Спілкуємось українською!

[Taras_777]

 

Сто років тому українець придумав, як виховати покоління, яке неможливо буде зламати.
І йому це вдалося.
Коли сьогодні ми бачимо українських військових, волонтерів, рятувальників, науковців, громадських діячів чи молодь, яка бере на себе відповідальність за країну, ми часто не знаємо, що дуже багато з них об’єднує одне слово.
Пласт.
А почалося все з одного вчителя зі Львова.
Його звали Олександр Тисовський.
Він не був генералом.
Не був міністром.
Не був багатою чи впливовою людиною.
Він був учителем природознавства.
Але саме цей учитель створив одну з найуспішніших молодіжних організацій в історії України.
У 1912 році, коли України як незалежної держави ще не існувало, Тисовський поставив перед собою просте запитання:
Як виховати покоління українців, які будуть сильними не лише фізично, а й морально?
Відповідь він шукав у світовому скаутському русі, який започаткував Роберт Баден-Павелл у Великій Британії.
Але Тисовський не став копіювати чужий досвід.
Він створив власну українську систему.
Так народився Пласт.
Назву взяли від пластунів — легендарних козацьких розвідників Запорозької Січі.
Проте Пласт від самого початку був набагато більшим, ніж просто гурток для дітей.
Тут навчали виживати в природі.
Бути дисциплінованими.
Працювати в команді.
Допомагати іншим.
Брати відповідальність за свої вчинки.
Любити Україну не словами, а справами.
Сам Тисовський був переконаний:
Виховання починається не з наказів, а з характеру.
Саме тому пластуни не просто вчили правила.
Вони вчилися жити за ними.
Вже через кілька років після створення Пласту його вихованці стали добровольцями Українських січових стрільців.
Згодом пластуни боролися за незалежність України у лавах УГА та Армії УНР.
Коли радянська влада заборонила Пласт, він не зник.
Він пішов у підпілля.
Пізніше — у діаспору.
Його зберегли українці Канади, США, Австралії, Великої Британії та десятків інших країн світу.
І коли Україна відновила незалежність, Пласт повернувся додому.
Сьогодні це найбільша скаутська організація України.
Але найцікавіше навіть не це.
Подивіться уважно на українську історію останнього століття.
Серед пластунів були командири визвольних змагань.
Діячі ОУН.
Вчені.
Митці.
Політики.
Військові.
Волонтери.
Під час Революції Гідності пластуни були серед протестувальників.
Після 2014 року — серед добровольців і захисників України.
Після 2022 року — серед тих, хто взяв до рук зброю, рятував людей під обстрілами, допомагав переселенцям і тримав країну.
Тому Пласт — це не про табори, намети чи туристичні мандрівки.
Це про виховання людей, які в критичний момент не питають:
«Хто це зробить?»
Вони питають:
«Чим я можу допомогти?»
Олександр Тисовський помер у 1968 році далеко від рідної землі.
Але його головна справа живе вже понад 110 років.
І, мабуть, найкращим пам’ятником цьому скромному вчителю є не монументи й не меморіальні дошки.
Його пам’ятник — це покоління українців, які вміють бути вільними, відповідальними та сильними.
Бо інколи одну країну змінюють не політики.
І навіть не полководці.
Іноді її змінює звичайний учитель, який навчив дітей любити свою Батьківщину.
💙💛 Якщо знаєте пластуна або пластунку — відзначте їх у коментарях.
Українці мають знати історію людей, які понад століття виховують характер нації.

ЧИ ЗНАЛИ ВИ, ЩО ОДНІЄЮ З НАЙМОГУТНІШИХ ДЕРЖАВ СВІТУ КЕРУВАВ СИН УКРАЇНКИ?

Більшість людей знає Роксолану. Але мало хто замислюється над тим, що її син став султаном Османської імперії — наддержави XVI століття.
Його звали Селім II.

Його батьком був легендарний султан Сулейман Пишний, а матір'ю — Гюррем-султан (Роксолана), дівчина з українських земель, яка з полонянки стала найвпливовішою жінкою Османської імперії.
 На момент сходження Селіма II на престол Османська імперія була однією з найсильніших держав планети.
Під її владою перебували території сучасних:
 Туреччини
 Болгарії
 Греції
 Сербії
 Боснії
 Угорщини
 Румунії
 України (Крим)
 Сирії
 Іраку
 Єгипту
 Лівії
 Алжиру
 Тунісу
І це лише частина володінь.
 Саме за Селіма II Османська імперія завоювала Кіпр у Венеційської республіки.
 Османський флот контролював значну частину Середземного моря, а султан вважався одним із найвпливовіших правителів світу.
 Сучасники називали його «Селім Білявий» через світле волосся та зовнішність, незвичну для багатьох представників османської династії.
 Ще один маловідомий факт:
Селім II став першим султаном Османської імперії, який успадкував трон від законної дружини султана, а не від наложниці.
І це сталося саме завдяки Роксолані, яка фактично змінила правила османського двору.
 Вплив Роксолани був настільки великим, що історики назвали цілу епоху «Султанатом жінок» — періодом, коли матері та дружини султанів активно впливали на політику імперії.
 Виходить дивовижна річ:
Українка з Рогатина стала дружиною наймогутнішого правителя Османської імперії.
А її син очолив державу, населення якої налічувало десятки мільйонів людей і простягалася на три континенти.
Історія України приховує значно більше світових постатей, ніж ми звикли думати.
 Іноді варто нагадувати собі: український слід можна знайти навіть на тронах найбільших імперій світу.
Якби ви побачили серіал про Роксолану, але не знали історії — повірили б, що все це сталося насправді?

[Taras_777]

Колись він написав їй повідомлення в соцмережі. Просте, трохи зухвале, трохи смішне:
— Як виростеш, я з тобою одружуся.
Юлії тоді було п’ятнадцять. Роман жив своїм життям, працював, займався спортом, будував плани. Ніхто з них не міг знати, що через кілька років ця фраза перестане бути жартом.
Вони познайомилися випадково, але розмова не закінчилася після першого повідомлення. Потім були довгі переписки, дзвінки, очікування зустрічей. У якийсь момент Роман зрозумів, що більше не хоче дивитися на дівчину через екран телефону. Він прилетів до Хмельницького з Польщі, де тоді працював.
Побачив її і закохався остаточно.
Пізніше він згадував, що тоді для себе вирішив: це його людина.
Він переїхав ближче до неї, почав працювати тренером. Як професійний спортсмен, завжди був звиклий ставити собі цілі і досягати їх. Однією з таких цілей була пропозиція коханій.
Але життя раптом змінило всі плани.
Почалася велика війна.
Юлія просила його не йти.
Не тому, що не розуміла, що відбувається. Просто тому, що любила.
Він усе одно пішов.
Не через героїзм. Не заради красивих слів. Просто тому, що не міг інакше.
Минуло зовсім небагато часу, і Роман опинився на передовій.
Там він отримав важке поранення.
Потім були евакуація, лікарня, операції та дні, коли лікарі намагалися врятувати його ногу.
Не вдалося.
Коли люди читають такі історії, вони часто думають, що найважче — це момент втрати
Насправді найважче починається після.
Коли потрібно заново вчитися жити.
Заново ходити.
Заново приймати себе.
Заново дивитися в майбутнє і не боятися того, що бачиш.
Саме тоді поруч залишаються лише свої.
Юлія нікуди не пішла.
Вона була поруч у лікарнях, на реабілітації, у ті дні, коли було важко говорити про майбутнє і ще важче в нього вірити.
А потім сталося те, що побачила вся країна.
Роман став на одне коліно.
Так, на одне.
І попросив її стати його дружиною.
Відео облетіло соціальні мережі, зібрало мільйони переглядів і тисячі коментарів від людей, які плакали, дивлячись ці кадри.
Бо насправді це була не просто пропозиція.
Це була відповідь на всі випробування, які випали на їхню долю.
Відповідь війні.
Відповідь болю
Відповідь страху.
Відповідь усім тим обставинам, які намагалися забрати в них майбутнє.
У 2023 році вони одружилися.
І на цьому історія не закінчилася.
Бо Роман вирішив, що його життя не буде історією про втрату ноги.
Воно буде історією про те, що можна після цього зробити.
Він почав займатися спортом, волонтерством, підтримувати інших військових. Пішов у гори. Туди, куди багато здорових людей так ніколи й не наважуються піти.
Крок за кроком.
На протезі
Через втому.
Через біль.
Через сумніви.
А потім настав день, коли він стояв на вершині Кіліманджаро.
Майже шість тисяч метрів над рівнем моря.
Людина, яка колись лежала в лікарняній палаті після ампутації, дивилася згори на хмари.
І в цьому, мабуть, вся суть його історії.
Ми часто думаємо, що вершини — це гори.
Насправді ні.
Найскладніші вершини — це ті, які доводиться підкорювати всередині себе.
Прийняти втрату.
Не озлобитися.
Не здатися.
Знайти сили любити.
Будувати плани.
Сміятися.
Мріяти.
Іти далі.
Саме це зробив Роман.
І саме тому його історія — не про ампутацію, не про поранення і навіть не про війну.
Вона про людину, яка відмовилася дозволити обставинам вирішувати, ким їй бути.
І про жінку, яка весь цей шлях пройшла поруч.
Від одного повідомлення в соцмережі до весілля.
Від лікарняної палати до вершини Кіліманджаро.
Іноді кохання справді здатне піднімати людей на вершини.
Навіть тоді, коли здається, що сил уже не залишилося.

