Спілкуємось українською!

[Taras_777]

[bilich]

Ранок добрий, добрим форумчанам.

[Taras_777]

Знаєте, що найбільше вразило в усій цій історії з заявою президента Румунії?
Навіть не самі слова.
А те, наскільки вони чесно показали справжнє ставлення світу до війни.
Не:
“pосія повинна припинити бити по Україні”.
Не:
“Треба зупинити терор”.
А фактично:
“Бийте так, щоб не зачепило нас”.
Деякі почали говорити, що він це сказав не дослівно
Не треба зараз про це “не дослівно”.
Ми прекрасно розуміємо сенс сказаного.
Особливо коли п'ятий рік такої війни поспіль в Україні гинуть люди, палають будинки, а світ найбільше боїться, щоб війна не перелилася через його кордон.
Ця фраза просто зірвала красиву обгортку з того, що ми бачили всі ці роки.
Світ підтримує Україну рівно до тієї межі, де не починається дискомфорт для нього самого.
Поки гинемо ми — це “геополітика”
Поки ракети летять по наших містах — це “занепокоєння”.
Поки наші люди сидять без світла — це “складна ситуація”.
Але варто уламку впасти десь у Румунії, Польщі чи ще десь поруч — і одразу:
“Обережніше. Не по нас”.
А ще дуже показовою була історія з нашим зерном.
Чи забули вже?
Українські фермери працювали під обстрілами.
Гинули люди.
Горіли склади.
Мінувалися поля.
І що ми побачили у відповідь?
Польські “друзі” висипали наше зерно просто на землю.
Те зерно, яке вирощене потом і кров’ю.
Те зерно, яке для багатьох українців було питанням виживання.
А тепер нас ще й повчають, яких героїв нам шанувати.
Люди, в яких самих історія далеко не стерильна.
Люди, які теж мають свої темні сторінки, свої злочини, свої незручні питання.
Але чомусь право на власну пам’ять мають усі — крім українців.
І знаєте що?
Може це навіть добре, що маски потроху падають.
Бо українці нарешті починають розуміти головне:
ніхто не любитиме Україну більше, ніж ми самі.
Ніхто не буде рятувати нас сильніше, ніж ми самі себе.
У світі кожен — за себе.
І тільки ми не маємо права бути слабкими.
Тому нам потрібна своя зброя.
Своя армія.
Своя економіка.
Свої ракети.
І своє право вирішувати, як жити на своїй землі.
Бо коли сусідній світ просить росію “бити точніше” — це означає лише одне:
для багатьох головне не справедливість.
Головне — щоб біда не постукала саме у їхні двері.

ПОВАГА ГЕРОЯМ!Він — командир, що став символом незламності Маріуполя.
Вона — художниця, яка під час війни стала голосом тисяч жінок, що чекають своїх коханих із полону.

Денис «Редіс» Прокопенко та Катерина Прокопенко — одна з найсильніших історій кохання сучасної України. Вони познайомилися ще у 2015 році, а одружилися у 2019-му.
До повномасштабного вторгнення Катерина працювала ілюстраторкою під псевдонімом Koza Rohata, але після оборони Маріуполя її життя перетворилося на безкінечну боротьбу за чоловіка та всіх захисників «Азовсталі».
Коли Денис командував обороною Маріуполя і «Азовсталі», Катерина майже щодня жила між новинами про бомбардування і надією почути його голос.
Після виходу гарнізону в полон вона не зникла в тиші — навпаки, стала однією з найвпізнаваніших жінок війни.
Вона створила Асоціацію родин захисників «Азовсталі», їздила до Ватикану, зустрічалася з Папою Римським, давала інтерв’ю світовим медіа й буквально кричала світу про необхідність врятувати полонених.
Їхня історія — це не про «ідеальну романтику». Це про любов, яка витримала облогу, полон, місяці невідомості й постійний страх. Катерина казала, що між ними існує «метафізичний зв’язок», і навіть без зв’язку вона відчувала, що Денис живий.
Коли Редіса звільнили з полону у вересні 2022 року, вся країна чекала кадрів їхньої зустрічі. Але навіть після повернення свобода не стала повною: Денис повернувся до служби, а Катерина продовжила боротися за тих, хто досі не вдома.
Вони мріяли про звичайне життя.
Про дім. Про тишу. Про майбутнє.
Але війна зробила їх символами цілої країни.
Поки Денис «Редіс» Прокопенко тримав оборону Маріуполя й «Азовсталі», Катерина щодня жила між молитвою і страхом почути найстрашніше.
Вона говорила за тих, хто не міг говорити.
Стукала у двері світових лідерів.
Просила. Боролася. Кричала.
І чекала.
Їхнє кохання пройшло через бункери «Азовсталі», російський полон і місяці невідомості. Але навіть тоді вони не втратили одне одного.
В країні, де війна щодня забирає життя, вони нагадали всім: любов — теж зброя.
Іноді найсильніша.

