вона підняла український прапор і не стримала радості! Вперше за 50 років українка здобула індивідуальне золото чемпіонату світу з практичної стрільби з рушниці!
Ім'я цієї чемпіонки — Олександра Ілюхіна! Їй 26 років, вона родом із Борисполя.
За цим тріумфом у Греції — понад 10 років наполегливих тренувань. Олександра — триразова чемпіонка України, чемпіонка Європи та срібна призерка чемпіонату світу 2023 року.
До світового золота Олександру готував її рідний батько — Іван Ілюхін, ветеран АТО.
Та їхня спільна справа давно вийшла за межі спортивного стрільбища! Батько й донька разом навчають українських захисників збивати ворожі FPV-дрони з рушниць. Тепер їхня майстерність допомагає не лише здобувати медалі, а й боронити Україну!
«Неймовірно рада, що мені це вдалося», — написала Олександра після історичної перемоги.
На чемпіонат приїхали 850 учасників із 44 країн. І саме на честь українки пролунав наш гімн!

Браво, Олександро! Пишаємося!

Коли ті, хто ще вчора називав його другом, відвертаються і зраджують. Коли союзники втомлюються, політики торгуються, а дехто готовий потиснути руку кату. Коли його життя і життя його країни стають щоденною мішенню для ракет, дронів, бомб і брехні. Я не уявляю, як ця людина змогла пройти через усе це. І він продовжує це робити.
Він не схожий на кіногероя. Він схожий на людину, яка роками не спала. Виснажений. З очима, в яких відбиваються палаючі будівлі Києва, Харкова, Дніпра й Одеси. З очима, в яких відбивається вся Україна. Він не благає про пощаду. Він сміливо просить зброю. Він не тікає. Він залишається і ставить на кін власне життя. Коли йому запропонували евакуацію, він відповів: «Мені потрібні боєприпаси, а не підвезення». І це не просто гарна фраза. Це вибір, перевірений роками. Щодня. Щоночі. Просто зараз. Його зраджували — і продовжують зраджувати. Його недооцінювали — і продовжують недооцінювати. Його ображали — і продовжують ображати. Його намагалися — і досі намагаються — стерти з лиця землі. А він усе одно стоїть. На тлі зруйнованих міст. Поруч із виснаженими солдатами. На тлі світу, який теж втомився, який хоче забути про війну в Україні й думати про щось менш болісне й травматичне — про щось приємне. А він усе одно продовжує нагадувати всім. Він говорить із людьми так, ніби тримає їх за руку. І в цьому є щось таке, від чого перехоплює подих і стискає горло.
Ніколи в житті я не захоплювався публічною постаттю так, як ним. І, гадаю, вже ніколи не буду. Бо це захоплення — не про політику. Це про людину, яка, коли все навколо руйнується, не запитує: «Чому саме я?», а просто, як лицар, робить те, що мусить — хай там що. Я впевнений: він вистоїть, навіть якщо це коштуватиме йому життя. Навіть якщо всі його друзі підуть геть. Навіть якщо весь світ втомиться і відвернеться. Він — вистоїть. ...не зрадив.
Весь світ поважає його — не тому, що він ідеальний, а тому, що він виявився сильнішим за всіх балакунів, тому, що підняв прапор найвищих цінностей: людської гідності, свободи та демократії. І вся Україна стоїть за ним. Втомлена, поранена, але нескорена. Можливо, на наступних президентських виборах ви проголосуєте за когось іншого. Ви маєте на це повне право. Але сьогодні — поважаймо його. У нас є президент, який заслуговує на повагу і за якого не соромно. Сил йому і терпіння.
Сьогодні Володимир Олександрович заслуговує на добрі слова та будь-яку можливу підтримку. Тож висловімо її — це наш обов’язок!

Микита Пасечник

67 років тому в Мюнхені вбuлu Степана Бандеру. Але ідею незалежної України вбuтu не вдалося.
15 жовтня 1959 року в Мюнхені зaгинyв один із найвідоміших діячів українського нaцioнaлicтичнoгo pyxy. Степану Бандері було 50 років. Його вбuвcтвo організували радянські спецслужби, а безпосереднім виконавцем став aгeнт кдб богдан сташинський. Це було не випадкове вбuвcтвo, а спроба знuщuтu людину, яка продовжувала боротьбу за кордоном.
Бандера не побачив незалежної України. Він зaгинyв за 32 роки до того, як 24 серпня 1991 року Верховна Рада проголосила незалежність нашої держави.
Але історія пішла шляхом, якого так боялася москва. У 1991 році Радянський Союз припинив існування. Україна стала незалежною, отримавши можливість самостійно визначати власне майбутнє.
Степан Бандера — постать складна, проте його ім’я стало одним із символів боротьби за українську державність. Для багатьох українців воно уособлює відмову миритися з тим, що долю нашої країни мають вирішувати в москві.
67 років тому в Мюнхені вбuлu людину, яка боролася за незалежну Україну. Та незалежна Україна сьогодні існує. СРСР залишився в минулому, а українці й далі самі вирішують, якою буде їхня держава.
Саме в цьому — головний сенс цієї історичної дати.

Вічна пам’ять усім, хто віддав життя за українську державність.