✈️ Вони не дожили до своєї Перемоги.
Але без них вона була б значно далі.
Андрій «Джус» Пільщиков і Олексій «Мунфіш» Месь.
Двоє молодих українських льотчиків. Двоє друзів. Двоє офіцерів, які ще у перші місяці великої війни зрозуміли те, що згодом визнав увесь світ: радянська авіація не зможе нескінченно протистояти російській навалі, а Україні потрібні сучасні західні винищувачі.
У той час, коли багато хто на Заході вважав передачу F-16 нереалістичною мрією, вони почали боротьбу.
Не в небі.
У кабінетах.
На зустрічах із конгресменами.
У студіях телеканалів.
На міжнародних конференціях.
Вони пояснювали, переконували, сперечалися.
Говорили від імені українських пілотів.
Говорили про життя українців, які щодня гинуть від російських ракет.
Говорили про те, що Україна має право захищати своє небо.
У 2022 році Джус і Мунфіш поїхали до США. Вони зустрічалися з політиками, військовими, журналістами. Вони стали голосом української бойової авіації.
Саме тоді почався той шлях, який привів до історичного рішення про передачу Україні F-16.
Їм було легко говорити правду.
Бо вони знали її ціну.
Кожен їхній виступ був підкріплений бойовими вильотами.
Кожне їхнє слово — особистим ризиком.
Кожен день вони поверталися до кабін своїх МіГів і знову піднімалися назустріч ворогу.
У серпні 2023 року Україна втратила Андрія «Джуса» Пільщикова.
Йому було лише 30.
Він не побачив перші F-16 з українськими розпізнавальними знаками.
Не почув їхнього реву над українською землею.
Не побачив, як його мрія стає реальністю.
Після його загибелі Олексій Месь сказав, що відчуває відповідальність завершити їхню спільну справу.
І завершував.
Навчався на F-16.
Освоював новий літак.
Готувався захищати українське небо вже на винищувачі, за який вони разом боролися.
26 серпня 2024 року під час масованої російської ракетної атаки Олексій «Мунфіш» Месь збивав ворожі цілі, рятуючи українські міста та українців.
Це був його останній бій.
Йому також було лише 30.
Джус і Мунфіш стали символами нового покоління українських офіцерів.
Освічених.
Професійних.
Патріотичних.
Тих, хто не чекає допомоги, а здатний переконати світ допомогти Україні.
Сьогодні українські F-16 захищають наше небо.
У кожному їхньому вильоті є частинка праці цих двох льотчиків.
У кожному збитому «Шахеді».
У кожній перехопленій ракеті.
У кожному врятованому житті.
Вони не дочекалися дня, коли над Україною запанує мир.
Але вони зробили все, щоб цей день став ближчим.
Пам’ятаємо.
Дякуємо.
Честь Героям.
 Андрій «Джус» Пільщиков (1993–2023)
 Олексій «Мунфіш» Месь (1993–2024)
Вічний політ у вільному українському небі.🕯️✈️

[Taras_777]

Президент України відправив свій Орден Білого Орла назад до Польщі… через «Нову пошту».
Ще символічнішу дію важко придумати.
Разом із відзнакою Володимир Зеленський нагадав простий факт: Орден Білого Орла — це знак найвищої довіри та особливої вдячності польського народу.
І водночас цей орден досі залишається у Катерини II, Беніто Муссоліні та Герхарда Шредера.
Тому відповідь була короткою і гідною:
Якщо такі люди можуть залишатися кавалерами найвищої польської нагороди, то Україна не буде сперечатися за право бути в цьому списку.
Історія запам’ятає не те, хто кому повернув орден.
Історія запам’ятає, хто воював за свободу Європи, а хто роками будував дружбу з імперіями та диктаторами.
P.S. «Нова пошта» цього разу доставила не посилку. Вона доставила політичне послання.

[Taras_777]

ПОЛЬЩА ТЕПЕР МАЄ ВЛАСНОГО БРЕЖНЄВА...

Президент України у 1994–2005 роках Леонід Кучма сьогодні, 20 червня 2026 року, офіційно відмовився від польського ордена Білого орла.
«Сьогодні я не маю іншого вибору, ніж відмовитися від високого польського ордену. Не для того Україна прийняла бій від росії, яка обґрунтовувала своє вторгнення історичними претензіями, щоб сьогодні вже інші країни диктували нам нашу історію та визначали, кого нам шанувати», – заявив Леонід Кучма.
3-й Президент України Віктор Ющенко сьогодні, 20 червня 2026 року, офіційно відмовився від найвищої польської нагороди.
Про це повідомила його прессекретарка Ірина Ванникова:
«Третій президент України Віктор Ющенко прийняв рішення відмовитись від польського ордена Білого Орла на знак незгоди переглянути рішення про нагородження президента України Володимира Зеленського. Ця нагорода була вручена не лише конкретній людині. Насамперед вона стала знаком поваги до українського народу, який платить надзвичайно високу ціну за свою свободу, незалежність і право жити у власній державі».
5-й Президент України Петро Порошенко сьогодні, 20 червня 2026 року, офіційно відмовився від польського ордена Білого орла.
«Вважаю помилковим рішення президента Польщі Кароля Навроцького і несправедливим по відношенню до народу України. Не випадково його вже привітав медведєв. kремль завжди аплодує всьому, що послаблює єдність між Україною та Польщею», – написав Порошенко.
Очільник МЗС України Андрій Сибіга відреагував на рішення Навроцького позбавити Зеленського ордену Білого орла та відмовився від Командорського хреста із зіркою Ордена «За заслуги перед Польщею».
«Рішення позбавити президента України ордену Білого орла – це стратегічна помилка президента Польщі, від якої виграє лише москва. Нам шкода, що емоції взяли гору в Варшаві та змусили польських політиків іти на невиправдані, імпульсивні та зневажливі кроки в бік навіть не президента Зеленського, а насамперед Української держави. На тлі таких безрозсудних дій не бачу можливості зберігати надану мені в жовтні 2022 року високу державну нагороду Республіки Польща – Командорський хрест із зіркою Ордена «За заслуги перед Польщею» і повертаю його Польщі», – заявив український дипломат.
Керівник Офісу президента України Кирило Буданов заявив, що відмовляється від Золотого офіцерського хреста ордена «За заслуги перед Польщею», яким його нагородили у 2025 році, назвавши рішення президента Польщі «недружнім актом» і «подарунком для московського агресора».
«Переконаний, що цей жест президента Польщі не про справедливість абощо. Адже про яку справедливість може бути мова, якщо Ордена Білого Орла, наприклад, досі не позбавлено італійського фашистського диктатора й пособника Гітлера Беніто Муссоліні?», – написав він у Telegram сьогодні, 20 червня.
Буданов підкреслив, що Україна не вказує іншим народам, як вчити їхню історію, й залишає за собою право на власну національну пам'ять та гідність. Він пообіцяв, що Київ дасть оцінку цій події, проте й надалі міцно стоятимемо на засадах відкритого та рівноправного партнерства з усіма союзниками.
«Та як і будь-який українець, я не можу залишатися осторонь і просто спостерігати за тим, як проти наших громадян безпідставно й штучно розкручується маховик ненависті. З огляду на це я відмовляюся від Золотого офіцерського хреста ордена «За заслуги перед Польщею», яким мене нагородив минулого року президент Польщі», – заявив глава ОП.
Посол України в Республіці Польща Василь Боднар відмовився від Кавалерського хреста Ордена «За заслуги Республіки Польща».
Як зазначив посол, в умовах війни pосії проти України, під атаками ракет і дронів, рішення президента Польщі сприймається особливо болісно і емоційно, як жест щодо всього українського народу.
«За цих обставин я змушений повернути Кавалерський хрест Ордена «За заслуги Республіки Польща». Ми можемо мати різні погляди, не погоджуватися, але ми не маємо втрачати здатності чути одне одного і шукати рішення шляхом діалогу. Пам’ятаймо, що від наших сварок завжди виграє ворог – москва. Ще раз закликаю до відвертої розмови», – заявив Василь Боднар.
Сьогодні, 20 червня 2026 року, Президент України Володимир Зеленський написав:
«Вчора Президент Польщі зазначив, що Орден Білого Орла – це не звичайна нагорода.
Це символ найвищої довіри Республіки Польща.
Він означає особливий зв'язок з польською державою та особливу вдячність польського народу.
Такий символ вимагає не лише заслуг, а й поваги до цінностей, які складають основу нашої спільноти.
Тому, якщо вважати, що цей особливий символ може залишитися у kатерини II,Беніто Муссоліні та Герхарда Шредера, то ми в Україні не будемо з цим сперечатися.
Україна вдячна польському народу за підтримку та співпрацю, які відіграють значну роль у боротьбі за нашу та вашу незалежність від pосії.
Україна ніколи не забуває про солідарність і розуміє, що співпраця між державами та народами нашого регіону є однією з відчутних гарантій безпеки для українців та для кожної сусідньої держави.
Україна продовжуватиме захищатися у цій війні, розв'язаній pосією, і ми, безсумнівно, досягнемо гідного миру.
Україна вдячна всім народам, державам та лідерам, які й надалі стоятимуть з нами в захисті свободи та які разом з Україною будуть гарантами повоєнного миру в Європі та нової, реальної безпеки.
Україна залишатиметься відкритою до всіх змістовних форматів взаємодії з Польщею, щоб спробувати уникнути суперечливих інтерпретацій складних і болісних розділів нашого спільного минулого та забезпечити належну повагу до всіх невинних жертв 20-го століття.
І українці роблять усе можливе, щоб Європа не зазнала поразки в цьому столітті.
Я пишаюся нашим народом і КОЖНИМ українським воїном – мільйонами українських чоловіків і жінок, які заслуговують на беззаперечну повагу за героїзм, який український народ проявив, захищаючись від російської агресії.
Ми вірили, що Орден Білого Орла, вручений у 2023 році, призначений для українського народу та нашої армії.
Саме це було сказано тоді.
Сьогодні я повернув орден президенту Польщі.
Я вірю, що майбутнє підтвердить повагу, на яку заслуговують українці.