Ми українці

[Taras_777]

Вони обоє вийшли з підземелля...
"Боїшся?"-шепотів їй тихо хлопчик.
Ще потерпи..,он бачиш деревце,
що в сквері?"
"Немає скверу..."-пискнув голосочок.
"Тоді поглянь на квіти..,чи на небо.
За нами виїхали,нас спасуть".
"Я знаю,виживу.Мені так треба...
Мене матуся і бабуся ждуть."
От в цім під'їзді, бачиш?Та його немає...
Але я знаю, що мене там ждуть.
Уже доба четверта тут минає.
А нас шукають,все шукають.., не знайдуть..."
А попри них ...і через них... ішли все люди.
"Лиш обережно,десь тут є дитина."
Сиділа дівчинка,від плачу їй
здригались груди.
І обіймав її... невидимий хлопчина.                 
Ніколи вже ніхто їх не побачить.
Діти вмиRaють,бо вій@а іде...
Вони вже душі янголяток, що ще плачуть
в надії,що їх мама ще знайде...

     

@ Любов  Молдавчук (К)

[Taras_777]

Зенітник, який збив 7 літаків: історія 19-річного Героя України Романа Гломби
Роман Гломба, відомий за позивним «Бандит», родом із Закарпаття. Йому було лише 19 років, коли він змусив російських пілотів боятися польотів над Запорізьким напрямком.
Щирий і завжди усміхнений хлопець став справжньою легендою війни — мисливцем на ворожу авіацію, якого називали «Месником Запоріжжя».
На його рахунку — сім збитих російських штурмовиків Су-25 та одна крилата ракета. І все це — зі старого радянського ПЗРК «Ігла».
Ефективність цього комплексу навіть у досвідчених операторів із сотнями пусків зазвичай становить лише 30–45%. Але Роман довів, що неможливе можливе.
Перший літак він збив, прикриваючи свій підрозділ поблизу села Мала Токмачка. А потім ворожі літаки почали падати один за одним.
> «Су-25 летять дуже низько — їх майже не чути. Чуєш уже тоді, коли вони заходять на атаку. Усі ховаються в укриття, а я розумів: я ж зенітник. Навіщо мені ховатися, якщо це моя ціль? Я повинен її знищити. Просто виконував свою роботу якнайкраще», — згадував Роман.
ПЗРК «Ігла» важить близько 18 кілограмів. Але з ним треба бігти так, ніби його немає, адже після активації батареї є лише близько 30 секунд для пуску ракети. І Роман біг.
Одного разу його вивели з позиції на відпочинок. Він саме мився та приводив себе до ладу, але не залишив свою «трубу» далеко.
Коли почув крик: «Літаки летять!», миттєво кинувся до комплексу й збив чергову ціль.
Іншого разу почався дощ, погода була несприятливою для польотів. Роман вирішив трохи перепочити та зварити собі каву.
І раптом почув наближення трьох літаків.
> «Вискочив із укриття просто в шльопанцях і шортах, підбіг до ПЗРК, захопив ціль і здійснив пуск».
Увечері підтвердили влучання. Це був уже четвертий збитий літак.
Потім були ще три.
Про власну безпеку він майже не думав. Але одного разу війна все ж наздогнала його.
Після обстрілу він пробіг близько 200 метрів і лише тоді помітив, що правий бік та рука серйозно поранені, а кров буквально ллється струменем.
Болю він не відчував аж до операційного столу, коли лікарі почали діставати уламки.
Спочатку Роман не хотів повідомляти рідним про поранення, щоб не хвилювалися. Але згодом усе ж зателефонував і зізнався, що підтримка близьких потрібна навіть найсильнішим.
20 червня 2022 року 19-річному воїну було присвоєно звання Героя України.
Сьогодні Роман живе цивільним життям і поступово звикає до нього без «Ігли» на плечі. Проте зізнається, що за потреби знову готовий стати до строю.
> «До всього звикаєш поступово. Але всі ми — герої. Сто відсотків. І ті, кого вже немає поруч із нами, теж герої. Усі без винятку».

[Taras_777]

5 червня — день народження Аміни Окуєвої.

Жінки, яка народилася в Одесі, мала диплом лікаря-хірурга, могла рятувати людей у мирній лікарні й жити звичайним життям.
Натомість вона обрала інший шлях.
Шлях боротьби.
Аміна Окуєва народилася 5 червня 1983 року. Її життя пройшло між Україною, Чечнею та Кавказом. Вона бачила війну ще задовго до того, як російські танки прийшли на українську землю. Саме тому вона дуже добре розуміла ціну свободи.
Коли у 2013 році українці вийшли на Майдан, Аміна була серед них. Не як політик. Не як телевізійний експерт.
Як лікар.
Вона рятувала поранених під час Революції Гідності, чергувала в медичних пунктах і допомагала людям, які виходили під кулі заради майбутнього України.
Коли

pосія розпочала війну

проти України у 2014 році, вона не обмежилася волонтерством.Вона взяла до рук зброю.
Спочатку служила в батальйоні «Київ-2», брала участь у бойових діях на Донбасі, зокрема в районі Дебальцевого. Згодом стала пресофіцеркою чеченського батальйону імені Джохара Дудаєва, який воював на боці України проти

