Спілкуємось українською!

[Taras_777]

[bilich]

Ранок добрий, добрим форумчанам.

[Taras_777]

Знаєте, що найбільше вразило в усій цій історії з заявою президента Румунії?
Навіть не самі слова.
А те, наскільки вони чесно показали справжнє ставлення світу до війни.
Не:
“pосія повинна припинити бити по Україні”.
Не:
“Треба зупинити терор”.
А фактично:
“Бийте так, щоб не зачепило нас”.
Деякі почали говорити, що він це сказав не дослівно
Не треба зараз про це “не дослівно”.
Ми прекрасно розуміємо сенс сказаного.
Особливо коли п'ятий рік такої війни поспіль в Україні гинуть люди, палають будинки, а світ найбільше боїться, щоб війна не перелилася через його кордон.
Ця фраза просто зірвала красиву обгортку з того, що ми бачили всі ці роки.
Світ підтримує Україну рівно до тієї межі, де не починається дискомфорт для нього самого.
Поки гинемо ми — це “геополітика”
Поки ракети летять по наших містах — це “занепокоєння”.
Поки наші люди сидять без світла — це “складна ситуація”.
Але варто уламку впасти десь у Румунії, Польщі чи ще десь поруч — і одразу:
“Обережніше. Не по нас”.
А ще дуже показовою була історія з нашим зерном.
Чи забули вже?
Українські фермери працювали під обстрілами.
Гинули люди.
Горіли склади.
Мінувалися поля.
І що ми побачили у відповідь?
Польські “друзі” висипали наше зерно просто на землю.
Те зерно, яке вирощене потом і кров’ю.
Те зерно, яке для багатьох українців було питанням виживання.
А тепер нас ще й повчають, яких героїв нам шанувати.
Люди, в яких самих історія далеко не стерильна.
Люди, які теж мають свої темні сторінки, свої злочини, свої незручні питання.
Але чомусь право на власну пам’ять мають усі — крім українців.
І знаєте що?
Може це навіть добре, що маски потроху падають.
Бо українці нарешті починають розуміти головне:
ніхто не любитиме Україну більше, ніж ми самі.
Ніхто не буде рятувати нас сильніше, ніж ми самі себе.
У світі кожен — за себе.
І тільки ми не маємо права бути слабкими.
Тому нам потрібна своя зброя.
Своя армія.
Своя економіка.
Свої ракети.
І своє право вирішувати, як жити на своїй землі.
Бо коли сусідній світ просить росію “бити точніше” — це означає лише одне:
для багатьох головне не справедливість.
Головне — щоб біда не постукала саме у їхні двері.

ПОВАГА ГЕРОЯМ!Він — командир, що став символом незламності Маріуполя.
Вона — художниця, яка під час війни стала голосом тисяч жінок, що чекають своїх коханих із полону.

Денис «Редіс» Прокопенко та Катерина Прокопенко — одна з найсильніших історій кохання сучасної України. Вони познайомилися ще у 2015 році, а одружилися у 2019-му.
До повномасштабного вторгнення Катерина працювала ілюстраторкою під псевдонімом Koza Rohata, але після оборони Маріуполя її життя перетворилося на безкінечну боротьбу за чоловіка та всіх захисників «Азовсталі».
Коли Денис командував обороною Маріуполя і «Азовсталі», Катерина майже щодня жила між новинами про бомбардування і надією почути його голос.
Після виходу гарнізону в полон вона не зникла в тиші — навпаки, стала однією з найвпізнаваніших жінок війни.
Вона створила Асоціацію родин захисників «Азовсталі», їздила до Ватикану, зустрічалася з Папою Римським, давала інтерв’ю світовим медіа й буквально кричала світу про необхідність врятувати полонених.
Їхня історія — це не про «ідеальну романтику». Це про любов, яка витримала облогу, полон, місяці невідомості й постійний страх. Катерина казала, що між ними існує «метафізичний зв’язок», і навіть без зв’язку вона відчувала, що Денис живий.
Коли Редіса звільнили з полону у вересні 2022 року, вся країна чекала кадрів їхньої зустрічі. Але навіть після повернення свобода не стала повною: Денис повернувся до служби, а Катерина продовжила боротися за тих, хто досі не вдома.
Вони мріяли про звичайне життя.
Про дім. Про тишу. Про майбутнє.
Але війна зробила їх символами цілої країни.
Поки Денис «Редіс» Прокопенко тримав оборону Маріуполя й «Азовсталі», Катерина щодня жила між молитвою і страхом почути найстрашніше.
Вона говорила за тих, хто не міг говорити.
Стукала у двері світових лідерів.
Просила. Боролася. Кричала.
І чекала.
Їхнє кохання пройшло через бункери «Азовсталі», російський полон і місяці невідомості. Але навіть тоді вони не втратили одне одного.
В країні, де війна щодня забирає життя, вони нагадали всім: любов — теж зброя.
Іноді найсильніша.