Слава Україні!»

ГЕРОЯМ СЛАВА! 💙💙💛

У 2014 році він стояв на сцені Майдану.
У 2015 році очолював антикорупційний комітет Верховної Ради.
Його знала вся країна як журналіста, громадського активіста та народного депутата.
А сьогодні він отримав орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня як командир бойового підрозділу Збройних Сил України.
Мова про Єгора Соболєва.
Його історія — це історія людини, яка не просто говорила про зміни, а щоразу йшла туди, де було найважче.
Під час Помаранчевої революції він боровся за свободу слова.
Під час Революції Гідності був одним із координаторів Майдану.
Після перемоги Майдану очолив Громадський люстраційний комітет.
Потім став депутатом і одним із символів боротьби з корупцією.
Але після завершення політичної кар’єри не пішов на телеефіри, не відкрив фонд і не почав читати лекції про те, як правильно любити Україну.
Він пішов служити.
Коли почалася велика війна, Соболєв узяв до рук зброю. Пройшов шлях від звичайного військового до командира підрозділу безпілотних систем.
Сьогодні він командує загоном Б-12 — одним із підрозділів, які щодня нищать російську техніку та окупантів за допомогою дронів.
І ось тепер — перша державна нагорода.
Його реакція вразила не менше за сам факт нагородження:
«Це моя перша нагорода від держави. Неймовірно приємно. Подяка побратимам, спільні операції з якими принесли відзнаку імені нашого видатного воєнного лідера. Служу українському народові».
Зверніть увагу.
Не «я заслужив».
Не «мене оцінили».
Не «нарешті».
А подяка побратимам.
Людина, яка була журналістом, політиком, одним із найвідоміших антикорупціонерів країни, отримує свою першу державну нагороду лише на четвертий рік великої війни — і дякує не собі, а своїм бійцям.
Саме такі історії показують справжню ціну цієї війни.
Одні приходять у владу заради нагород.
Інші отримують нагороди лише після того, як ризикують життям заради країни.
Вітаємо капітана ЗСУ Єгора Соболєва з заслуженою відзнакою.

Слава Україні!

[Taras_777]

«Я бойкотував би російські товари, якби міг згадати хоч щось, що росія виробляє, крім отрути для всього світу».
Гʼю Лорі (Доктор Хаус)

[Taras_777]

У сучасній українській історії є багато відомих військових. Але є люди, чиї імена перестають бути просто прізвищами й стають символами певної епохи. Для багатьох таким символом став Денис Прокопенко — «Редіс».
Цікаво, що його шлях зовсім не нагадує типовий образ майбутнього командира. Він народився у Києві, вивчав англійську мову в університеті, жив життям звичайного хлопця великого міста. Але в його родинній історії була одна важлива деталь. Його дід, карел за походженням, воював проти Радянського Союзу під час Зимової війни між Фінляндією та СРСР. Історія про те, як маленький народ може чинити опір значно сильнішому агресору, залишила в його світогляді слід на все життя. Сам Прокопенко згодом скаже, що завжди мріяв воювати проти росіян.
Коли у 2014 році pосія розпочала війну проти України, він не шукав виправдань і не чекав повістки. Пішов добровольцем. Починав звичайним бійцем у «Азові», носив гранатомет, ходив у розвідку, воював у найгарячіших точках Донбасу. Тоді його ще майже ніхто не знав. Але поруч із ним служили люди, які згодом згадували одну рису: він ніколи не вимагав від підлеглих того, чого не був готовий зробити сам. Саме тому авторитет приходив не через посаду, а через особистий приклад.
За кілька років він пройшов шлях від рядового добровольця до командира полку. У 26 років став наймолодшим командиром такого рівня в українському війську. Але найбільше його ім’я прогриміло не тоді.
Справжнім випробуванням став Маріуполь.
Навесні 2022 року світ побачив те, що раніше вважалося неможливим. Оточене місто. Постійні авіаудари. Тотальна перевага ворога в техніці, артилерії та живій силі. І водночас гарнізон, який продовжував тримати оборону там, де військова логіка вже давно мала сказати: шансів немає.
У центрі цієї оборони був Денис Прокопенко.
Саме тоді мільйони людей вперше почули його спокійний голос із підземель «Азовсталі». Без пафосу. Без гучних заяв. Без театральності. Він говорив про ситуацію так, як говорять професійні військові: стримано, холодно, по суті. Можливо, саме тому його словам вірили.
Маріуполь став не просто битвою за місто. Він став битвою за час. Кожен день спротиву скував величезні російські сили, які не могли бути перекинуті на інші напрямки. Кожен день оборони давав Україні шанс вистояти. І коли світ дивився на карту бойових дій, у самому центрі цієї карти залишалася маленька пляма спротиву — «Азовсталь».
Після 86 днів оборони гарнізон отримав наказ зберегти життя особового складу. Для багатьох це стало одним із найболючіших моментів війни. Сам Прокопенко вийшов у полон разом зі своїми бійцями. Як командир, який до кінця залишився поруч із підлеглими.
Але історія не закінчилася ні в Маріуполі, ні в полоні.
Після обміну він повернувся.
І ось тут проявилася ще одна риса, яка багато говорить про людину. Багато хто після пережитого мав би повне моральне право відійти від війни, писати мемуари, виступати на конференціях чи займатися політикою. Натомість Прокопенко повернувся до війська.
Туди, де залишаються ризик, відповідальність і смерть.
Його часто називають легендою. Але, мабуть, головне в ньому не це. Головне — його ставлення до війни. Він не говорить про неї як про романтичну пригоду. Для нього війна — це важка професія, де командир відповідає не лише за виконання завдання, а й за життя людей. Недарма одна з його найвідоміших думок звучить так: найвища майстерність управління військами — це виконати завдання і зберегти максимальну кількість особового складу.
 ЦИТАТИ ДЕНИСА ПРОКОПЕНКА («РЕДІСА»)
 «У мене була мрія воювати проти росіян, і я не міг цим шансом не скористатись.»
 «Ми досить міцні, щоб кров’ю і потом відвойовувати нашу землю.»
 «Війна — це мистецтво, а не наука.»
 «Коли ти виконав завдання та зберіг максимальну кількість особового складу — це і є вища планка управління військами.»
 «pосія ніколи не відмовиться від своїх геополітичних цілей та не відпустить Україну зі своєї сфери впливу.»
 «Війна буде тривати рівно доти, поки ми будемо здатні вести спротив.»
 «Ми зробили все можливе та неможливе, аби відтягнути на себе переважаючі сили противника.»
 «Кожен має зробити свідомий вибір: поповнити лави війська або стати надійним тилом.»
 «Я завжди вважав, що командир має бути там, де найважче.»
 «Наша сила не лише у зброї. Наша сила — у людях, які готові боротися за свою державу.»
 «Маріуполь виконав своє завдання. Ми скували значні сили противника і дали можливість іншим напрямкам підготуватися до оборони.»
 «Борітеся — вже поборюєте!»
 Найбільш характерна для Редіса думка:
«Найвища майстерність командира — виконати бойове завдання і зберегти максимальну кількість своїх людей».
Саме ця фраза, мабуть, найкраще пояснює, чому він став одним із символів сучасного українського війська.
У час, коли світ захоплюється гучними словами, він став відомим через інше — через відповідальність.
Не тому, що шукав слави. А тому, що в найтемніший момент історії просто робив свою роботу.
Дякуємо!