російської агресії

.Її добре знали на фронті.
Невисока жінка в хіджабі з автоматом за плечима руйнувала всі стереотипи.
Вона показала світові, що український патріотизм не має національності, кольору шкіри чи віросповідання.
Чеченка за походженням.
Мусульманка за вірою.
Українка за вибором.
Саме такою її запам’ятали тисячі людей.
Особливо символічними сьогодні звучать її слова:
«Україна — моя Батьківщина. І я готова за неї боротися».
У червні 2017 року на неї та її чоловіка Адама Осмаєва було скоєно замах. Кілер представився французьким журналістом і відкрив вогонь під час зустрічі.
Саме Аміна не розгубилася.
Вона вистрілила у нападника, врятувала чоловіка та фактично зірвала операцію, яку багато хто пов’язував із російськими спецслужбами.
Вона пережила цей замах.
Але не пережила наступний.
30 жовтня 2017 року біля Глевахи на Київщині автомобіль, у якому їхали Аміна та Адам Осмаєв, розстріляли із засідки.
Кулі наздогнали її далеко від фронту.
Аміні було лише 34 роки.
За життя вона не просила нагород.
Не шукала слави.
Не будувала політичної кар’єри.
Вона просто робила те, що вважала правильним.
Сьогодні її ім’ям названі вулиці українських міст. Її історію вивчають нові покоління українців. А її слова про свободу та гідність не втратили актуальності навіть через роки.
У час, коли багато хто шукає героїв у кіно чи книгах, достатньо згадати Аміну Окуєву.
Лікарку.
Воїна.
Доброволицю.
Жінку, яка не народилася українкою, але стала однією з найяскравіших Героїнь новітньої України.

Світла пам’ять.
Герої не вмирають.

[Taras_777]

Коли ми говоримо про українських льотчиків, часто згадуємо легенди минулого. Але одна з них твориться просто зараз.
Підполковник Ростислав Лазаренко — пілот штурмовика Су-25, який захищає Україну ще з 2014 року.
Після початку повномасштабного вторгнення його ім’я стало символом неймовірної витримки, професіоналізму та відваги. За роки війни він здійснив понад 440 бойових вильотів, завдаючи ударів по техніці, складах і живій силі окупантів.

У 2023 році Ростислав перевершив бойовий рекорд легендарного Івана Кожедуба, а вже у 2024-му продовжив встановлювати нові досягнення, які важко повторити навіть цілим авіаційним підрозділам.
Його літак неодноразово опинявся під вогнем ворожої ППО. Але щоразу він повертався на свій аеродром, щоб знову піднятися в небо.
За мужність і видатну службу Ростислав Лазаренко удостоєний звання Героя України, нагороджений Хрестом бойових заслуг, орденами Богдана Хмельницького трьох ступенів та орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
За кожним його польотом — врятовані життя українських воїнів на землі.
За кожним поверненням — ще один день боротьби за Україну.
Честь і шана українському пілоту.

⚽️ Після перемоги у фіналі Ліги чемпіонів до Хвічі Кварацхелії підійшов російський журналіст.
Здавалося б, звичайне запитання про емоції після матчу.
Звичайне інтерв’ю.
Звичайна ситуація.
Але Хвіча відповів коротко:
«No, I can’t speak, sorry».
І пішов спілкуватися з грузинськими журналістами рідною мовою.
У цьому епізоді немає скандалу.
Немає образ.
Немає криків чи гучних заяв.
Є лише позиція.
І саме тому цей момент став таким важливим.
Бо нам роками розповідали, що спорт — поза політикою.
Але це неправда.
Спорт ніколи не був поза політикою.
Ні тоді, коли російські спортсмени виходять під державними прапорами, ні під «нейтральними».
Коли російські клуби фінансуються державою.
Коли спорт використовують як інструмент пропаганди та “м’якої сили”.
Коли країна веде загарбницькі війни, а потім прагне повернутися на міжнародні арени так, ніби нічого не сталося.
Це політика! І люди, які пережили російську агресію, чудово це розуміють.
Грузія розуміє.
Україна розуміє.
Бо для нас це не абстрактні розмови про геополітику.
Для нас це окуповані території.
Зруйновані будинки.
Викрадені діти.
Обірвані життя.
Тисячі родин, які втратили своїх близьких.
Саме тому відповідь Хвічі для багатьох стала символічною.
Він чудово знає російську мову.
Кoлись грав у російських клубах.
Міг легко дати коментар.
Але не захотів.
Бо іноді справа не в тому, чи можеш ти говорити цією мовою.
Справа в тому, чи хочеш.
І чи бачиш сенс робити вигляд, що нічого не сталося.
Грузія ще у 2008 році відчула на собі, що таке російська агресія.
Україна переживає її щодня вже багато років.
Тому для багатьох людей відмова від російської — це не про мову.
Це про гідність.
Про пам’ять.
Про право самому визначати свою ідентичність.
І про небажання жити в нав’язаному російському культурному просторі.
Можна знати російську.
Можна розуміти російську.
Але це не означає, що ти зобов’язаний нею говорити.
Особливо тоді, коли твоя країна знає ціну російської “дружби”.
Тому відповідь Хвічі була не про футбол.
Вона була про самоповагу.
І про те, що деякі речі важливіші за комфорт співрозмовника.
Навіть після найбільшого матчу у твоєму житті.