[Taras_777]

Те що відбувається з Україною і зі світом, особливо зараз, ніщо інше як геополітична і патріархальна пед*філія.
Кілька дідів віком понад 70 років знищують цей світ, а один- два діди: пут*н  і трамп ґвалтують Україну.
Будапештський меморандум ніщо інше як світовий і історичний злочин, злочин старих імперіалістичних країн і їх дідів проти цілого народу і країни- України.
Але Україна як лакмус і як детектор брехні  проявляє назовні усю цю світову  політичну пед*філію, але проявляє на жаль це через власну кров ….
Так сталося що певний час, на жаль, тривалий, наш світ належить застарим патріархальним дідам, які розвели дідовщину у світі як у радянській армії…
Проте на фоні усього цього світового збочення, ми бачимо яка наша Україна і її народ кардинально інші, наскільки наші люди, чисті серцем і душею, сповнені любовʼю до країни, народу, історії. Так, в нас теж корупція, яка як метастази останньої стадії раку, але цвіт нації - це величні люди з величним серцем і неймовірною силою духу. І ця українська сила духу здолає і «другу армію світу» і «величного трампа величної Америки» і внутрішню корупцію.
Адже рано чи пізно, правда перемагає. Рано чи пізно настає час для справедливості. Бо ми боремося, а значить поборемо. Боремося не за гроші, не за владу, не за крісла, боремося за життя і майбутнє  Батьківщини і нації. І чисті Українські серця завжди переможуть криваві повні кишені. Українська чесність і правда підчас війни зриває маски з усіх пед*філів геополітичного рівня.
Україні не потрібні Patriots чи бути велетенською як рф чи бути у ЄС чи в НАТО- ні. Все що потрібно Україні і нашим ЗСУ - це бути собою, справжніми, чия сила Духу потужніша за них усіх разом узятих.
Якийсь час в цьому світі перемагають гроші чи влада чи вдалі маски, але остаточну битву завжди виграє сила Духу. Нам не потрібні мільярди США чи безкінечне гарматне мʼясо рф , нам не потрібні алʼянси, нам потрібна лише ЛЮБОВ до України і її народу , яка в нас є і яка веде нас до перемоги вже майже 5 років і лише наші соколики: Драпатий, Мадяр, ЗСУ ще Білецький, Хмара.
А геополітичним світовим застарим пед*філам відірве їх «геніталії» з кровʼю, вже незабаром.

Героям України тричі Слава Слава Слава!!!

Джорджі Мелоні, під час виступу в парламенті перед самітом лідерів ЄС цього тижня, зробила заяву, яку б бажав, щоб почув кожен громадянин України і всього вільного світу. Бо це - база!
"Капітуляція – це не мир, це завоювання. Якби Україна завтра перестала захищатися, як багато хто сподівається чи пропонує, ми б не отримали миру. Ми б обговорювали окупацію європейської країни та повернення імперіалізму радянського зразка, який Європа знала протягом половини століття", – заявила глава уряду Італії.
"Я не сумую за російськими танками, що придушували повстання в Празі та Будапешті, і не сумую за Берлінським муром. І ніхто не переконає мене в тому, що капітуляція тих, хто захищає свою свободу, може називатися миром. Мир, якого ми прагнемо і над побудовою якого працюємо, навіть ціною втрати консенсусу, – це справедливий мир", – заявила Мелоні.

[Taras_777]

Пане Трамп! Ви кажете, що Зеленський – не той, з ким вам добре мати справу. Але в Україні немає і ніколи не буде президента, з яким вам захочеться мати справу.
Колись, у 1994 році росіяни теж не хотіли мати справу із Кравчуком і підтримали на виборах Кучму. Кучма подобався росіянам, говорив російською, на російському телебаченні грав на гітарі і співав російські пісні.
Але коли став президентом, відбив атаку росіян на острів Тузла у Керченській протоці і взагалі написав книжку "Україна – не росія".
Другий раз росіяни підтримали на виборах ще одного хлопця, який їм дуже подобався. Це був ... Володимир Зеленський!!
Ви не повірите, пане Трамп, але цей бандерівець і фошизд колись був цілком собі проросійським кандидатом. Він казав, що для закінчення війни "нада просто прєкратіть стрєлять". Він настільки був готовий укласти угоду з путіним, що пропонував "сойтісь посєрєдінє" окупованих українських земель.
Уявіть собі, той самий Зеленський був колись настільки лояльний до путіна і росії, що ми з друзями навіть виходили на марш "Ні капітуляції!", щоб завадити домовленостям, які не відповідали національним інтересам України.
Але пройшов час і зараз ви кажете, що ця людина не хоче миру!
Правда в тому, що вам не підійде будь-який український президент. На відміну від росії і США, у нас не буває царів. І будь яка людина, яка посідає посаду президента, захищає українські інтереси, або перестає бути президентом. Як янукович.
Зеленський не хоче не миру, а капітуляції. Миру на столі немає, його нам НЕ ПРОПОНУЮТЬ! Зеленський знає свій народ і розуміє, що навіть, якщо він погодиться капітулювати, народ цього не допустить і він перестане бути президентом.
Тому, як будь-який політик, який відчуває свого виборця, Зеленський не готовий підписувати разом з капітуляцією вирок самому собі.
Я читаю ваші висери останнього часу, пане Трамп і мені дуже радісно і тепло на серці від того, як від паніки із вас лізе гімно. Ви програєте вибори і виглядає так, що намагаєтеся вхопитися за соломинку, коли копаєте Україну. Але вам так не буде!
Американський виборець мудріший за вас і відправить вас на смітник історії з вашими клоунськими танцями, побрехеньками і повадками підстаркуватого дон-жуана на мінімалках.
Бажаю вам провести останні роки в бідності, в'язниці і калюжі власної сечі.
Баз поваги, капітан Марченко, Збройні Сили України. Так, ті самі, яким ви припинили надавати розвіддані і відключили Старлінк.