Син британської міністерки залишив комфортне життя, не сказавши про своє рішення навіть рідній матері, й поїхав боронити Україну.
У березні 2022 року 30-річний Бен Грант — колишній королівський морпіх, ветеран Афганістану та син британської політикині Гелен Грант, яка обіймала посаду міністерки спорту Великої Британії й була радницею прем’єр-міністра Бориса Джонсона, — прибув до України.
Він вступив до Іноземного легіону ЗСУ та вирушив туди, де щодня вирішувалася доля нашої держави.
У травні 2022 року під час боїв на Харківщині Бен разом із побратимами врятував важко пораненого британського добровольця Діна Артура. Завдяки їхнім діям медикам вдалося зберегти воїну ногу.
Про Бена Гранта писали британські та російські медіа. Для одних він став героєм, для інших — ворогом. Та сам він пояснював свій вибір дуже просто.
Після початку повномасштабного вторгнення він побачив відео з українського міста, яке обстріляла pосія. На записі лунав дитячий плач.
«Я батько трьох дітей. Якби це були мої діти, я знаю, що зробив би — я пішов би і бився».
І він справді приїхав.
Не за грошима. Не за славою. Не за нагородами.
А тому, що не зміг залишитися осторонь.
Сьогодні немає достовірної публічної інформації про те, де перебуває Бен Грант. З міркувань безпеки іноземні добровольці зазвичай не розголошують подробиць своєї служби.
Але ми пам’ятаємо головне: коли Україна боролася за своє виживання, він був серед тих, хто простягнув руку допомоги.
І за це українці завжди будуть йому вдячні🙏

Мало хто знає, але українці в Речі Посполитій були не просто населенням чи «окраїною» держави.
Вони були окремою політичною спільнотою.
Зі своїми землями.
Своєю мовою.
Своєю церквою.
Своєю елітою.
І власним уявленням про те, ким вони є.
Коли у 1569 році була укладена Люблінська унія, Київське, Волинське та Брацлавське воєводства увійшли до складу Речі Посполитої не як завойовані території. Їхня шляхта зберегла свої права, а руська мова ще десятиліттями використовувалася в офіційному діловодстві.
На той час русини — предки сучасних українців — були однією з найбільших спільнот держави.
Вони мали своїх князів.
Своїх магнатів.
Своїх єпископів.
Свої школи, друкарні та братства.
Князь Василь-Костянтин Острозький володів величезними територіями та був одним із найвпливовіших людей усієї Речі Посполитої.
Острозька академія стала центром руської освіти.
Київ поступово перетворювався на головний осередок православного життя.
А козацтво починало усвідомлювати себе окремою силою.
Найцікавіше те, що українці того часу не були безмовною меншиною, яку всі пригнічували.
Вони постійно торгувалися з владою.
Вимагали права.
Захищали свою віру.
Відстоювали свої привілеї.
Брали участь у сеймах і сеймиках.
Формували власний порядок денний.
Саме тому козацькі повстання виникли не тому, що українці не відчували себе частиною держави.
Навпаки.
Вони вимагали визнання свого місця в ній.
Вимагали рівноправності.
Вимагали політичного представництва.
Фактично вже у XVII столітті русини почали усвідомлювати себе окремою великою спільнотою зі своїми інтересами.
Не поляками.
Не литовцями.
Не московитами.
Русинами.
І саме з цього середовища згодом виросте українська політична нація.
Тому дивитися на українців у Речі Посполитій лише як на пригноблених селян — історичне спрощення.
Серед них були князі, гетьмани, митрополити, депутати сейму, військові командири, освітяни та дипломати.
Вони не жили десь на узбіччі історії.
Вони були одним із народів, який цю історію творив.
І, можливо, найбільш несподіваний факт полягає в тому, що українська ідентичність формувалася не лише в боротьбі проти Речі Посполитої, а значною мірою — всередині неї.

[Taras_777]

Кришка

Спойлер   :

[Taras_777]

Сьогодні в навушниках знову крутився Кузьма. І знаєте, про що подумалось🤔Зараз дуже модно голосно кричати про патріотизм, бити себе в груди й завішувати все прапорами. А Кузьма... він любив Україну зовсім інакше. По-справжньому. Без пафосу, шароварщини й офіціозу.
Його любов була вчинками й абсолютною щирістю. Він міг критикувати владу гострим слівцем, сварити розбиті дороги й відкрито говорити про болючі проблеми — але робив це не від злості, а від того, як сильно в нього боліло за рідну країну. Це як з близькою людиною: ти бачиш усі її недоліки, але любиш до нестями й хочеш, щоб вона ставала кращою.
Він обожнював наших людей, цей наш колорит, умів помічати красу в простих речах і в кожному містечку знаходив щось рідне. Пам'ятаєте його слова🤔 «Міняйте світ до кращого, дбайте про нього, бо ви в ньому живете». Він не чекав, що хтось прийде і все зробить — він брав і робив сам. Тихо їздив до хлопців на фpoнт, допомагав, підтримував і залишався своїм хлопцем з сусіднього двору для кожного з нас.
Кузьма показав, що любити Україну - це просто бути чесним із собою та з нею. Дбати про свій дім, не мовчати на несправедливість і залишатися Людиною.
Його немає з нами вже понад 11 років, а тексти й досі пророчі, досі б'ють прямо в серце. Сумуємо, Андрію. Твоя «Сам собі країна» актуальна як ніколи.