Коли в Європі ще не існувало більшості сучасних держав, українець уже залишив після себе один із найдавніших у світі описів подорожі до Святої Землі.
Мало хто знає, але ще на початку XII століття ігумен Данило з Чернігівщини здійснив неймовірну для свого часу мандрівку до Палестини, Єрусалима та інших святинь Близького Сходу.
Свої враження він описав у творі «Хоження ігумена Данила» — пам’ятці, яку історики вважають одним із найвидатніших творів літератури Русі.
Фактично це був середньовічний тревел-блог.
За сотні років до появи туристичних путівників Данило детально описував дороги, міста, храми, природу, місцевих жителів та святі місця. Його записи стали справжнім дороговказом для майбутніх паломників.
Особливо цікаво, що автор не просто переповідав біблійні легенди. Він писав як очевидець. Передавав власні емоції, враження та спостереження. Саме тому його твір вважають одним із перших зразків подорожньої літератури у Східній Європі.
До наших днів дійшли сотні списків «Хоження ігумена Данила», що свідчить про його надзвичайну популярність у середньовічному світі.
Слово «хоження» походить від давнього «ходити» і означає подорож або паломництво. Саме від цього жанру бере початок ціла традиція опису мандрів, яку пізніше продовжили інші автори.
Ця історія руйнує ще один поширений міф.
Нам часто намагалися нав’язати думку, що українська культура нібито починається лише в козацьку добу. Насправді ж українські землі мають безперервну традицію писемності, літератури та освіти щонайменше тисячу років.
Поки одні народи ще тільки формували свої держави, на Русі вже створювали книги, літописи, подорожні нотатки, перекладали світову літературу та вели інтелектуальні дискусії.
Тому що наша історія — це не лише війни та битви.
Це ще й книги.
Це люди, які подорожували світом, вчилися, пізнавали інші культури та залишали після себе знання для наступних поколінь.
І чим більше ми відкриваємо для себе такі сторінки минулого, тим краще розуміємо: українська культура значно давніша, глибша й багатша, ніж нам десятиліттями намагалися розповідати.

[Taras_777]

Покажіть це фото втомленим від Війни.
Друзі, це боєць бригади "Рубіж" на псевдо Батя.
Йому 58‼️років, і він воює з далекого 2014-Го.
Тоді, на самому початку, він абсолютно добровільно прийшов до військкомату у своєму рідному Дніпрі та потрапив до лав Нацгвардії. Його бойовий шлях починався на сході України.
Разом з побратимами Батя брав участь у звільненні Маріуполя.
Після 2017 року він взяв невеличку паузу, але у 2022-му, коли почалася повномасштабне вторгнення, без вагань повернувся до Війська⚔️
Чоловік пройшов важкі бої, пройшов найгарячіші точки нашого Фронту.
Він і досі Воює. Він і досі боронить нашу рідну землю зі зброєю в Руках.
Ось де наша справжня еліта, ось де наш справжній Квіт.
Дякую тобі, Батя.
Бережи тебе Господь🙏

Я вже не в тисячний, я в мільйонний раз впевнююсь в тому, що Японці просто Неймовірні. Вони просто золоті Люди🇯🇵
Друзі цього усміхненого хлопця звати Такао Тайнака.
Він з далекої та прекрасної Японії.
Коли в нашій країні почалася велика війна, Такао просто не зміг залишатись осторонь нашої Біди.
Не замислюючись ні секунди, хлопець подолав понад 10 тисяч‼️кілометрів, щоб допомогти Україні.
Відразу після приїзду, він знайшов декілька волонтерських центрів, з якими почав співпрацювати як Волонтер. В цій якості, він ризикуючи собою відвідував найгарячіші точки Фронту.
А згодом, прийняв дуже непросте але абсолютно свідоме, чоловіче рішення - доєднатися до лав Українського Війська⚔️
Тайнака, став частиною ЗСУ та наразі воює як звичайний Піхотинець.
І це просто неймовірна Історія.
Історія про справжню мужність, хоробрість та неймовірну силу духу цього надзвичайного Хлопця.
Який залишив тиху і заможну Японію та став на захист нашої рідної Української Землі.
Тому єдине, що я можу сказати з цього приводу це ДЯКУЮ.
Дякую тобі, Рідний.
Дякую тобі щиро та від усього нашого великого Українського Серця🫂

