Спілкуємось українською!

[Taras_777]

 

Сто років тому українець придумав, як виховати покоління, яке неможливо буде зламати.
І йому це вдалося.
Коли сьогодні ми бачимо українських військових, волонтерів, рятувальників, науковців, громадських діячів чи молодь, яка бере на себе відповідальність за країну, ми часто не знаємо, що дуже багато з них об’єднує одне слово.
Пласт.
А почалося все з одного вчителя зі Львова.
Його звали Олександр Тисовський.
Він не був генералом.
Не був міністром.
Не був багатою чи впливовою людиною.
Він був учителем природознавства.
Але саме цей учитель створив одну з найуспішніших молодіжних організацій в історії України.
У 1912 році, коли України як незалежної держави ще не існувало, Тисовський поставив перед собою просте запитання:
Як виховати покоління українців, які будуть сильними не лише фізично, а й морально?
Відповідь він шукав у світовому скаутському русі, який започаткував Роберт Баден-Павелл у Великій Британії.
Але Тисовський не став копіювати чужий досвід.
Він створив власну українську систему.
Так народився Пласт.
Назву взяли від пластунів — легендарних козацьких розвідників Запорозької Січі.
Проте Пласт від самого початку був набагато більшим, ніж просто гурток для дітей.
Тут навчали виживати в природі.
Бути дисциплінованими.
Працювати в команді.
Допомагати іншим.
Брати відповідальність за свої вчинки.
Любити Україну не словами, а справами.
Сам Тисовський був переконаний:
Виховання починається не з наказів, а з характеру.
Саме тому пластуни не просто вчили правила.
Вони вчилися жити за ними.
Вже через кілька років після створення Пласту його вихованці стали добровольцями Українських січових стрільців.
Згодом пластуни боролися за незалежність України у лавах УГА та Армії УНР.
Коли радянська влада заборонила Пласт, він не зник.
Він пішов у підпілля.
Пізніше — у діаспору.
Його зберегли українці Канади, США, Австралії, Великої Британії та десятків інших країн світу.
І коли Україна відновила незалежність, Пласт повернувся додому.
Сьогодні це найбільша скаутська організація України.
Але найцікавіше навіть не це.
Подивіться уважно на українську історію останнього століття.
Серед пластунів були командири визвольних змагань.
Діячі ОУН.
Вчені.
Митці.
Політики.
Військові.
Волонтери.
Під час Революції Гідності пластуни були серед протестувальників.
Після 2014 року — серед добровольців і захисників України.
Після 2022 року — серед тих, хто взяв до рук зброю, рятував людей під обстрілами, допомагав переселенцям і тримав країну.
Тому Пласт — це не про табори, намети чи туристичні мандрівки.
Це про виховання людей, які в критичний момент не питають:
«Хто це зробить?»
Вони питають:
«Чим я можу допомогти?»
Олександр Тисовський помер у 1968 році далеко від рідної землі.
Але його головна справа живе вже понад 110 років.
І, мабуть, найкращим пам’ятником цьому скромному вчителю є не монументи й не меморіальні дошки.
Його пам’ятник — це покоління українців, які вміють бути вільними, відповідальними та сильними.
Бо інколи одну країну змінюють не політики.
І навіть не полководці.
Іноді її змінює звичайний учитель, який навчив дітей любити свою Батьківщину.
💙💛 Якщо знаєте пластуна або пластунку — відзначте їх у коментарях.
Українці мають знати історію людей, які понад століття виховують характер нації.

ЧИ ЗНАЛИ ВИ, ЩО ОДНІЄЮ З НАЙМОГУТНІШИХ ДЕРЖАВ СВІТУ КЕРУВАВ СИН УКРАЇНКИ?

Більшість людей знає Роксолану. Але мало хто замислюється над тим, що її син став султаном Османської імперії — наддержави XVI століття.
Його звали Селім II.