Serhii Marchenko

"Тату, я, як ти і хотів. В спецназі. Правда, трохи з іншої сторони. Але я тут. Як ти і хотів".
Він сказав це вголос лише тепер. А батько вже його не почує.
полковник мвс росії помер, так і не дізнавшись, що його син воює за Україну.
Його позивний - Карел. Йому 23. Він народився в новосибірську, закінчив юридичний коледж, мав власний бізнес.
А вдома, за стіною, жила ціла система: батько-полковник, знайомі ЗСУшники, друзі родини в погонах.
Хлопець pic і виріс усередині того світу, який сьогодні знищує Україну.
І він від нього втік.
Ще школярем він почав дивитися відео про Навального, а потім виходити на протести.
Його били палкою, і він ішов додому. Батько не знав. А якби затримали - швидко витягли б і сказали: "Більше так не роби". У цій сім'ї все вирішувалося за дзвінком.
Батько не був ідейним. Він просто хотів стабільності. Хороша зарплата, пенсія, можливість іноді переступити межу - і ти в порядку.
Він хотів, щоб син пішов тим самим шляхом. А син сказав, що буде підприємцем. Батько відрізав: "Все, не дзвони мені".
Вони довго не спілкувалися. А коли син вперше потрапив в Україну - у батька відірвався тромб. Він так і не встиг дізнатися, куди насправді поїхав його хлопець.
Карел каже: "Я думаю, йому було б дуже цікаво".
Він довго їхав до цього рішення. Спочатку донатив на ЗСУ з Казахстану, де жив два роки.
Потім зрозумів, що грошей недостатньо. Подав заявку в РДК, пройшов півроку перевірок, поліграфи.
Тепер каже: "Я чистий, все добре".
Про росію він говорить без жалю:
"Це дурдом. Там неможливо жити. Ви навіть не можете собі уявити, наскільки там гулаг - і цифровий, і на вулицях.
Люди бояться вийти на протест, бо до тебе зранку можуть залетіти з обшуком, а ти не робив нічого. Просто поставив лайк не під тією фотографією - і завтра до тебе залітає Собр".
Він каже, що страх у росіян вироблений. Навіть відмінник, який ніколи ні в чому не винен, усе одно буде боятися. Просто тому що так улаштована система.
На війні він - штурмовик і бойовий медик. Пройшов Харківщину, Запоріжжя, Донеччину.
Перший вихід - чотири години в окопі на двох, де сиділо восьмеро, під гранатами з дронів. Вийшли всі живі.
Під Покровськом було гірше. Його друзі штурмували промзону. Один загинув.
Інший, Вадим Чіпс, чотири години не виходив на зв'язок - а по ньому били "градами", артилерією, птурами, поки він біг ті 600 метрів. Карел думав, що втратив його. Вадим вижив.
"Для мене то був верх жаху. Просто світ перевернувся".
Він не вірить, що дочекається перемоги, яку хотів би бачити. Але знає головне:
"Поки для мене перемога - щоб встояла Україна. Щоб встояла ваша нація. Тоді буде можливість повернути все, що ви втратили. І те, що ми втратили".
А про батька він сказав найкоротше й найсильніше:
"Тату, я, як ти і хотів. В спецназі. Правда, трохи з іншої сторони. Але я тут. Як ти і хотів".
І додав:
"Але на правильному боці історії".

Грузинський "Термінатор" повернувся на фронт в Україні - з біонічною рукою. І побратими про це не знали.
Він старанно ховав своє поранення. На протез одягав рукавичку - щоб ніхто не здогадався.
Але одного дня рука раптом загуділа. Побратими почали озиратися і питати: "Звідки цей звук?"
Коли Шота Бітадзе зняв рукавичку - всі заніміли. Перед ними була справжня біонічна рука.
"Всі були шоковані", - згадує він.
26-річний Шота з Хашурі. До війни працював на будівництві та був дитячим аніматором.
Коли почалося повномасштабне вторгнення - він не вагався ні дня.
"Я відчув, що повинен зробити свій внесок".
Вже за три тижні він був в Україні. А в березні 2023-го втратив праву руку на сході - під час вибуху. Подробиці того дня він не розповідає досі.
Після ампутації - реабілітація в Superhumans Center і німецький біонічний протез за десятки тисяч доларів.
Протез з'єднаний з нервами, живиться від батареї й ворушить окремими пальцями.
"Втрата руки - це величезний стрес. Але я поставив лише одну мету: повернутися на передову".
І він повернувся. У лютому 2024-го. За це отримав позивний - "Термінатор".
Каже: зі статичної позиції стріляє точно. Але в хаосі бою, коли треба бігти й реагувати на все одразу - протез стає менш надійним.
А на питання побратимів, чому він тут, відповідає просто:
"Я тут з тих же причин, що і ви. Все просто".

[Taras_777]

[Taras_777]

🥀Сьогодні, 20 жовтня, день пам’яті неймовірної Марини Поплавської — акторки, зірки легендарного «Дизель Шоу», талановитої артистки й жінки, чия щирість підкорювала серця без жодних сценічних декорацій.
Вісім років без Марини… А досі важко змиритися з тим, що її сміх більше не лунає, а нові виступи залишилися лише в мріях. Страшна аварія під Києвом за одну мить забрала життя людини, яка вміла дарувати радість іншим. Іноді доля буває нестерпно жорстокою: ті, хто приносить у цей світ стільки світла, самі йдуть надто рано.
Та за сценічним образом, гучними оплесками й телевізійною славою стояла жінка, для якої справжньою цінністю були люди. 23 роки Марина присвятила школі, викладаючи українську мову та літературу в Житомирі. Для своїх учнів вона була значно більшою, ніж учителькою: підтримувала, наставляла, допомагала повірити в себе.
Згодом її впізнала вся Україна. Як капітанка команди «Дівчата з Житомира» вона привела колектив до двох чемпіонських титулів Асоціації КВН України, а виступи у Юрмалі відкрили нові горизонти.
А з 2015 року Марина стала однією з найяскравіших зірок «Дизель Студіо». Її дуети з Євгеном Сморигіним, сценічні перевтілення, пісні та неповторний гумор дарували людям те, чого так часто бракує в житті, — можливість щиро сміятися.
Мені здається, що саме такі люди нагадують нам про справжню ціну життя. Не кількість прожитих років і не гучність слави визначають, ким ми залишимося в пам’яті інших. Визначають добро, яке ми встигли зробити, любов, яку подарували, і тепло, яке залишили після себе.
Марини Поплавської немає поруч уже 8 років, але вона досі з нами — у записах її виступів, у спогадах колег та учнів, у посмішках глядачів, які й сьогодні переглядають її номери.
🕯️Світла пам’ять, Марино. Дякуємо за талант, за сміх, за людяність і за ті миті радості, які ви подарували мільйонам українців. Вас неможливо повернути, але неможливо й забути.
Бережімо тих, хто поруч. Обіймаймо рідних, говорімо важливі слова вчасно й не відкладаємо любов на завтра. Бо життя справді крихке, а іноді одна мить змінює все назавжди…