У документах того часу його називали латинською мовою Rex Russiae — Король Русі.
І це були не красиві легенди, написані через сотні років.
Це офіційні документи європейських держав, дипломатичне листування та церковні акти.
Європа визнавала його королем.
Європа визнавала його державу.
І ця держава була тут, на українських землях.
Мені завжди здавався символічним ще один факт.
Юрій Львович карбував власні монети.
Сьогодні це звучить буденно.
Але сімсот років тому право карбувати монету було приблизно тим самим, що сьогодні право друкувати власну валюту й проводити незалежну зовнішню політику.
Це був знак повного суверенітету.
Знак того, що ти нікому не підпорядковуєшся.
Іноді ми уявляємо середньовічних правителів виключно як воїнів, які весь час проводили в походах.
Але сила Юрія Львовича була в іншому.
Він зрозумів те, що не всі розуміють навіть сьогодні.
Не кожну битву треба вигравати мечем.
Іноді державу рятує дипломатія.
Поки сусіди воювали за території, він будував союзи.
Підтримував зв’язки з Папським престолом.
Вів переговори з європейськими монархами.
Зберігав автономію своїх земель у надзвичайно складному геополітичному середовищі.
Саме за його правління Королівство Русі стало одним із найважливіших політичних центрів регіону.
Львів зростав і багатів.
Через руські міста проходили торговельні шляхи між Сходом і Заходом.
Сюди приходили купці, дипломати, ремісники та мандрівники.
І щоразу, коли хтось говорить, що Україна нібито завжди була периферією Європи, хочеться нагадати просту річ.
У той час, коли московія ще лише починала свій шлях і не відігравала помітної ролі в європейській політиці, Королівство Русі вже було частиною європейського дипломатичного світу.
І саме тому про Юрія Львовича так незручно було згадувати імперським історикам.
Бо його існування руйнувало цілий набір міфів.
Міф про те, що українці не мали власної державності.
Міф про те, що вся історія Русі автоматично належить москві.
Міф про те, що Україна нібито завжди перебувала на узбіччі європейської історії.
Насправді все було навпаки.
Ми були частиною Європи тоді, коли самого поняття «pосійська імперія» ще навіть не існувало.
Історія Юрія Львовича важлива не тому, що він носив корону.
А тому, що він нагадує нам одну просту річ.
Українська державність не народилася вчора.
Вона не почалася у 1991 році.
Вона має глибоке коріння, яке сягає крізь століття.
І серед цього коріння є постать короля Русі Юрія Львовича — людини, яка зберегла свою державу в один із найнебезпечніших періодів її історії.
Можливо, настав час згадувати його так само часто, як ми згадуємо інших великих правителів Європи.
Бо це не лише його історія.
Це наша історія.

[Taras_777]

[Taras_777]

Його слова ціняться, як нікого - він говорить правду і робить це сильно 🇺🇦💪
Арнольд Шварценеггер у березні 2022 р. записав відеозвернення до "схіних боліт" з вимогою зупинити свої дії.
Арні також активно та послідовно виступає проти закупівлі нафти з "боліт" - говорячи, що це фінансує їхню арmію
У 2022 р. він особисто зустрівся із Каlush Orchestra, які перемогли на Євробаченні і підтримав Україну та продовжує це робити по сьогодні
Залізний Арні, дякуємо Тобі!
У найтемніші часи видно найсвітліших людей!
Ми завжди це пам'ятатимемо! 👍

Це неймовірно🥰: легендарна солістка гурту Within Temptation Шарон ден Адель черговий раз на концерті підтримала Україну.
Під час свого виступу 5 червня у Нюрнберзі (Німеччина) вона підняла український прапор над усім стадіоном.
Гурт співав пісню "Faster" і Шарон ден Адель розгорнула наш синьо-жовтий стяг. На останньому був напис "130 окремий батальйон територіальної оборони".
Після завершення пісні Шарон передала наш стяг своїм фанатам і побажала українцям всіх благ. Шарон ден Адель є першою артисткою світової слави, яка з лютого 2022 р. виступила в Україні. Лідерка гурту також записала кілька пісень на підтримку українського народу.
Дякує всім, хто підтримує Україну!
У найтесніші часи видно найсвітліших людей!

СлаваУкраїні! 👍

"О Боже, у мене ніби вирвали серце" ❤️: як українцям не забути своє походження...
Міла Куніс входить у топ-10 найбільш аисокооплачуваних акторів Голлівуду. До 2022 р. вона цуралася свого походження, однак 24 лютого того року (напад "східних боліт") - змінило все:
"Коли відбулося вторгнення, - зазначила Мілла, - я не можу описати, що саме сталося, але я відчула це дуже дивне відчуття. О Боже, у мене ніби вирвали серце.... Чорт забирай, ні, я з України! Тепер усе змінилося - це відчуття гордості!".
24 лютого 2022 р. Міла разом зі своїм чоловіком актором Ештоном Кутчером сказали своїм дітям: "Ви наполовину українці, наполовину американці"
Зазначимо, що майбутня зірка Голлівуду народилася 14 серпня 1983 р. у Чернівцях у сім'ї інжерена (мати - вчитель фізики). У 8-річному віці вона разом із батьками емігрували до США. Сім'я не була заможньою, однак працьовитою.
Міла деб'ютувала на вуликій сцені у 1998 р. у фільмі "Джіа" (в головній ролі була Анджеліна Джолі, яка здобула за свою роль свій перший "Золотий глобус").
Світового визнання Міла Куніс отримала у 2010 р. за участь у зйомці фільму "Чорний лебідь" - на Венеціанському фестивалі за це отримала нагороду "найкраща молода акторка".
У 2022 р. Мілла запкстила акцію зі зьору коштів для допомоги Україні - було зібрано понад 35 млн дол, її пожертви з чоловіком склали 3 млн дол.