Його батьком був легендарний султан Сулейман Пишний, а матір'ю — Гюррем-султан (Роксолана), дівчина з українських земель, яка з полонянки стала найвпливовішою жінкою Османської імперії.
 На момент сходження Селіма II на престол Османська імперія була однією з найсильніших держав планети.
Під її владою перебували території сучасних:
 Туреччини
 Болгарії
 Греції
 Сербії
 Боснії
 Угорщини
 Румунії
 України (Крим)
 Сирії
 Іраку
 Єгипту
 Лівії
 Алжиру
 Тунісу
І це лише частина володінь.
 Саме за Селіма II Османська імперія завоювала Кіпр у Венеційської республіки.
 Османський флот контролював значну частину Середземного моря, а султан вважався одним із найвпливовіших правителів світу.
 Сучасники називали його «Селім Білявий» через світле волосся та зовнішність, незвичну для багатьох представників османської династії.
 Ще один маловідомий факт:
Селім II став першим султаном Османської імперії, який успадкував трон від законної дружини султана, а не від наложниці.
І це сталося саме завдяки Роксолані, яка фактично змінила правила османського двору.
 Вплив Роксолани був настільки великим, що історики назвали цілу епоху «Султанатом жінок» — періодом, коли матері та дружини султанів активно впливали на політику імперії.
 Виходить дивовижна річ:
Українка з Рогатина стала дружиною наймогутнішого правителя Османської імперії.
А її син очолив державу, населення якої налічувало десятки мільйонів людей і простягалася на три континенти.
Історія України приховує значно більше світових постатей, ніж ми звикли думати.
 Іноді варто нагадувати собі: український слід можна знайти навіть на тронах найбільших імперій світу.
Якби ви побачили серіал про Роксолану, але не знали історії — повірили б, що все це сталося насправді?

[Taras_777]

Колись він написав їй повідомлення в соцмережі. Просте, трохи зухвале, трохи смішне:
— Як виростеш, я з тобою одружуся.
Юлії тоді було п’ятнадцять. Роман жив своїм життям, працював, займався спортом, будував плани. Ніхто з них не міг знати, що через кілька років ця фраза перестане бути жартом.
Вони познайомилися випадково, але розмова не закінчилася після першого повідомлення. Потім були довгі переписки, дзвінки, очікування зустрічей. У якийсь момент Роман зрозумів, що більше не хоче дивитися на дівчину через екран телефону. Він прилетів до Хмельницького з Польщі, де тоді працював.
Побачив її і закохався остаточно.
Пізніше він згадував, що тоді для себе вирішив: це його людина.
Він переїхав ближче до неї, почав працювати тренером. Як професійний спортсмен, завжди був звиклий ставити собі цілі і досягати їх. Однією з таких цілей була пропозиція коханій.
Але життя раптом змінило всі плани.
Почалася велика війна.
Юлія просила його не йти.
Не тому, що не розуміла, що відбувається. Просто тому, що любила.
Він усе одно пішов.
Не через героїзм. Не заради красивих слів. Просто тому, що не міг інакше.
Минуло зовсім небагато часу, і Роман опинився на передовій.
Там він отримав важке поранення.
Потім були евакуація, лікарня, операції та дні, коли лікарі намагалися врятувати його ногу.
Не вдалося.
Коли люди читають такі історії, вони часто думають, що найважче — це момент втрати
Насправді найважче починається після.
Коли потрібно заново вчитися жити.
Заново ходити.
Заново приймати себе.
Заново дивитися в майбутнє і не боятися того, що бачиш.
Саме тоді поруч залишаються лише свої.
Юлія нікуди не пішла.
Вона була поруч у лікарнях, на реабілітації, у ті дні, коли було важко говорити про майбутнє і ще важче в нього вірити.
А потім сталося те, що побачила вся країна.
Роман став на одне коліно.
Так, на одне.
І попросив її стати його дружиною.
Відео облетіло соціальні мережі, зібрало мільйони переглядів і тисячі коментарів від людей, які плакали, дивлячись ці кадри.
Бо насправді це була не просто пропозиція.
Це була відповідь на всі випробування, які випали на їхню долю.
Відповідь війні.
Відповідь болю
Відповідь страху.
Відповідь усім тим обставинам, які намагалися забрати в них майбутнє.
У 2023 році вони одружилися.
І на цьому історія не закінчилася.
Бо Роман вирішив, що його життя не буде історією про втрату ноги.
Воно буде історією про те, що можна після цього зробити.
Він почав займатися спортом, волонтерством, підтримувати інших військових. Пішов у гори. Туди, куди багато здорових людей так ніколи й не наважуються піти.
Крок за кроком.
На протезі
Через втому.
Через біль.
Через сумніви.
А потім настав день, коли він стояв на вершині Кіліманджаро.
Майже шість тисяч метрів над рівнем моря.
Людина, яка колись лежала в лікарняній палаті після ампутації, дивилася згори на хмари.
І в цьому, мабуть, вся суть його історії.
Ми часто думаємо, що вершини — це гори.
Насправді ні.
Найскладніші вершини — це ті, які доводиться підкорювати всередині себе.
Прийняти втрату.
Не озлобитися.
Не здатися.
Знайти сили любити.
Будувати плани.
Сміятися.
Мріяти.
Іти далі.
Саме це зробив Роман.
І саме тому його історія — не про ампутацію, не про поранення і навіть не про війну.
Вона про людину, яка відмовилася дозволити обставинам вирішувати, ким їй бути.
І про жінку, яка весь цей шлях пройшла поруч.
Від одного повідомлення в соцмережі до весілля.
Від лікарняної палати до вершини Кіліманджаро.
Іноді кохання справді здатне піднімати людей на вершини.
Навіть тоді, коли здається, що сил уже не залишилося.