Ми українці

[Taras_777]

Вони обоє вийшли з підземелля...
"Боїшся?"-шепотів їй тихо хлопчик.
Ще потерпи..,он бачиш деревце,
що в сквері?"
"Немає скверу..."-пискнув голосочок.
"Тоді поглянь на квіти..,чи на небо.
За нами виїхали,нас спасуть".
"Я знаю,виживу.Мені так треба...
Мене матуся і бабуся ждуть."
От в цім під'їзді, бачиш?Та його немає...
Але я знаю, що мене там ждуть.
Уже доба четверта тут минає.
А нас шукають,все шукають.., не знайдуть..."
А попри них ...і через них... ішли все люди.
"Лиш обережно,десь тут є дитина."
Сиділа дівчинка,від плачу їй
здригались груди.
І обіймав її... невидимий хлопчина.                 
Ніколи вже ніхто їх не побачить.
Діти вмиRaють,бо вій@а іде...
Вони вже душі янголяток, що ще плачуть
в надії,що їх мама ще знайде...

     

@ Любов  Молдавчук (К)

[Taras_777]

Зенітник, який збив 7 літаків: історія 19-річного Героя України Романа Гломби
Роман Гломба, відомий за позивним «Бандит», родом із Закарпаття. Йому було лише 19 років, коли він змусив російських пілотів боятися польотів над Запорізьким напрямком.
Щирий і завжди усміхнений хлопець став справжньою легендою війни — мисливцем на ворожу авіацію, якого називали «Месником Запоріжжя».
На його рахунку — сім збитих російських штурмовиків Су-25 та одна крилата ракета. І все це — зі старого радянського ПЗРК «Ігла».
Ефективність цього комплексу навіть у досвідчених операторів із сотнями пусків зазвичай становить лише 30–45%. Але Роман довів, що неможливе можливе.
Перший літак він збив, прикриваючи свій підрозділ поблизу села Мала Токмачка. А потім ворожі літаки почали падати один за одним.
> «Су-25 летять дуже низько — їх майже не чути. Чуєш уже тоді, коли вони заходять на атаку. Усі ховаються в укриття, а я розумів: я ж зенітник. Навіщо мені ховатися, якщо це моя ціль? Я повинен її знищити. Просто виконував свою роботу якнайкраще», — згадував Роман.
ПЗРК «Ігла» важить близько 18 кілограмів. Але з ним треба бігти так, ніби його немає, адже після активації батареї є лише близько 30 секунд для пуску ракети. І Роман біг.
Одного разу його вивели з позиції на відпочинок. Він саме мився та приводив себе до ладу, але не залишив свою «трубу» далеко.
Коли почув крик: «Літаки летять!», миттєво кинувся до комплексу й збив чергову ціль.
Іншого разу почався дощ, погода була несприятливою для польотів. Роман вирішив трохи перепочити та зварити собі каву.
І раптом почув наближення трьох літаків.
> «Вискочив із укриття просто в шльопанцях і шортах, підбіг до ПЗРК, захопив ціль і здійснив пуск».
Увечері підтвердили влучання. Це був уже четвертий збитий літак.
Потім були ще три.
Про власну безпеку він майже не думав. Але одного разу війна все ж наздогнала його.
Після обстрілу він пробіг близько 200 метрів і лише тоді помітив, що правий бік та рука серйозно поранені, а кров буквально ллється струменем.
Болю він не відчував аж до операційного столу, коли лікарі почали діставати уламки.
Спочатку Роман не хотів повідомляти рідним про поранення, щоб не хвилювалися. Але згодом усе ж зателефонував і зізнався, що підтримка близьких потрібна навіть найсильнішим.
20 червня 2022 року 19-річному воїну було присвоєно звання Героя України.
Сьогодні Роман живе цивільним життям і поступово звикає до нього без «Ігли» на плечі. Проте зізнається, що за потреби знову готовий стати до строю.
> «До всього звикаєш поступово. Але всі ми — герої. Сто відсотків. І ті, кого вже немає поруч із нами, теж герої. Усі без винятку».