Пам'ятаймо своє коріння!

[Taras_777]

Холєра. Знову поляки…
ПОЛЯКАМ

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними... Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа...
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли...
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»

Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
І знову іменем Христовим
Ми оновим наш тихий рай.

Цей вірш Пророка Української Нації Тараса Шевченка є показовим саме зараз…
Я не хочу ворогувати з поляками…нам ворогів і без того вистачає…
Одна з моїх найбільших мрій - це військово-політичний союз України, Польщі, Литви, Білорусі (без лукашенка), Молдови тощо, ядерний статус цього обʼєднання, вплив на європейські та світові процеси…
Та дехто з польських політиків ніяк не вгамується; так і прагнуть встромити ножа у спину українській державності та можливим найпотенційнішим геополітичним обʼєднанням…
Дайте спокій нам і нашим Героям, які боролися проти російської, німецької та польської окупацій…
Зараз ми воюємо за нашу і вашу свободу… Ми - Українці - щит Польщі та всієї Європи. Без нас, московська імперія згорнули б вас за декілька тижнів…
Якщо, не дай Боже, ми програємо пацакам, наступними будете ви… Імперці вас знищать, як знищили у літаку вашого президента і весь провід держави… На що ви, геть, не відреагували…
Я закликаю, черговий раз, польський народ та його провід не жити минулим… Дайте шанс майбутньому!
Бо, якщо цього не трапиться ви зійдете з історичної арени і перетворитесь не на гонорових поляків, а на безнаціональний непотреб.
Закликаю вас прийняти те, що ви на нашій Українській землі були Окупантами, як зараз і ерефівці… і ми, Українці, мали і маємо абсолютне право на знищення зайд і агресорів на своїй, Богом даній землі.
Якщо ви це приймете, тоді істина восторжествує… І тоді ми отримаємо шанс, спільно, будувати нове життя у новій Європі.
Якщо ж ні, це послабить і вас, і нас, і не виключено, що Польщу черговий раз розділять між собою сильні світу цього…
Геть польський шовінізм!
Хай живуть вільна Польща і самостійна Україна!

Станьмо знову братами!

[Taras_777]

Після війни обісцяні ухилянти обіцяють вийти з підвалів та "навести порядок"🤣🤣
А поки, дівчата воюють замість тих, хто називає себе "чоловіком"
Діана з позивним «Ксена» до війни малювала пейзажі, працювала у торгівлі та б'юті-сфері. Сьогодні 21-річна дівчина нищить окупантів за допомогою FPV-дронів.
У війську вона майже рік, служить за контрактом «18–24», опанувала складну військову спеціальність та щодня виконує бойову роботу.
Це той випадок, коли молода дівчина виявилася сміливішою за багатьох здорових чоловіків призовного віку. Поки вона знищує ворога, чимало любителів патріотичних дописів сидять по квартирах, озираються на кожен звук за вікном і бояться вийти на вулицю. Але при цьому регулярно розповідають, як після війни будуть «карати» ТЦК, як вони всіх поставлять на місце і покажуть, хто тут справжній патріот.
Особливо кумедно буде спостерігати за окремим видом інтернет-експертів, які зараз почнуть уважно розглядати фотографії Діани. Бо коли людина не здатна сама зробити нічого корисного для країни, їй залишається лише шукати привід знецінити тих, хто це робить.
Обов'язково з'являться генії, які заявлять: «У неї занадто чистий одяг», «У неї макіяж», «Вона надто добре виглядає». А значить, на їхню думку, вона не воює.
Для таких персонажів будь-який військовий має цілодобово лежати в болоті, бути вкритим брудом з голови до ніг і виглядати так, ніби не бачив води місяць. Інакше вони відмовляються вірити, що людина реально виконує бойові завдання.
Але правда полягає в тому, що поки одні шукають бруд на формі та макіяж на обличчі, Діана робить свою роботу. І її внесок у захист країни важить незрівнянно більше, ніж усі коментарі тих, хто за роки війни так і не наважився взяти на себе бодай частину відповідальності за долю держави.
«Ксена» мріє про мирне життя та відбудову України. Але поки цей день не настав, вона воює. А багато тих, хто любить повчати інших у соцмережах, навіть близько не продемонстрували такої сміливості.