Перші справжні міста світу були українськими — Тімоті Снайдер!
Поки в росії намагаються принизити

українців, заперечити нашу самобутність і нав’язати нам комплекс меншовартості, світові вчені відкривають дедалі більше доказів того, наскільки величною є історія нашої землі.
Американський історик Тімоті Снайдер під час зустрічі Ялтинської європейської стратегії (YES) у Києві заявив, що витоки міської цивілізації варто шукати не лише в Месопотамії. Поблизу Умані та Тального існували величезні трипільські поселення, які у 4100–3600 роках до нашої ери належали до найбільших на планеті.
Тальянки, Майданецьке, Небелівка — це не просто назви на карті України. Це свідчення того, що тисячі років тому на наших землях розвивалися масштабні спільноти, у яких тривалий час не спостерігалося значного майнового розшарування. Дослідження, опубліковане 2024 року в журналі Antiquity, допомогло простежити ці процеси. Хоча статус трипільських мегапоселень як міст досі дискутується, їхнє значення для розуміння давньої історії беззаперечно величезне.
І знаєте, що найбільше дратує наших ворогів? Українську історію неможливо звести до вигадок російської пропаганди. Її досліджують, перевіряють і відкривають заново науковці з усього світу.
Один з них — Тімоті Снайдер, який є професором Єльського університету, всесвітньо відомим істориком і дослідником тоталітаризму. Він очолює академічну раду Ukrainian History Global Initiative, яка об’єднує близько 200 українських та іноземних істориків для дослідження минулого наших земель.
Україна — це не окраїна цивілізації. Це земля з тисячолітньою спадщиною, яка заслуговує на своє місце в центрі світової історії!
І скільки б росія не намагалася вкрасти наше минуле, знищити нашу культуру та стерти нашу ідентичність, їй ніколи не вдасться змусити нас забути, ким ми є.
Ми — народ із глибоким корінням. І наша історія набагато давніша за імперські міфи, якими сьогодні намагаються виправдати російську агресію.

Слава Україні!

Нам і досі намагаються нав’язати думку, що українці та росіяни — «братні народи», а тому ми нібито повинні пробачити все, що зробила pосія. Але чи можна називати братом того, хто привласнює твою історію, перекручує минуле, заперечує твою ідентичність і намагається знищити тебе за право бути собою…
Якщо відкинути імперські міфи, стає очевидним: між українцями та росіянами немає тієї історичної тотожності, про яку так любить говорити москва. А історія походження самих назв промовисто демонструє, як формувався цей міф.
Ще в XIX столітті європейські інтелектуали звертали увагу на відмінності між Руссю та московією. Французький політик Казимир Делямар у 1869 році писав про окремішність русинів, їхню історію, мову й традиції, наголошуючи на необхідності розрізняти Русь і московію:
«В Європі існує народ, забутий істориками, — народ русинів. Він має свою історію, відмінну від історії Польщі й ще більше відмінну від історії московщини. Має свої традиції, свою мову, окрему від московської й польської. Володіє виразною індивідуальністю, за яку бореться. Історія не повинна забувати, що до петра І той народ, який ми нині називаємо рутенами, звався руським, або русинами, і його земля звалася Руссю і Рутенією. А той народ, який ми нині звемо руським, звався москвинами, а їхня земля — московією. В кінці минулого століття всі у Франції і в Європі добре вміли відрізняти Русь від московії».
І ця думка набуває особливого значення, якщо згадати, що саме за правління  петра І московське царство почало офіційно називатися pосійською імперією. І найсаркастичніше в цій історії навіть не це, а те, що саме назву pосійська імперія» по суті запровадив українець Феофан Прокопович.
У 1721 році Феофан Прокопович, ставши найближчим радником і головним ідеологом церковних та державних реформ петра І, підказав цареві офіційно перейменувати московське царство на «pосійську імперію», додавши другу літеру «с» за західноєвропейським зразком.
Це дозволило московії «привласнити» багатовікову історію та авторитет давнього Києва — Русі. Для європейських монархій московська держава виглядала дикою околицею, тоді як «pосійська імперія» штучно презентувала себе як пряма спадкоємиця великої європейської держави Русі.
Тож перш ніж розповідати нам про «братні народи», нехай росіяни спочатку розберуться з власною історією. Бо той, хто століттями намагався привласнити чуже ім’я, стерти чужу пам’ять і знищити чужу ідентичність, не може вимагати братньої любові. Братерство неможливе там, де один народ намагається позбавити інший права бути собою. А Україна — це не частина чиєїсь вигаданої величі. Це Русь, яка має власну історію, власне ім’я і власне майбутнє.

[Taras_777]

[Taras_777]

ЦЮ ПІСНЮ ТИ ЗАХОЧЕШ ПЕРЕСЛУХАТИ СОТНІ РАЗІВ! ⏳ ЯКУ ПРАВДУ ПРО НАШЕ ЖИТТЯ МИ РОЗУМІЄМО НАДТО ПІЗНО?