Їй було лише близько 17 років, коли вона стала дружиною Генріха VIII — наймогутнішого правителя Англії.
Йому було майже 50.
Він страждав від численних хвороб, а його ім’я викликало страх у всьому королівському дворі. На той час Генріх уже двічі овдовів, розірвав кілька шлюбів і відправив одну зі своїх дружин на ешафот.
Коли Катерина Говард стала його п’ятою дружиною, вона вступила у світ, де навіть найменша помилка могла коштувати життя.
Спочатку все складалося якнайкраще.
Король був зачарований молодою королевою і називав її своєю «трояндою без шипів».
Але за блиском і розкішшю двору Тюдорів ховалися таємниці, які рано чи пізно мали вийти назовні.
У 1541 році почали поширюватися чутки про минуле Катерини.
Говорили, що ще до шлюбу з королем вона мала романтичні стосунки, про які не повідомили Генріху.
Згодом підозри стали ще серйознішими.
Її ім’я пов’язали з Томасом Калпепером — молодим придворним, який користувався особливою довірою королеви.
Розслідування виявило, що між ними відбувалися таємні зустрічі.
До наших днів зберігся лист, який приписують Катерині. З нього видно, що між нею та Калпепером існував глибокий емоційний зв’язок.
Але чи були вони коханцями?
Цього ніхто не знає напевно.
Під час допитів Калпепер визнав факт зустрічей, однак заперечував будь-які інтимні стосунки.
Історики сперечаються про це й досі.
Для Генріха VIII, втім, істина вже не мала значення.
Самої підозри у зраді було достатньо.
Для короля це стало особистою образою і публічним приниженням.
Катерину заарештували та звинуватили в державній зраді.
Її доля була вирішена.
За однією з найвідоміших легенд, у ніч перед стратою вона попросила дозволу потренуватися, як правильно покласти голову на плаху.
Наскільки ця історія правдива — невідомо.
Проте саме вона назавжди закарбувалася в народній пам’яті.
13 лютого 1542 року Катерину вивели на ешафот у лондонському Тауері.
Їй було трохи більше двадцяти років.
Один удар сокири обірвав її життя.
Того самого дня стратили й Джейн Болейн, леді Рочфорд, яку звинуватили в організації зустрічей між Катериною та Томасом Калпепером.
Під час ув’язнення Джейн пережила важкий психічний зрив.
Тодішній закон забороняв страту людей, визнаних неосудними.
Але заради цього вироку парламент ухвалив спеціальний закон, який дозволив обійти цю перешкоду.
Так Джейн також опинилася на ешафоті.
Минуло майже п’ять століть.
Імперії виникали й зникали.
Королі ставали частиною історії.
А історія Катерини Говард досі викликає суперечки.
Не стільки через питання її провини, скільки через те, що насправді відбувалося за стінами найнебезпечнішого королівського двору Європи.
Чи була вона зрадницею?
Чи лише дуже молодою дівчиною, яка опинилася в пастці жорстокої політичної гри, де правила встановлював чоловік, від волі якого залежали життя і смерть?
Можливо, остаточної відповіді ми вже ніколи не дізнаємося.
Але історія Катерини Говард і сьогодні нагадує, наскільки небезпечною могла бути близькість до влади.

[Taras_777]

У 23 роки він втратив руку і око на війні.
У 27 став одним із символів оборони Маріуполя.
У 28 пережив російський полон

.Але найбільше вражає не це.
Найбільше вражає те, що Ілля Самойленко з позивним «Гендальф» жодного разу не дозволив війні зламати себе.
До війни він був студентом-істориком Київського університету імені Тараса Шевченка
Міг будувати кар’єру, жити звичайним життям, планувати майбутнє.
Натомість у 2016 році добровільно приєднався до «Азову».
Бо вважав, що доля країни залежить не від абстрактних політиків, а від конкретних людей, готових брати відповідальність на себе.
У 2017 році під час бойових дій на Донбасі він отримав важке поранення.
Втратив ліву руку та праве око.
Для більшості людей це стало б кінцем військової кар’єри.
Для нього — ні.
Він повернувся до служби.
Став офіцером розвідки.
Продовжив виконувати бойові завдання.
І довів, що сила людини вимірюється не кількістю кінцівок, а міцністю характеру.
Коли у 2022 році

pосія розпочала повномасштабне вторгнення, Самойленко опинився серед захисників Маріуполя.
Саме тоді світ побачив не лише українську мужність, а й нове покоління українських офіцерів.
Освічених.
Холоднокровних.
Ідейних.
Тих, хто однаково добре володіє зброєю і словом.
Під час облоги «Азовсталі» саме Ілля став одним із голосів гарнізону для міжнародної аудиторії.
Мільйони людей у світі вперше почули про Маріуполь від людини з титановим протезом руки, яка говорила англійською мовою спокійніше й переконливіше, ніж багато західних політиків.
Поки російська пропаганда брехала про «нацистів», перед камерами сидів історик, офіцер розвідки, людина з пораненнями, яка говорила про свободу, відповідальність і право свого народу на існування.
Потім був полон.
Близько чотирьох місяців.
Одиночна камера.
Невідомість.
Щоденне очікування того, що можеш ніколи не повернутися додому.
Але він повернувся.
Під час великого обміну полоненими у вересні 2022 року.
І знову продовжив служити Україні.
Є люди, які надихають гучними промовами.
Є ті, хто надихає власним прикладом.
Ілля Самойленко належить до других.
Його історія — це нагадування про те, що незламність не народжується в комфорті.
Вона народжується тоді, коли після втрати руки ти повертаєшся в стрій.
Коли після «Азовсталі» не втрачаєш віру.
Коли після полону не дозволяєш ненависті знищити себе.
Одного разу Ілля сказав:
«Я на своєму місці. Іншого немає».
Можливо, саме в цих словах і є відповідь, чому Україна вистояла.
Бо в найважчий момент своєї історії вона мала людей, які знали своє місце.
І не відступили.

7 російських міфів про «братні народи», які московити роками нав’язували українцям!
pосійська імперія, СРСР, а потім і сучасна pосія змінювали прапори, герби та назви.
Але дещо залишалося незмінним.
Бажання переконати українців, що вони не окремий народ.
Для цього десятиліттями створювалися міфи, які повторювали у школах, книжках, фільмах, телебаченні та політичних промовах.
Ось найвідоміші з них.
Міф №1. Українці та росіяни — один народ
Якби це було правдою, не було б потреби століттями забороняти українську мову, закривати українські школи, нищити українську культуру та переслідувати українську інтелігенцію.
Історія знає багато прикладів асиміляції одного народу іншим.
Але вона не знає прикладів, коли «один народ» так завзято воює сам із собою понад триста років.
Міф №2. Київська Русь — колиска трьох братніх народів
Коли Київ був одним із найбільших міст Європи, москви ще не існувало.
Історична Русь виникла на землях сучасної України.
Саме Київ був її політичним, культурним та духовним центром.
Претензії москви на виняткову спадщину Русі з’явилися значно пізніше й стали частиною імперської політики.
Міф №3. Україна завжди прагнула бути разом із pосією
Якщо це так, то чому українці століттями піднімали повстання проти московської влади?
Чому були Мазепа, Орлик, Коліївщина, визвольні змагання 1917–1921 років, УПА та відновлення незалежності у 1991 році?
Історія України — це не історія входження до pосії.
Це історія постійних спроб вирватися з-під її контролю.
Міф №4. Нас об’єднує одна віра
Православ’я існувало на українських землях задовго до появи московського патріархату.
Київська митрополія століттями була центром церковного життя Русі.
А Томос, отриманий Православною церквою України у 2019 році, остаточно нагадав світові, де насправді знаходиться історичне серце цієї традиції.
Міф №5. Українська та російська мови майже однакові
Тоді чому росіяни зазвичай не розуміють українську без перекладу?
Українська мова формувалася століттями під впливом власних історичних процесів і належить до окремої мовної традиції.
Саме тому її так наполегливо намагалися витіснити з освіти, науки та культури.
Міф №6. Без pосії Україна не здатна вижити економічно
Це був один із головних аргументів російської пропаганди після 1991 року.
Нам розповідали про газову залежність, спільні ринки та неможливість існування без москви.
Минуло понад три роки повномасштабної війни.
Україна не лише вистояла без pосії, а й повністю переорієнтувала більшу частину своєї економіки на інші ринки.
Міф №7. У нас спільна історія, культура і майбутнє
Спільна історія справді була.
Як у багатьох сусідніх народів.
Але спільна історія не означає спільну державу.
Італійці мають спільну історію з Австрією.
Поляки — з Німеччиною. Фіни — зі Швецією.
Проте ніхто не заперечує їхнього права бути окремими націями.
Саме це право pосія століттями відмовлялася визнавати за Україною.
Усі ці міфи будувалися навколо однієї ідеї: переконати українців, що вони не мають власної історії, власного голосу й власного шляху.
Проблема для Кремля полягає в тому, що реальність виявилася сильнішою за пропаганду.
І щоразу, коли українці захищають свою державу, мову, культуру та пам’ять, руйнується ще один старий імперський міф.

[Taras_777]

❗Чому всі сусіди одночасно вп’ялися в Україну??