Кирило Верес "К-2", — український офіцер, підполковник Збройних сил України та один із найвідоміших командирів сучасної російсько-української війни. Свій бойовий шлях він розпочав ще у 2014 році, коли добровольцем вступив до батальйону поліції «Київ-1». Згодом продовжив службу у лавах контррозвідки СБУ, де брав участь у виконанні особливо надважливих завдань.
Однією з найвизначніших сторінок його військової біографії стала операція поблизу міста Щастя на Луганщині 16 травня 2015 року. Тоді українським захисникам вдалося захопити в полон двох російських офіцерів спецназу ГРУ — Євгена Єрофєєва та Олександра Александрова. Ця подія стала вагомим доказом прямої участі pосії у війні проти України, а згодом полонених було обміняно на Надію Савченко.
Із початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Кирило Верес очолив підрозділ «К-2» у складі 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи. Під його командуванням бійці успішно діяли на найгарячіших напрямках східного фронту, демонструючи високий професіоналізм як в обороні, так і під час штурмових операцій. Завдяки ефективним діям підрозділ завдав ворогу значних втрат у живій силі та техніці.
Кирило Верес увійшов в історію як перший український військовослужбовець, який став володарем унікального набору найвищих державних і громадських відзнак. У 2022 році він отримав звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка» за мужність і успішну оборону Мар’їнки. Також є повним кавалером ордена Богдана Хмельницького, нагородженим усіма трьома ступенями за заслуги у боях на Донбасі. У 2023 році був відзначений Президентом України нагородою «Хрест бойових заслуг» за виконання бойових завдань на Бахмутському напрямку. Ще раніше, у 2015 році, йому вручили недержавну відзнаку «Народний Герой України».
За роки війни підрозділ «К-2» під командуванням Кирила Вереса пройшов шлях стрімкого розвитку — від невеликої групи аеророзвідки в складі 54-ї ОМБр до потужного бойового формування. Спочатку він виріс до батальйону, потім до полку, а наприкінці 2025 року офіційно був переформований у 20-ту окрему бригаду безпілотних систем у складі Сил безпілотних систем ЗСУ.
Дякуємо Вам, пане Кириле. Дякуємо кожному воїну «К-2». Завдяки таким людям Україна стоїть, бореться і перемагає.

Слава Україні!
Героям слава!

[Taras_777]

Коли у травні 2022 року російська ракета вдарила по базі відпочинку в Затоці на Одещині, маленькій Олександрі Паскаль було лише сім років.
У той день дитинство мало закінчитися.
Вибух. Тяжкі поранення. Лікарня. Операції. Ампутація ноги.
Здавалося б, після такого життя вже ніколи не стане колишнім.
І це правда.
Воно не стало колишнім.
Воно стало сильнішим.
Сьогодні Олександрі 9 років.
І поки російська пропаганда продовжує розповідати світу про свої «визволення», ця українська дівчинка мовчки відповідає їм своїми вчинками.
На протезі.
Після років реабілітації.
Через біль, втому, падіння і сотні годин тренувань.
Вона повернулася до художньої гімнастики.
Туди, де колись мріяла виступати до війни.
І не просто повернулася.
З 5 по 7 червня на міжнародному турнірі з художньої гімнастики Carla’s Rhythmic Cup у румунському Брашові українка Олександра Паскаль виборола золоту медаль.
Судді високо оцінили її виступ, відзначивши техніку, артистизм і якість виконання.
Золото.
Перше місце.
П’єдестал.
Український прапор.
І маленька дівчинка, якій колись пророкували зовсім інше майбутнє.
Уявіть лише на хвилину.
Росія витратила мільйони доларів на ракети.
А програла дев’ятирічній українській дівчинці.
Тому що не змогла знищити головне.
Не змогла забрати її характер.
Не змогла забрати її мрію.
Не змогла забрати її любов до життя.
Сьогодні Олександра Паскаль — це вже не просто спортсменка.
Це символ.
Символ усіх українських дітей, які пережили війну, але не дозволили війні визначати своє майбутнє.
Символ того, що Україну неможливо перемогти.
Бо поки в нас ростуть такі діти, у нас завжди буде майбутнє.
Давайте привітаємо Олександру з цією неймовірною перемогою.
Вона заслужила не лише золоту медаль.
Вона заслужила захоплення цілого світу.
 Пишаємося тобою, Олександро!
Поширте цю історію. Про такі перемоги має знати світ

Гортав сьогодні стрічку і раптом натрапив на старе відео Кузьми. Ну того самого, де він за кермом, щось емоційно розказує, активно жестикулює, а в очах стільки життя, що аж через екран проймає. І зловив себе на думці: слухай, а як би Кузьма реагував на все, що відбувається з нами зараз?
Певно, спочатку видав би якусь свою фірмову триповерхову фразу, від якої всі б і лягли, і задумалися одночасно. А потім пішов би пахати. Як він завжди і робив.
Знаєте, чим далі, тим чіткіше розумієш, що Кузьма не просто писав круту музику. Він писав наш національний культурний код. Він любив Україну не «плакатно», не вишиваночно-показово задля рейтингів. Його любов була живою, іноді з кулаками, іноді з міцним слівцем, але завжди чесною до болю.
Він перший міг відверто «відчитати» політиків, а через п'ять хвилин обійняти звичайного хлопчину на заправці й дати йому пораду, яка змінить життя.
Мабуть, саме тому його пісні сьогодні звучать так, ніби написані сьогодні зранку:
Коли нам важко, ми вмикаємо «Місця щасливих людей», щоб згадати, за що саме ми стоїмо. Коли хочеться зателефонувати найріднішим — у голові сама собою грає «Мам». А коли бере злість — згадується його пророче «Cyкa-вiйнa».
Він умів бути своїм для кожного - від підлітка з гітарою в під'їзді до сивочолого професора. Чувак у рваних джинсах і розтягнутому светрі, який пояснив нам усім, що бути патріотом - це не красиво говорити з трибуни. Це просто любити своїх людей і не бути байдужим.
Кузьми дуже не вистачає. Його іронії, його «та ти шо, старий!», його прямоти. Але, слухаючи його треки в машині чи в навушниках під час прогулянки, розумієш: він залишив нам забагато світла, щоб ми мали право опускати руки.
Давайте сьогодні просто увімкнемо «Скрябіна». Згадаємо Чувака. І посміхнемося — він точно не любив соплів.
Яка у вас найулюбленіша пісня Кузьми, котра зараз крутиться на репіті? Діліться в коментарях, давайте зробимо цей день днем правильної музики. 👇