[Taras_777]

5 червня — день народження Аміни Окуєвої.

Жінки, яка народилася в Одесі, мала диплом лікаря-хірурга, могла рятувати людей у мирній лікарні й жити звичайним життям.
Натомість вона обрала інший шлях.
Шлях боротьби.
Аміна Окуєва народилася 5 червня 1983 року. Її життя пройшло між Україною, Чечнею та Кавказом. Вона бачила війну ще задовго до того, як російські танки прийшли на українську землю. Саме тому вона дуже добре розуміла ціну свободи.
Коли у 2013 році українці вийшли на Майдан, Аміна була серед них. Не як політик. Не як телевізійний експерт.
Як лікар.
Вона рятувала поранених під час Революції Гідності, чергувала в медичних пунктах і допомагала людям, які виходили під кулі заради майбутнього України.
Коли

pосія розпочала війну

проти України у 2014 році, вона не обмежилася волонтерством.Вона взяла до рук зброю.
Спочатку служила в батальйоні «Київ-2», брала участь у бойових діях на Донбасі, зокрема в районі Дебальцевого. Згодом стала пресофіцеркою чеченського батальйону імені Джохара Дудаєва, який воював на боці України проти

російської агресії

.Її добре знали на фронті.
Невисока жінка в хіджабі з автоматом за плечима руйнувала всі стереотипи.
Вона показала світові, що український патріотизм не має національності, кольору шкіри чи віросповідання.
Чеченка за походженням.
Мусульманка за вірою.
Українка за вибором.
Саме такою її запам’ятали тисячі людей.
Особливо символічними сьогодні звучать її слова:
«Україна — моя Батьківщина. І я готова за неї боротися».
У червні 2017 року на неї та її чоловіка Адама Осмаєва було скоєно замах. Кілер представився французьким журналістом і відкрив вогонь під час зустрічі.
Саме Аміна не розгубилася.
Вона вистрілила у нападника, врятувала чоловіка та фактично зірвала операцію, яку багато хто пов’язував із російськими спецслужбами.
Вона пережила цей замах.
Але не пережила наступний.
30 жовтня 2017 року біля Глевахи на Київщині автомобіль, у якому їхали Аміна та Адам Осмаєв, розстріляли із засідки.
Кулі наздогнали її далеко від фронту.
Аміні було лише 34 роки.
За життя вона не просила нагород.
Не шукала слави.
Не будувала політичної кар’єри.
Вона просто робила те, що вважала правильним.
Сьогодні її ім’ям названі вулиці українських міст. Її історію вивчають нові покоління українців. А її слова про свободу та гідність не втратили актуальності навіть через роки.
У час, коли багато хто шукає героїв у кіно чи книгах, достатньо згадати Аміну Окуєву.
Лікарку.
Воїна.
Доброволицю.
Жінку, яка не народилася українкою, але стала однією з найяскравіших Героїнь новітньої України.

Світла пам’ять.
Герої не вмирають.

[Taras_777]

Коли ми говоримо про українських льотчиків, часто згадуємо легенди минулого. Але одна з них твориться просто зараз.
Підполковник Ростислав Лазаренко — пілот штурмовика Су-25, який захищає Україну ще з 2014 року.
Після початку повномасштабного вторгнення його ім’я стало символом неймовірної витримки, професіоналізму та відваги. За роки війни він здійснив понад 440 бойових вильотів, завдаючи ударів по техніці, складах і живій силі окупантів.

У 2023 році Ростислав перевершив бойовий рекорд легендарного Івана Кожедуба, а вже у 2024-му продовжив встановлювати нові досягнення, які важко повторити навіть цілим авіаційним підрозділам.
Його літак неодноразово опинявся під вогнем ворожої ППО. Але щоразу він повертався на свій аеродром, щоб знову піднятися в небо.
За мужність і видатну службу Ростислав Лазаренко удостоєний звання Героя України, нагороджений Хрестом бойових заслуг, орденами Богдана Хмельницького трьох ступенів та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
За кожним його польотом — врятовані життя українських воїнів на землі.
За кожним поверненням — ще один день боротьби за Україну.
Честь і шана українському пілоту.