Дивлячись на новини з Варшави, Будапешта, Бухареста чи Софії.,що ми відчуваємо.?!
Коли країна стікає кров'ю, захищаючи східний фланг цивілізації, а ті, кого вона прикриває своїми спинами, починають шматувати її політичне, історичне та територіальне тіло — це виглядає як нереальний кошмар.
Це викликає логічне запитання: чи це змова? Чи це випадковий збіг обставин? Що всі сусіди раптом витягли старі карти й почали виставляти нам рахунки?
Міжнародна політика не оперує категоріями «вдячності», «емпатії» чи «справедливості». Вона оперує виключно категоріями сили, інтересу та вікна можливостей.
Чому сусіди діють як зграя.?
Ми опинилися в центрі, де кожен сусід має свою історичну травму, яку він намагається вилікувати за український рахунок.
**Угорщина : перетворив Закарпаття на свій політичний полігон. Вони не вимагають рівності, вони вимагають ексклюзивності: паспортизація, мовний диктат та 11 пунктів ультиматуму.
**Польща : знехтувала всіма актами примирення 2003 року. Відчувши нашу логістичну залежність, польські еліти почали історичний шантаж Волинню, множачи його на економічний терор (блокади кордонів). Вони прагнуть закріпити за Україною статус «вічно винуватого молодшого партнера», який платитиме економічними та моральними поступками за право транзиту.
**Румунія: діє не так галасливо, як Орбан, але не менш системно.
Вони масово роздають паспорти на Буковині та в Буджаку, фінансують церкви і школи, спокійно перетворюючи громадян України на румунський політичний ресурс під виглядом «захисту європейських прав».
**Словаччіна : відкрито ретранслює кремлівські наративи, блокує військову підтримку, але при цьому продовжує заробляти на транзиті. Вони грають на боці москви рівно настільки, щоб витискати максимальні економічні переваги.
**Болгарія : починає експлуатувати питання Південної Бессарабії. Прикриваючись «дерусифікацією» болгарської меншини,
А їхні радикали вже відкрито креслять карти, де Буджак стає «болгарською землею».
**Але чому вони напали саме зараз?
Слабкість провокує агресію.
Наші сусіди чудово розуміють: Україна зараз перебуває в стані війни.
Наші порти частково заблоковані, наше небо закрите. Варшава, Бухарест і Братислава —через які йде зброя, паливо і хліб. Вони цинічно вирішили: «Якщо Київ залежить від наших доріг, ми можемо викручувати йому руки в питаннях історії, мови та територіального устрою.
Вони не мають вибору, вони погодяться». Це торгівля нашим виживанням в обмін на їхні національні інтереси.
Вступ до ЄС перетворився для нас на пастку шантажу. Правила Євросоюзу дають кожній країні-члену право вето на будь-якому етапі переговорів.
Сусідам більше не потрібні армії, щоб відкушувати наш суверенітет. Їм достатньо одного голосу в Брюсселі. Орбан, Туск чи Фіцо можуть заблокувати цілий переговорний розділ, вимагаючи «особливого статусу» для своїх меншин чи змушуючи нас відмовитися від власної пам'яті.
Було б злочинною наївністю не бачити за цим парадом претензій тінь москви.
pосія, зазнавши краху в спробі захопити Київ за три дні, перейшла до процесу розпаду України. Вони десятиліттями вливали мільярди у східноєвропейських радикалів.pосія використовує сусідів, щоб відкрити проти нас фронт внутрішнього розколу, історичної ворожнечі та недовіри.
Навіщо польському прем'єру вирішувати складні системні проблеми своїх фермерів, якщо можна заблокувати український кордон і стати «захисником нації»?
Навіщо румунським чи болгарським політикам розбудовувати економіку, якщо можна зіграти на струнах історичною образи, прихованої ворожнечі та безсилої заздрості, і набрати голоси на криках про «порятунок співвітчизників» в Україні?
Ми не можемо більше бути зручними.
Ми не можемо здавати позиції під бажання «європейських цінностей».
Час мовчазного проковтування ультиматумів минув. На кожну вимогу Будапешта, Варшави чи Софії має лягати симетрична, підкріплена фактами вимога Києва.
Вимагаєте шкіл для угорців на Закарпатті? Де державні українські гімназії в Будапешті?
Вимагаєте ексгумацій на Волині? Де відновлені українські пам'ятники на горі Монастир та в Грушовичах?
Вимагаєте особливого статусу для болгарської мови в Бессарабії? Покажіть нам українські культурні автономії в Болгарії. Будь-яка гра має вестися виключно на умовах рівності.
**Націоналізація історичної пам'яті.
Ми на своїй землі. Ми не будемо питати дозволу у Варшави, кого нам вважати героями. Ми не будемо питати дозволу у Софії, як нам нарізати райони в Одеській області. Ми маємо чітко артикулювати: територіальна цілісність, адміністративний устрій, державна мова та національний пантеон пам'яті не є предметом торгів для вступу в жодні союзи.
**Те, що сусіди вп'ялися в нас сьогодні.
Маємо перестати дивуватися їхньому цинізму. Це не кінець світу, це просто справжнє обличчя геополітики.
Україна сьогодні — поранений, навколо якого зібралися шакали, чекаючи, поки вона знесилиться у битві.
🇺🇦 Настав час диктувати свої умови!

[Taras_777]

У 60–70-х роках навряд чи хтось повірив би, що один із учасників The Beatles виступатиме на сцені із синьо-жовтою гітарою, створеною на підтримку України. Але саме це зробив Пол Маккартні у 2022 році. Його Gibson Les Paul у кольорах українського прапора була частиною благодійної ініціативи Guitars for Peace, а після концертів її продали на аукціоні, щоб допомогти українцям.
Не менш символічним став і вчинок Pink Floyd. Після майже 30-річної перерви легендарний гурт записав нову композицію Hey, Hey, Rise Up!, основою якої стала стрілецька пісня «Ой у лузі червона калина» у виконанні Андрія Хливнюка. Усі прибутки від релізу передали на гуманітарну допомогу Україні.
І це далеко не єдині приклади.
 U2 дали концерт у київському метро під час повітряних тривог.
 Стівен Кінг став одним із найпослідовніших публічних прихильників України, регулярно засуджує російську агресію та неодноразово з’являвся у футболках із символікою України.
🇺🇦 Мадонна, Imagine Dragons, Шон Пенн, Марк Гемілл, Бен Стіллер та десятки інших світових знаменитостей відкрито підтримали Україну не лише словами, а й конкретними діями — від благодійних кампаній до особистих візитів у Київ.
Історія іноді пише такі сюжети, які ще кілька десятиліть тому здалися б фантастикою. Але сьогодні вони стали реальністю.
Дякуємо всім, хто не мовчить, підтримує Україну та нагадує світу: боротьба за свободу триває. Саме такі голоси допомагають утримувати увагу до нашої країни й наближають справедливий мир.

[Taras_777]