Спойлер   :

[Taras_777]

Він відрізав собі ноги ножем, самотужки тримав позицію півтора року - а потім його забрав дрон.
Це був перший такий порятунок в історії людства.

Уявіть собі бетонну трубу на майже окупованій території. У ній - двоє. А потім залишається один. Без ніг. Без надії, що за ним прийдуть. І так - місяць за місяцем.
Костянтин Власенко з Кривого Рогу пішов на війну сам, добровільно - довго випрошував повістку.
Його поставили на позицію "Вертун": дренажна бетонна труба, в якій облаштували укриття.
Разом із побратимом вони тримали її місяцями. Аж поки одного дня побратим не загинув - саме на свій 50-й день народження, 16 лютого.
Костянтин залишився сам.
Ворог знав, що він там. Йому скинули колонку із записом: здавайся, мовляв, твої тебе не врятують, за тобою прийде білий дрон і проведе додому.
Костянтин відповів у рацію: "Русский военный корабль". І залишився на позиції.
Потім були скиди. Йому перебило ліву ногу, праву він підвернув
Ноги почали відмирати. Ліва ступня відгнила сама. Праву він відрізав собі сам - ножем, поклавши на цеглу.
Він каже: "Сльози текли. Треба було різати. І відрізав".
А командиру потім пожартував: "Поздоров мене - в мене більше нема плоскостопості і 44-го розміру".
Коли потеплішало, він приповз до місця, де лишилися його ноги. І побачив, що там рояться метелики - помаранчеві з чорним.
"Я думаю: Боже, з моїх ніг ще й метелики вийшли".
Це схоже на Стівена Кінга - і це не метафора. Саме книжку Кінга "Чужак" прислала йому дружина в посилці. Вона й тримала його на позиції разом із думками про доньку Христину.
А потім сталося те, чого не було ніколи в жодній війні світу.
За Костянтином прилетів дрон. Щоб забрати його, живого.
Пілот скинув інструкцію, дрон сів, заглушив двигуни. Костянтин причепився карабіном, показав у камеру "окей" і сердечко - і полетів.
Над річкою він боявся лише одного: що зіб'ють і він упаде у воду, бо плавати не вміє.
Його прикривали інші дрони - один із них ворог збив. Але Костянтин долетів.
491 день на позиції. Дві ампутовані ноги. Перший в історії порятунок бійця дроном.
І людина, яка досі не вважає себе героєм, і каже: "Я не люблю бути першим, мені краще бути другим".
Він живий. Він на землі. І ця історія тепер назавжди у вічності.

Він знав, що зараз йому відріжуть вухо. І не міг сказати нічого, бо справді нічого не знав.

Орест Грицюк - сержант ЗСУ, психолог за фахом. До війни працював у патрульній поліції Києва і бізнес-тренером у "Новій Пошті". У полоні провів дев'ять місяців. Ось його історія.
Їх було 9, а ворога - 28. Бій тривав півгодини. Коли артобстріл ще не вщух, ворог уже зайшов в їхні окопи.
Ворог кричав, пропонував здатися, обіцяв не вбивати. Орест зняв каску, автомат, бронежилет - і вийшов.
На допиті слідчий дістав ніж, надрізав йому вухо і сказав. "Завтра принесеш інформацію - бо дороблю справу до кінця".
Орест тоді нічого не знав - і це було найстрашніше.
Повернувшись у барак, він першим ділом згадав, які бувають гарні силіконові протези вух на магнітиках.
І думав про дружину: чи буде вона його любити такого.
Але найдивніше - він рятував людей навіть там. Коли росіяни вивели двох полонених артилеристів і вже збиралися їх розстріляти, Орест втрутився.
"Не беріть гріх на душу. Вони ж живі". Йому відповіли: "Док, а зачем ты в это всё впрягаешься? Ты и третьим можешь быть".
І йому дозволили допомогти. Він зупинив кров, наклав шину - і один із тих хлопців вижив.
З ранку до ночі в полоні їх гризли воші. Прокидалися - шикувалися - співали гімн Росії.
Потім сніданок під "Катюшу". А далі - годинами давили вошей на одязі, бо інакше не заснеш.
І саме там йому приснився сон, який він згадує з усмішкою.
Ніби він знову веде тренінг для "Нової Пошти", довкола керівництво компанії, увесь бомонд, він у костюмі - і відчуває, як по ньому повзе воша.
Він відвертається, дістає її, давить - і йому страшенно соромно, бо ж усі бачать.
А потім повертається - і розуміє: всі сидять у дорогих костюмах і вечірніх платтях - і так само давлять вошей".
Їжа була окремою каторгою. Вариво з ячневої каші, змішаної з мишачим послідом, і замороженої риби - і півтори хвилини, щоб це з'їсти, поки воно ще гаряче.
Аби хлопці не з'їхали з глузду, Орест розповідав їм фільми - по пам'яті, годинами. "Термінатор", "Форест Гамп", "Врятувати рядового Райана".
Одного разу азовець, який лежав поруч і не знав, що тут вечорами буває "кіно", дослухав до кінця - і сказав:
"Ну ні хера собі ти придумщик!" А коли дізнався, що це справжній фільм, відповів: "Вийду - обов'язково подивлюся".
Про обмін йому сказали буденно. Викликали до дверей: "Ну чё, танцуй, хохлина! Домой едешь".
Він згортав матрас, на якому спав, і йшов крізь натовп побратимів, які мало не несли його на руках.
І на цьому моменті, каже, можна розридатися - бо тебе захлинає щастя, а ти їдеш один, лишаючи своїх.
Він хоче бути психологом для тих, хто повертається з полону. Каже: є речі, які полонені не розкажуть нікому - їх неможливо зрозуміти, якщо не пройшов сам.
І ще одне. Той, хто брав його у полон - інженер, який переставляв наші міни в інший бік, - теж згодом потрапив у наш полон.
Орест побачив його в новинах. Якут, у гарній формі, який хотів "виглядати на війні красиво".
Коли Орест запитав його, навіщо він тут, той відповів: "Я військовий, я виконую наказ. А в Якутії роботи немає. Болото і дно. Армія - це можливість заробити і побачити світ".