⚽️ Після перемоги у фіналі Ліги чемпіонів до Хвічі Кварацхелії підійшов російський журналіст.
Здавалося б, звичайне запитання про емоції після матчу.
Звичайне інтерв’ю.
Звичайна ситуація.
Але Хвіча відповів коротко:
«No, I can’t speak, sorry».
І пішов спілкуватися з грузинськими журналістами рідною мовою.
У цьому епізоді немає скандалу.
Немає образ.
Немає криків чи гучних заяв.
Є лише позиція.
І саме тому цей момент став таким важливим.
Бо нам роками розповідали, що спорт — поза політикою.
Але це неправда.
Спорт ніколи не був поза політикою.
Ні тоді, коли російські спортсмени виходять під державними прапорами, ні під «нейтральними».
Коли російські клуби фінансуються державою.
Коли спорт використовують як інструмент пропаганди та “м’якої сили”.
Коли країна веде загарбницькі війни, а потім прагне повернутися на міжнародні арени так, ніби нічого не сталося.
Це політика! І люди, які пережили російську агресію, чудово це розуміють.
Грузія розуміє.
Україна розуміє.
Бо для нас це не абстрактні розмови про геополітику.
Для нас це окуповані території.
Зруйновані будинки.
Викрадені діти.
Обірвані життя.
Тисячі родин, які втратили своїх близьких.
Саме тому відповідь Хвічі для багатьох стала символічною.
Він чудово знає російську мову.
Кoлись грав у російських клубах.
Міг легко дати коментар.
Але не захотів.
Бо іноді справа не в тому, чи можеш ти говорити цією мовою.
Справа в тому, чи хочеш.
І чи бачиш сенс робити вигляд, що нічого не сталося.
Грузія ще у 2008 році відчула на собі, що таке російська агресія.
Україна переживає її щодня вже багато років.
Тому для багатьох людей відмова від російської — це не про мову.
Це про гідність.
Про пам’ять.
Про право самому визначати свою ідентичність.
І про небажання жити в нав’язаному російському культурному просторі.
Можна знати російську.
Можна розуміти російську.
Але це не означає, що ти зобов’язаний нею говорити.
Особливо тоді, коли твоя країна знає ціну російської “дружби”.
Тому відповідь Хвічі була не про футбол.
Вона була про самоповагу.
І про те, що деякі речі важливіші за комфорт співрозмовника.
Навіть після найбільшого матчу у твоєму житті.

Коли в Європі ще не існувало більшості сучасних держав, українець уже залишив після себе один із найдавніших у світі описів подорожі до Святої Землі.
Мало хто знає, але ще на початку XII століття ігумен Данило з Чернігівщини здійснив неймовірну для свого часу мандрівку до Палестини, Єрусалима та інших святинь Близького Сходу.
Свої враження він описав у творі «Хоження ігумена Данила» — пам’ятці, яку історики вважають одним із найвидатніших творів літератури Русі.
Фактично це був середньовічний тревел-блог.
За сотні років до появи туристичних путівників Данило детально описував дороги, міста, храми, природу, місцевих жителів та святі місця. Його записи стали справжнім дороговказом для майбутніх паломників.
Особливо цікаво, що автор не просто переповідав біблійні легенди. Він писав як очевидець. Передавав власні емоції, враження та спостереження. Саме тому його твір вважають одним із перших зразків подорожньої літератури у Східній Європі.
До наших днів дійшли сотні списків «Хоження ігумена Данила», що свідчить про його надзвичайну популярність у середньовічному світі.
Слово «хоження» походить від давнього «ходити» і означає подорож або паломництво. Саме від цього жанру бере початок ціла традиція опису мандрів, яку пізніше продовжили інші автори.
Ця історія руйнує ще один поширений міф.
Нам часто намагалися нав’язати думку, що українська культура нібито починається лише в козацьку добу. Насправді ж українські землі мають безперервну традицію писемності, літератури та освіти щонайменше тисячу років.
Поки одні народи ще тільки формували свої держави, на Русі вже створювали книги, літописи, подорожні нотатки, перекладали світову літературу та вели інтелектуальні дискусії.
Тому що наша історія — це не лише війни та битви.
Це ще й книги.
Це люди, які подорожували світом, вчилися, пізнавали інші культури та залишали після себе знання для наступних поколінь.
І чим більше ми відкриваємо для себе такі сторінки минулого, тим краще розуміємо: українська культура значно давніша, глибша й багатша, ніж нам десятиліттями намагалися розповідати.