27 червня виповнюється 35 років Денисові “Редісу” Прокопенку — українському офіцерові, полковнику Національної гвардії України, командиру 1-го корпусу НГУ “Азов”, Герою України, людині, чиє ім’я стало символом незламності Маріуполя та українського спротиву.
У сучасній історії України є чимало видатних військових. Але є люди, чиї імена перестають бути просто прізвищами й стають символами своєї епохи. Для багатьох таким символом став саме Денис Прокопенко — Редіс.
Його життєвий шлях не нагадував історію людини, якій судилося стати одним із найвідоміших українських командирів.
Він народився у Києві. Коли Денисові було лише вісім років, загинув його батько Геннадій. Значний вплив на його виховання мав дідусь, який розповідав онукові історію їхнього роду та боротьби прадіда.
Денис Прокопенко — правнук фінського солдата, який воював проти радянських військ у Зимовій війні 1939–1940 років. Про це згадує історик Сергій Плохій у книзі «pосійсько-українська війна. Повернення історії». Сам Денис пізніше сказав слова, які стали знаковими:
“Таке відчуття, що я продовжив ту саму війну, але на іншій ділянці фронту — війну проти окупаційного режиму kремля.”
На згадку про свого прадіда він носить шеврон із зображенням етнічного прапора Карелії.
Закінчивши Київський національний лінгвістичний університет за спеціальністю викладача англійської мови, він міг обрати зовсім інше життя. Але у 2014 році, коли pосія розпочала війну проти України, не чекав повістки й не шукав виправдань. Пішов добровольцем до батальйону «Азов».
Починав простим гранатометником. Воював на передовій, ходив у розвідку, брав участь у найважчих боях. Побратими згадують, що його авторитет ґрунтувався не на посаді, а на особистому прикладі: він ніколи не вимагав від інших того, чого не був готовий зробити сам.
Усього за кілька років пройшов шлях від рядового добровольця до командира полку, ставши одним із наймолодших командирів такого рівня в українському війську.
Полковник Андрій Білецький згадував про нього так:
“Якщо ви хочете уявити, що за людина Денис Прокопенко, уявіть собі педанта, внутрішньо добре організованого, дисциплінованого, який ніколи не дає собі поблажок і не відпочиває навіть у вихідні… Для кожного, хто його знає, повернення Редіса на фронт виглядає абсолютно природним. Зараз він там, де й має бути.”
Найбільшим випробуванням стала оборона Маріуполя.
Навесні 2022 року світ побачив те, що ще недавно здавалося неможливим: місто в повному оточенні, безперервні авіаційні удари, переважаючі сили ворога — і гарнізон, який тримається всупереч усім прогнозам.
У центрі цієї оборони був Денис Прокопенко.
Саме тоді мільйони людей почули його спокійний голос із підземель «Азовсталі». Без пафосу, без гучних декларацій, лише чесна й професійна розповідь про ситуацію. Можливо, саме тому йому вірили.
Маріуполь став не лише битвою за місто. Він став битвою за час. Кожен день оборони сковував величезні сили російської армії та давав Україні можливість зміцнити інші напрямки оборони.
Після 86 днів героїчного спротиву гарнізон отримав наказ зберегти життя особового складу. Денис Прокопенко залишив завод разом зі своїми бійцями, розділивши їхню долю до кінця — як справжній командир.
Після полону він повернувся. І міг би обрати будь-який інший шлях — штабну службу, політику, книги чи виступи. Натомість знову повернувся до війська. Туди, де найбільша відповідальність і найбільший ризик.
Його слова дуже точно пояснюють, яким він бачить справжнє командування:
“Коли ти виконав завдання та зберіг максимальну кількість особового складу — це і є найвища планка управління військами.”
Або ще коротше:
“Я завжди вважав, що командир має бути там, де найважче.”
Сьогодні Денис Прокопенко продовжує не лише воювати, а й постійно нагадувати про своїх побратимів, які досі перебувають у російському полоні. У своєму зверненні з нагоди останнього обміну він із болем написав, що понад 600 азовців уже більше чотирьох років залишаються в нелюдських умовах російських тюрем, закликаючи шукати нові рішення для їхнього повернення.
Його принциповість, відповідальність і вірність своїм людям викликають глибоку повагу.
Сьогодні хочеться побажати Денисові Прокопенку насамперед здоров’я, міцності духу, Божого захисту й сил для виконання надзвичайно відповідальної місії.
Нехай поруч завжди будуть надійні побратими, нехай вдається берегти життя своїх воїнів, а найголовніше — нехай настане день, коли додому повернуться всі українські захисники, які досі перебувають у російському полоні.
Многая літа, пане полковнику!
Дякуємо за службу, за мужність, за відповідальність і за приклад, який надихає. Перемоги Вам і всій Україні!

Слава Україні! Героям слава!

Їй лише 23 роки. Вона залишила вдома п’ятирічного сина, перетнула понад 10 тисяч кілометрів і добровільно приїхала захищати Україну.
Її звати Нана.
Вона народилася в колумбійському департаменті Касанаре, навчалася на соціальну працівницю та проходила службу в армії Колумбії. Здавалося б, війна в Україні ніяк не стосувалася її особисто. Але вона вирішила інакше.
В одному з інтерв’ю Нана зізналася, що ще під час служби в колумбійській армії дала собі обіцянку:
«Якщо колись у мене буде можливість допомогти Україні — я приїду».
І вона дотрималася свого слова.
Сьогодні Нана служить у 117-й окремій бригаді територіальної оборони ЗСУ. Вона не лише піхотинка, а й бойова медикиня. Її робота — не тільки тримати зброю, а й рятувати життя. За час служби вона вже допомогла евакуювати та врятувати поранених українських військових.
Найважче для неї — не фронт.
Найважче — бути далеко від сина.
На її лівій руці витатуйована дата 1 січня 2020 року — день народження її хлопчика. Це нагадування, яке вона носить із собою щодня. Саме про нього вона думає найчастіше.
«Я хочу, щоб мій син пишався мною».
Ці слова вона вимовляє спокійно, але в них більше сили, ніж у багатьох гучних промовах.
Після одного зі спільних бойових виходів український військовий подарував Нані свій шеврон.
Для когось це лише шматок тканини.
Для неї — символ довіри, братерства і того, що вона стала частиною українського війська. Вона говорить, що це один із найдорожчих подарунків у її житті.
Попри фронтові будні, Нана вміє помічати прості речі.
Вона щиро захоплюється українською гостинністю, любить нашу культуру і навіть усміхається, коли розповідає, як разом із побратимами навчилася лускати соняшникове насіння.
Після тринадцяти днів на позиціях вона отримує лише кілька днів перепочинку — і знову повертається виконувати бойові завдання. Для неї це вже стало звичним ритмом життя.
Нана каже, що після війни хоче не просто повернутися до мирного життя.
Вона мріє завершити навчання та працювати соціальною працівницею в Україні, допомагаючи людям, які пережили війну, і долучитися до відбудови країни.
«Україна стала для мене другим домом».
Її історія нагадує, що свобода не має національності чи кордонів.
Іноді люди, які народилися за тисячі кілометрів від України, готові ризикувати власним життям заради її майбутнього. Не тому, що повинні. А тому, що самі зробили такий вибір.
Саме такі історії показують: справжня солідарність вимірюється не словами, а вчинками. 🤝

[Taras_777]

Василь Мулік — пілот, який здійснив майже неможливе та врятував свій екіпаж від неминучої загибелі.
Він став єдиним пілотом за весь час російсько-української війни, якому вдалося врятувати гвинтокрил Мі-8 та людей на борту після атаки з переносного зенітно-ракетного комплексу.
Коли ворожа ракета вже летіла назустріч, рахунок ішов на секунди. Паніка означала б смерть. Але Василь Мулік зберіг холодний розум, миттєво оцінив ситуацію та виконав надскладний маневр, який багатьом здавався неможливим. Саме його блискавична реакція, професіоналізм і сталеві нерви врятували життя всього екіпажу.
31 серпня його екіпаж виконував одну з найнебезпечніших місій — евакуацію поранених українських воїнів з «Іловайського котла». На борту перебували шестеро важкопоранених захисників, які відчайдушно чекали на шанс вижити. Після успішної доставки бійців до польового госпіталю в Розівці екіпаж знову піднявся в повітря, щоб урятувати інших.
Саме тоді, неподалік Волновахи, російські війська випустили по гелікоптеру ракету з ПЗРК. Завдяки уважності борттехніка, який вчасно помітив запуск, у пілота з'явився лише один шанс. І майор Василь Мулік використав його бездоганно — різким креном майже на 90 градусів він вивів Мі-8 з-під удару.
Це був не просто майстерний маневр. Це був подвиг, який подарував життя його побратимам.
Такі люди — справжня гордість України. Вони доводять, що мужність, професіоналізм і самопожертва здатні перемагати навіть у найстрашніші миті.
Дякуємо Василю Муліку за відвагу, незламність і безмежну відданість Україні. Ваш подвиг назавжди залишиться в історії нашої боротьби.

💙💛 Слава Герою! Слава Україні!