Побачив.

[Taras_777]

🔺️Бісить те, що люди, які за майже п’ять років повномасштабної війни не зробили для нашої перемоги нічого, від слова ЗОВСІМ, починають відкривати рота й розповідати, як вони втомилися, що потрібно домовлятися й закінчувати війну.
🔺️Хлопці вже 5-й рік (12-й) стоять на фронті й тримають подалі від вас такий пизд*ць, який вам навіть у найстрашніших снах не снився.
❓️І ви думаєте, що вони не втомилися? ❓️Що вони не хочуть додому? ❓️Не хочуть обійняти своїх дітей, побачити рідних, просто жити?
‼️Відкрию секрет — хочуть! І ще як!
‼️Але їм вистачає розуму зрозуміти одну просту річ: із #вбивцею та #маніяком #неможливо #домовитися. Бо вони вже майже п’ять років дивляться цим тварюкам в обличчя й на власні очі бачать, на що ті здатні.
🔺️Зараз у нас надзвичайно важкий період. Рускіє не досягли на фронті того, чого хотіли. Вони зазнають величезних втрат, витрачають колосальні ресурси й чудово розуміють, що програють, щоб там не брехали по ящику.
🔺️Тому вони роблять те, що вміють найкраще, — тероризують мирне населення. Б’ють по наших містах, будинках, енергетиці. Намагаються зламати нас страхом, виснаженням і відчаєм. Змусити повірити, що опір не має сенсу.
Я знаю, що важко. Знаю, що страшно. Знаю, що всі втомилися.
‼️Але ми мусимо триматися. Так само, як тримаються хлопці на передовій. Бо поки вони щодня ризикують життям, захищаючи нас, ми не маємо жодного права підвести їх у тилу.
🔺️Попереду може бути ще важче. І я не збираюся обіцяти, що все закінчиться завтра. Але я вірю, що ми вистоїмо. І що швидше ми це усвідомимо, об’єднаємося й станемо одним цілим, то більше шансів наблизити нашу перемогу.
‼️Тому ті, хто втомився в тилу, хто втомився ховатися від мобілізації, хто досі вірить, що з рускіми можна просто домовитися, — потерпіть ще трохи. Поки ми зробимо свою роботу.
‼️P.S. До корупціонерів і недобросовісних представників влади ми обов’язково повернемося. Ніхто нічого не забув.
‼️Зовнішня загроза не виправдовує внутрішню. Якщо можемо боротися з обома одночасно — чудово. Якщо ні, спочатку маємо не дати ворогу знищити державу. Бо без неї не буде ні справедливості, ні законів, ні майбутнього.
І як завжди, актуальна фраза:
#Можеш_воювати — #воюй.
#Не_можеш_воювати — #допомагай.
#Не_можеш_допомагати — #не_п*зди.
Не ігноруйте сигнали повітряної тривоги та ракетної небезпеки. Жодні справи не варті вашого життя.
🙏Бережіть себе та рідних. 🫂

Слава Україні!

Rostyslav Lazarenko

[Taras_777]

[Taras_777]

РІЧАРД ГІР:
"ТРАМП - БОЖЕВІЛЬНИЙ,
ВІН - ТЕМНА СУТНІСТЬ!"

Мені наснилась дивна переправа,
Де час застиг у дивній тишині.
Два береги — наш лівий і наш правий
Стояли в мінометах, як в броні.

Обидва були зранені vійною.
У піксель уповиті, як в бинти.
Але тримались міцно над водою,
Два берега, незламні, два брати.

А крізь туман, де хвилі тихо бились,
Розвіявся, нарешті, дикий страх.
І древні обриси киянам проявились.
І Перемога на старих човнах.

Вона плила і дзвін у храмах линув.
Стиралися рубці старого зла.
І сльози лились уві сні невпинно,
І я шептала: «Я ж тебе ждала».

Мені наснилась дивна переправа.
Ніби зійшлися,воєдино,два світи.
І Перемога, вся в нічних загравах,
Зійшла на берег, твердо й назавжди.