✈️ Вони не дожили до своєї Перемоги.
Але без них вона була б значно далі.
Андрій «Джус» Пільщиков і Олексій «Мунфіш» Месь.
Двоє молодих українських льотчиків. Двоє друзів. Двоє офіцерів, які ще у перші місяці великої війни зрозуміли те, що згодом визнав увесь світ: радянська авіація не зможе нескінченно протистояти російській навалі, а Україні потрібні сучасні західні винищувачі.
У той час, коли багато хто на Заході вважав передачу F-16 нереалістичною мрією, вони почали боротьбу.
Не в небі.
У кабінетах.
На зустрічах із конгресменами.
У студіях телеканалів.
На міжнародних конференціях.
Вони пояснювали, переконували, сперечалися.
Говорили від імені українських пілотів.
Говорили про життя українців, які щодня гинуть від російських ракет.
Говорили про те, що Україна має право захищати своє небо.
У 2022 році Джус і Мунфіш поїхали до США. Вони зустрічалися з політиками, військовими, журналістами. Вони стали голосом української бойової авіації.
Саме тоді почався той шлях, який привів до історичного рішення про передачу Україні F-16.
Їм було легко говорити правду.
Бо вони знали її ціну.
Кожен їхній виступ був підкріплений бойовими вильотами.
Кожне їхнє слово — особистим ризиком.
Кожен день вони поверталися до кабін своїх МіГів і знову піднімалися назустріч ворогу.
У серпні 2023 року Україна втратила Андрія «Джуса» Пільщикова.
Йому було лише 30.
Він не побачив перші F-16 з українськими розпізнавальними знаками.
Не почув їхнього реву над українською землею.
Не побачив, як його мрія стає реальністю.
Після його загибелі Олексій Месь сказав, що відчуває відповідальність завершити їхню спільну справу.
І завершував.
Навчався на F-16.
Освоював новий літак.
Готувався захищати українське небо вже на винищувачі, за який вони разом боролися.
26 серпня 2024 року під час масованої російської ракетної атаки Олексій «Мунфіш» Месь збивав ворожі цілі, рятуючи українські міста та українців.
Це був його останній бій.
Йому також було лише 30.
Джус і Мунфіш стали символами нового покоління українських офіцерів.
Освічених.
Професійних.
Патріотичних.
Тих, хто не чекає допомоги, а здатний переконати світ допомогти Україні.
Сьогодні українські F-16 захищають наше небо.
У кожному їхньому вильоті є частинка праці цих двох льотчиків.
У кожному збитому «Шахеді».
У кожній перехопленій ракеті.
У кожному врятованому житті.
Вони не дочекалися дня, коли над Україною запанує мир.
Але вони зробили все, щоб цей день став ближчим.
Пам’ятаємо.
Дякуємо.
Честь Героям.
 Андрій «Джус» Пільщиков (1993–2023)
 Олексій «Мунфіш» Месь (1993–2024)
Вічний політ у вільному українському небі.🕯️✈️

[Taras_777]

Президент України відправив свій Орден Білого Орла назад до Польщі… через «Нову пошту».
Ще символічнішу дію важко придумати.
Разом із відзнакою Володимир Зеленський нагадав простий факт: Орден Білого Орла — це знак найвищої довіри та особливої вдячності польського народу.
І водночас цей орден досі залишається у Катерини II, Беніто Муссоліні та Герхарда Шредера.
Тому відповідь була короткою і гідною:
Якщо такі люди можуть залишатися кавалерами найвищої польської нагороди, то Україна не буде сперечатися за право бути в цьому списку.
Історія запам’ятає не те, хто кому повернув орден.
Історія запам’ятає, хто воював за свободу Європи, а хто роками будував дружбу з імперіями та диктаторами.
P.S. «Нова пошта» цього разу доставила не посилку. Вона доставила політичне послання.