«Депутати не воюють». Справді?
Тоді запам’ятайте це ім’я — Юрій Федоренко.
Він — депутат Київської міської ради. Але водночас — майор ЗСУ, командир 429-ї окремої бригади безпілотних систем «Ахіллес», одного з найефективніших підрозділів українських Сил безпілотних систем.
Він не залишився в сесійній залі, коли почалося повномасштабне вторгнення.
З перших днів обороняв Київ у складі 112-ї бригади ТрО. Потім разом зі своїм підрозділом воював на Харківщині, Луганщині та Донеччині, брав участь у Харківському контрнаступі, боях за Бахмут і стримуванні російського наступу на Куп’янському напрямку. Під його командуванням невелика рота дронів «Ахіллес» виросла спочатку в батальйон, а згодом — в окрему бригаду.
Так, він депутат.
Але він також людина, яка щодня ризикує життям на передовій.
Тому що депутатський мандат не дає броні від уламків, FPV-дронів чи артилерії.
В українській політиці вистачає тих, кого можна справедливо критикувати. Але коли хтось узагальнює: «усі депутати сидять у тилу», — це несправедливо до тих, хто доводить протилежне власним прикладом.
Юрій Федоренко — лише один із таких. Є й інші депутати різних рівнів, які добровільно пішли на фронт, воюють, отримують поранення, командують підрозділами або, на жаль, віддали життя за Україну.
Як сказав сам Федоренко:
«Військо виграє битву. Війну завжди виграє народ».
Тож перш ніж повторювати популярний штамп «депутати не воюють», варто згадати тих, хто замість гучних промов обрав окопи, командні пункти й бойові виїзди.
Бо правда завжди сильніша за стереотипи.

Тридцять років разом.
Тридцять років — не просто в одному шлюбі.
А в одній команді.
Є пари, про які не хочеться говорити гучними словами.
Бо їхня історія сама сильніша за будь-які красиві фрази.
Саме такою є історія Роберта та Наталії Бровді.
Сьогодні вони відзначають перлове весілля — 30 років подружнього життя.
Тридцять років поруч.
Тридцять років довіри.
Тридцять років спільних рішень, випробувань, радості, болю, перемог і тиші, у якій двоє людей просто знають: ми разом.
За ці роки вони встигли побудувати сім’ю.
Виховати двох синів.
Пройти шлях у бізнесі.
Підтримати українське мистецтво.
Створити культурні проєкти.
А потім, коли прийшла велика війна, — не сховатися за минулими здобутками, а стати поруч із Україною там, де було найважче.
До того, як ім’я Роберта Бровді — “Мадяра” — стало відомим майже кожному українцю, вони з Наталією уже багато років були партнерами не лише в родині.
Вони були однодумцями.
Людьми, які разом вірили в силу української культури.
У 2016 році подружжя заснувало артфундацію Brovdi Art.
Це була не просто красива назва.
Це була реальна підтримка молодих українських художників, сучасного українського мистецтва, закарпатської художньої школи й нових імен, які потребували шансу бути почутими.
Одним із найвідоміших проєктів фундації став “Срібний мольберт”.
Конкурс, який із 2017 року вийшов на міжнародний рівень і об’єднав митців не лише з України, а й з Польщі, Румунії, Угорщини та Словаччини.
Це теж важливо пам’ятати.
Бо людина не починається з війни.
До війни були картини.
Майстерні.
Виставки.
Молоді художники.
Закарпатська школа живопису.
Бажання берегти й розвивати українське.
А потім настав ранок 24 лютого 2022 року.
І все змінилося.
Роберт Бровді добровільно став на захист України.
Людина з бізнесу, культури й громадського життя зробила вибір, який у той момент зробили тисячі українців:
не чекати, поки хтось захистить країну замість нас.
Згодом його ім’я стало нерозривно пов’язане з “Птахами Мадяра”.
Підрозділом, який виріс із аеророзвідки у потужну бойову систему, а потім — у 414-ту окрему бригаду безпілотних систем.
“Птахи Мадяра” стали одним із символів нової української війни.
Війни технологій.
Війни точності.
Війни, де дрон, розум, дисципліна й швидкість ухвалення рішень можуть змінювати ситуацію на полі бою.
Але за кожним відомим військовим іменем є те, що часто лишається за кадром.
Є люди, які тримають тил душі.
Є ті, хто знає не лише публічний образ, а й втому, мовчання, біль, безсонні ночі, важкі дзвінки й хвилини, коли треба просто бути поруч.
Для Роберта такою людиною була і є Наталія.
Вона спершу чекала.
Але недовго.
22 червня 2022 року, після 120 днів розлуки, Наталія приїхала до чоловіка у підрозділ.
Після майже трьох десятиліть спільного життя чотири місяці окремо здалися вічністю.
І тоді стало зрозуміло:
вона не зможе залишатися осторонь.
Восени 2022 року Наталія була мобілізована й увійшла до складу підрозділу.
Відтоді її служба — це не про гучні заяви.
Не про камери.
Не про красиву картинку.
Це про щоденну невидиму працю, без якої не тримається жоден великий колектив.
Опіка.
Патронат.
Підтримка побратимів.
Робота з родинами військових.
Психологічне навантаження, яке часто важко навіть описати словами.
Бути мостом між фронтом і рідними.
Бути поруч із тими, хто переживає втрати.
Тримати людяність там, де війна щодня намагається її зламати.
Її знають як Мадярочку.
Роберт називає її Берегинею.
Крилами підрозділу.
Своєю силою.
Найближчим другом.
Людиною, яка тримає його всесвіт навіть тоді, коли цей всесвіт проходить через вогонь.
І, мабуть, саме в цьому є найбільша сила їхнього союзу.
Вони не ділять життя на “його” і “її”.
Не міряються втомою.
Не змагаються, кому важче.
Не рахують, хто зробив більше.
Вони просто багато років ідуть поруч.
До війни — в культурі.
Під час війни — у службі.
До війни — підтримували художників.
Під час війни — підтримують воїнів.
До війни — вкладалися в українську ідентичність через мистецтво.
Під час війни — захищають українську ідентичність там, де за неї платять найвищу ціну.
Це дуже українська історія.
Бо в ній є все, через що проходить наша країна.
Любов.
Праця.
Культура.
Родина.
Війна.
Відповідальність.
І неймовірна здатність не розпастися навіть тоді, коли життя змінюється до невпізнання.
Перлове весілля — символічна річниця.
Перлина не з’являється миттєво.
Вона народжується повільно.
Шар за шаром.
Через час.
Через терпіння.
Через подразнення, яке поступово перетворюється на красу.
Через випробування, які не знищують, а роблять глибшими.
Так само народжується справжня сім’я.
Не з ідеальних фотографій.
Не з гучних обіцянок.
Не з романтики без труднощів.
А з тисяч маленьких рішень залишатися поруч.
Коли легко.
І коли важко.
Коли є свята.
І коли замість свят — бойові виїзди.
Коли є довгі вечері.
І коли замість вечері — кілька хвилин розмови телефоном.
Коли можна обійняти.
І коли найбільшим подарунком стає коротке повідомлення:
“У мене все добре.”
Тридцять років шлюбу — це вже саме по собі велика історія.
Але тридцять років, із яких частина пройшла на війні, — це зовсім інший вимір.
Це коли любов перестає бути лише почуттям.
Вона стає службою.
Стійкістю.
Витримкою.
Взаємною опорою.
Спільним фронтом.
І тому сьогодні хочеться не просто привітати Роберта та Наталію Бровді.
Хочеться подякувати.
За приклад партнерства.
За те, що можна бути сильними разом, а не кожен окремо.
За те, що любов може бути не слабкістю, а джерелом сили.
За те, що українська родина — це не лише дім, стіл і фотографії в альбомі.
Це ще й здатність стати поруч із країною, коли країні болить.
Їхня історія нагадує:
справжня любов не завжди виглядає як кіно.
Іноді вона в броні.
Іноді в пікселі.
Іноді в короткому погляді між тривогами.
Іноді в безсонній ночі.
Іноді в тому, щоб витримати чужий біль і не зламатися.
Іноді в тому, щоб бути Берегинею для цілого підрозділу.
Іноді в тому, щоб назвати дружину своїми крилами — і всі зрозуміли, що це не метафора.
Це правда життя.
Щиро вітаємо Роберта та Наталію Бровді з перловим весіллям.
Нехай Господь береже вашу родину.
Нехай дає здоров’я, сили, витримки й довгих років разом.
Нехай після всіх тривог, фронтових доріг, безсонних ночей і важких рішень у вашому житті буде мирна Україна.
Та сама Україна, заради якої ви сьогодні віддаєте так багато.
Многая і щасливії літа!
І велика вдячність за любов, яка витримала час.
За партнерство, яке витримало війну.
За приклад, який нагадує нам усім:
коли двоє людей справді одна команда, вони можуть пройти крізь дуже багато.
І залишитися світлом одне для одного.