@ Любов Молдавчук

ВІН ВИЛІЗ ІЗ ПЕКЛА ПІД ЗЕМЛЕЮ Й ПЕРШЕ, ЧОГО ЗАХОТІВ, — ПРОСТО ПОСТОЯТИ… 💔
П’ЯТЬ КІЛОМЕТРІВ У ТЕМРЯВІ. БОЛОТО. ЗАДУХА. ЗАГИБЛІ ПОРУЧ. І ЖОДНОЇ ГАРАНТІЇ, ЩО КОЛИСЬ ПОБАЧИШ СОНЦЕ…
Саме так українські штурмовики полку «СКЕЛЯ» проходили крізь газогін під Куп’янськом, щоб зупинити російських окупантів.
Операцію назвали «Імпасібл» — «Неможливо».
Але наші воїни пішли туди, куди, здається, сама людина не повинна заходити.
Уявіть трубу діаметром близько метра. Там не можна нормально випростатися. Не можна вільно рухатися. Десять чоловіків лежать один за одним, наче вагончики потяга.
Навколо — багнюка, мокрі чоботи, скотч, наколінники, брудний піт і виснажені побратими.
Немає нормального відпочинку. Немає простору. Немає відчуття безпеки.
Є лише темрява, важке повітря та думка, яка не відпускає ні на секунду: чи вдасться вибратися звідси живим?
А найстрашніше — те, що навіть у цій темряві смерть була зовсім поруч.
Серед сміття лежали загиблі. Подекуди стояла нестерпна спека, а в інших місцях пробирав холод. Води бракувало, дихати було важко.
І все одно вони залишалися там.
Бо позаду — Україна. Попереду — ворог. А між ними — наші хлопці, які мали зупинити його просування.
російські окупанти перетворили газогін на шлях для просування ДО КУП’ЯНСЬКА.
Але українські штурмовики не дозволили їм безперешкодно використовувати його.
Ворог укріплювався мішками з піском. Наші бійці виставляли кулемети, зупиняли спроби просунутися й підривали ділянки труби.
Метр за метром. День за днем. Через біль, бруд і виснаження.
Два місяці виконання завдань. Два місяці боротьби за газогін, за логістичні шляхи, за оборону Куп’янська.
А тепер уявіть одну мить…
Боєць нарешті вибирається назовні.
Над ним — небо. Навколо — люди. Хтось гуляє, хтось усміхається, хтось поспішає у своїх справах.
Звичайне життя.
Те саме життя, яке ми іноді навіть не помічаємо.
А він після темряви й постійної небезпеки просто хоче знову відчути, що стоїть на землі.
Один із військових отримав травму й понад п’ять днів не міг вибратися. Дорога назад зайняла близько півтори доби.
І коли його запитали про перше бажання після виходу, відповідь була настільки проста, що від неї стискається серце:
«ПЕРШЕ, ЩО ХОТІЛОСЯ, КОЛИ ВИЛІЗ ІЗ ТРУБИ, — ПОСТОЯТИ».
Просто постояти…
Не бігти. Не повзти. Не лежати, зігнувшись у тісній трубі.
Випростатися.
Вдихнути повітря.
Побачити небо.
Ми навіть не замислюємося, яке це щастя — просто вийти на вулицю, пройтися, обійняти дитину, повернутися додому й знати, що сьогодні можна заснути у власному ліжку.
А хтось заради цього проходить п’ять кілометрів під землею, крізь темряву, біль і страх.
Хтось не бачить сонця, поки ми радіємо звичайному ранку.
Хтось лежить у багнюці, щоб ворог не прийшов до наших домівок.
І найстрашніше навіть не те, що їм доводиться переживати.
А те, як часто ми забуваємо, ЯКОЮ ЦІНОЮ НАМ ДАЄТЬСЯ МОЖЛИВІСТЬ ЖИТИ.
Хлопці з полку «СКЕЛЯ» разом із суміжними підрозділами зачистили ділянку газогону, знищили ворожі групи та зірвали спроби противника просуватися в напрямку Куп’янська.
Вони пройшли крізь темряву, щоб Україна могла бачити світло.
💔 Якщо ви дочитали до кінця, напишіть у коментарях прості, але такі важливі слова: «ДЯКУЮ, ЩО ЗАХИЩАЄТЕ НАС».
Нехай кожен український воїн знає: ми пам’ятаємо. Ми цінуємо. Ми вдячні.
Поширте цю історію. Нехай якомога більше людей дізнаються, через що проходять наші захисники заради України.

СЛАВА УКРАЇНІ! СЛАВА ЗСУ!
ГЕРОЯМ СЛАВА! 💙💛

[Taras_777]

Зеленський про Київську Русь і страх кремля перед європейською Україною: справа не лише в територіях
Володимир Зеленський інтервʼю
на The Diary of a CEO - британському відеоподкасті-шоу, яке веде підприємець Стівен Бартлетт. У розмові він порушив тему, яку москва роками намагається трактувати на власну користь, — історичне походження України та її місце в Європі.
Україна є спадкоємицею Київської Русі — держави, яка відігравала важливу роль у середньовічній Європі. Київ був одним із визначних політичних і культурних центрів того часу. московське князівство сформувалося значно пізніше, тому ототожнювати історію Русі виключно з російською історією — щонайменше спрощувати складне минуле.
Зеленський також звернув увагу на інший момент: чому для кремля настільки принципово не допустити вступу України до європейської спільноти🤔
Його відповідь — успішна Україна, яка самостійно обирає свій шлях, може стати прикладом для народів самої рociї. Адже російська федерація — багатонаціональна держава з різними мoвaми, культурами, peлiгiями та історичним досвідом. Її майбутня cтaбiльнicть не є чимось гарантованим.
Для кремля незалежна Україна — це не просто сусідня держава. Це країна зі своєю історією, мовою, культурою та правом самостійно визначати майбутнє. І саме це право москва неодноразово намагалася oбмeжити.
Європейський вибір України означає не відмову від власного минулого, а можливість будувати майбутнє без зовнішнього диктaтy. А наша історія не повинна ставати інструментом чужих iмпepcькиx амбіцій.
Україна має власне коріння, власний голос і власний шлях. І вирішувати, яким він буде, мають українці.

[Taras_777]

[Taras_777]

🤩9-річний українець став чемпіоном світу з шахів!
🥇Юний шахіст із Дніпра Мирон Нетребка виборов золото на чемпіонаті світу серед хлопців до 9 років, який відбувся в іспанському Рокетас-де-Мар. У змаганнях шахісти виступали у шести вікових категоріях — від 7 до 17 років. 
🔥Мирон набрав 9,5 очка з 11 можливих: здобув дев’ять перемог, одну партію завершив унічию та зазнав однієї поразки. Українець на пів очка випередив найближчого конкурента — Сайфуддіна Еркінбоєва з Узбекистану. Бронзовим призером став поляк Віктор Станковський із 8,5 очка.
♟️Мирона тренує Геннадій Гутман. Його золота медаль єдиною нагородою збірної України на цьому чемпіонаті світу.
👏Щирі вітання нашій юній зірці шахів!

ЯК КОЗАКИ ПІДВОДНІ ЧОВНИ РОБИЛИ,
(або найбільший нічний жах султана)

Початок XVII століття. Стамбул...
Султан спокійно п’є щербет у своєму палаці .Навколо мури і гармати,сотні яничар і впевненість,що він непереможний...
Раптом посеред ночі на турецькому, флагманському кораблі, що стоїть на рейді, тихо гине вартовий... Без жодного пострілу. За хвилину — ще один.
З темної, абсолютно спокійної морської гладі, де секунду тому не було нічого, окрім відблисків місяця, одна за одною безшумно підіймаються людські фігури.
То козаки!Вони мокрі, тримають у зубах гострі шаблі, а в очах — холодний блиск...
За пів години вся гавань палає. Озброєні до зубів «привиди» нищать султанський флот, забирають золото, звільняють полонених і зникають так само оперативно, як і з’явилися — просто ...під воду.
Європа вважала це містикою. Султан оголошував полювання на чаклунів. Але ніякої магії не було.
Був суворий розрахунок, геніальна інженерія та божевільна відвага українських козаків, які створили прототип підводного човна задовго до того, як це стало світовою сенсацією.
КОЗАЦЬКА ІНЖЕНЕРІЯ.
Як козаки це робили в епоху, коли про підводний флот ніхто навіть не мріяв?
Французький чернець та філософ Жорж Фурньє, який відвідав Константинополь у ті часи, залишив шокуючі свідчення про козацькі спецоперації під водою. Наші предки брали свої знамениті човни-«чайки» і модернізували їх за допомогою хитрих рішень.
ПОДВІЙНЕ ДНО І КАМІННЯ...
Козаки робили у човнах фальшиве дно, куди засипали пісок або важке каміння. Човен занурювався у воду майже повністю — над поверхнею залишалися лічені сантиметри. Помітити його вночі серед хвиль було фізично неможливо.
ОЧЕРЕТЯНИЙ "ПЕРИСКОП"
Для повного занурення козаки іноді перевертали легкі човни над собою, створюючи повітряний міхур під днищем. Або ж дихали через спеціальні довгі очеретяні трубки, виставлені з води. Вони годинами могли перебувати у крижаній воді, чекаючи на ідеальний момент для удару.
ЕФЕКТ КОРКА.
Козаки підходили під самий борт ворожого корабля і просто викидали важкий баласт за борт. Човен за секунди вилітав на поверхню, наче корок із пляшки ігристого!
Поки турецькі каноніри гарячково намагалися опустити важкі гармати вниз, щоб поцілити у дрібні судна, запорожці вже прорубували борти та підіймалися на палубу.
П'ЯНИХ НА БОРТ НЕ БРАЛИ.
Про козацькі застілля ходять легенди, але перед морським походом діяв залізобетонний сухий закон. Якщо від козака пахло алкоголем, його безжально викидали за борт або страчували. У підводному човні потрібна була кришталево твереза голова та залізні нерви.
ЯК ПРАЦЮВАЛОСЬ В ШАРОВАРАХ?
А ніяк! Для підводних місій козаки роздягалися практично до білизни. Або одягали вузькі шкіряні штани та куртки, змащені жиром для захисту від холоду та вологи. Шаровари залишалися на березі.
ОКРЕМА КАСТА СПЕЦПРИЗНАЧЕНЦІВ.
Будувати такі човни та керувати ними вміли далеко не всі. Це була еліта еліт — козацькі «пластуни» (розвідники) та інженери. Багато хто вважав їх «характерниками» — чаклунами, які вміли замовляти воду та ставати невидимими.
ЩО РОБИЛИ З ТРОФЕЯМИ І ПОЛОНЕНИМИ?
Захоплена турецька галера була головним, найдорожчим трофеєм. Козаки забирали з неї гармати, гроші, коштовний крам — усе, що не боялося води.
Але найважливіша місія — визволення полонених. Українців, яких турки змушували роками бути гребцями на галерах (саме від турецької назви галери «кадирга» пішло наше слово «каторга»), негайно звільняли та озброювали.
Якщо козакам потрібен був великий бойовий корабель, вони перетворювали галеру на власне судно. Якщо ж відійти з таким важким кораблем було неможливо — забирали все цінне, а саму галеру разом із залогою противника пускали на дно. Щоб у ворога не лишилося флоту для погоні.
ХТО НАСЛІДУВАВ КОЗАКІВ У СВІТІ?
У той час — ніхто на такому рівні. Європа лише теоретично розмірковувала про підводні апарати, тоді як українці вже успішно реалізовували це на практиці у відкритому морі.
Вже значно пізніше, у XIX столітті, винахідники підводних човнів (наприклад, французький інженер Монжері) детально вивчали саме козацький досвід маскування та будівництва суден, визнаючи їх першопрохідцями.

ДЕ МОЖНА ПОБАЧИТИ ТАКІ ЧОВНИ?
Музей судноплавства на о. Хортиця: Це унікальне місце. Там зберігаються справжні козацькі чайки та інші бойові судна, підняті археологами з дна Дніпра. Коли дивишся на ці дубові корпуси, розумієш, яка це була потужна інженерія.
ЛЕГЕНДИ ПРО НЕВИДИМІСТЬ.
Серед козаків ходила легенда про «чайки-обереги». Капітани-характерники перед початком місії нібито читали особливі заклички, які огортали човни густим морським туманом, роблячи їх абсолютно невидимими для ворожих спостережних веж.
Найвеличніша імперія світу, яка тримала в страху всю Європу, була безсилою проти чоловіків на дерев’яних човнах, які просто вміли мислити нестандартно...
Вони були справжніми морськими котиками свого часу.