[Taras_777]

Багато глядачів пам’ятають Олексія Тритенка за роллю Андрія у популярному серіалі «Коли ми вдома», а також за роботами у стрічках «Крути 1918», «Чорний ворон» та «Мирний-21».
Та останні роки його життя пов’язані не лише з кіно.
З початком повномасштабного вторгнення Олексій став на захист України. Сьогодні він проходить службу у складі підрозділу, що працює з безпілотними системами та виконує відповідальні завдання.
Нещодавно стало відомо, що Олексія відзначили нагородою «Золотий Хрест» — почесною відзнакою для військовослужбовців рядового та сержантського складу за мужність, професіоналізм і сумлінне виконання службових обов’язків. 🎖️
Це визнання особистої відданості справі та щоденної праці, яка часто залишається поза увагою публіки.
Щиро вітаємо Олексія з цією заслуженою нагородою.
Бажаємо міцності, сил, підтримки рідних і якнайшвидшого повернення до мирного життя, нових творчих проєктів та зустрічей із глядачами.
Дякуємо за відданість Україні. 💙💛

[Taras_777]

Зруйновані храми

Спойлер   :

Є журналісти, які просто переказують новини.
А є ті, хто допомагає зрозуміти, чому ці новини взагалі стали можливими.
Віталій Портников — саме з таких.
Його слухають не тому, що він говорить легко.
Не тому, що він заспокоює.
Не тому, що його прогнози завжди приємні.
Його слухають тому, що він змушує думати.
Віталій Портников народився 14 травня 1967 року в Києві.
Він належить до покоління українських журналістів, яке формувалося ще на зламі радянської системи, коли слово “свобода” переставало бути лише красивим гаслом і ставало реальною боротьбою за право говорити правду.
Портников закінчив факультет журналістики московського державного університету.
Але його професійний шлях дуже швидко став пов’язаний саме з Україною, її політикою, її незалежністю, її боротьбою за власний голос.
Він працював парламентським кореспондентом газети “Молодь України”.
Писав для українських, російських, білоруських, польських, ізраїльських і латвійських видань.
Із 1990 року співпрацює з Радіо Свобода.
Тобто його журналістська кар’єра почалася не в епоху соцмереж, не в час легких лайків і коротких відео.
Вона почалася тоді, коли журналістика була ризиком.
Коли треба було не просто повідомляти факти, а вчитися називати речі своїми іменами в країні, яка тільки виходила з імперської тіні.
Портников — журналіст, публіцист, телеведучий, письменник, політичний оглядач.
Але якщо сказати зовсім просто, він — людина, яка пояснює історію через політику, а політику через історію.
Саме тому його коментарі часто звучать інакше.
Він не дивиться на подію як на випадковість.
Для нього кожна заява, кожен саміт, кожна війна, кожен дипломатичний жест має коріння.
У минулому.
У культурі.
У пам’яті.
У страхах імперій.
У слабкості держав.
У виборі суспільств.
У тому, що люди хотіли забути, але історія все одно повернула.
Саме через це Портникова дивляться мільйони.
Бо він не просто каже: “Ось що сталося”.
Він питає:
“Чому це сталося?”
“Хто виграє?”
“Хто програє?”
“Яка логіка стоїть за цим?”
“До чого це може привести?”
І в час війни така аналітика стала для багатьох українців майже необхідністю.
Коли новини сиплються щогодини.
Коли емоції виснажують.
Коли хочеться зрозуміти, де реальність, а де пропаганда.
Коли страшно, боляче, тривожно — і все одно потрібно мислити.
Саме тоді люди вмикають Портникова.
Бо його сила не в тому, що він “заспокоює”.
Його сила в тому, що він структурує хаос.
Він може говорити жорстко.
Іноді неприємно.
Іноді так, що хочеться сперечатися.
Але він рідко говорить поверхово.
Портников не продає простих відповідей.
Не обіцяє швидкого щастя.
Не каже, що імперія зникне за один день.
Не переконує, що свобода приходить автоматично.
Навпаки.
Він постійно нагадує:
держава — це робота.
Свобода — це відповідальність.
Незалежність — це не дата в календарі, а щоденне рішення.
Україна — не випадковість на карті, а країна, яка століттями бореться за право бути собою.
Один із найвідоміших його проєктів — “Політклуб” на телеканалі Еспресо.
Це не шоу, де всі мають просто перекричати одне одного.
Це майданчик, де політичні теми розбираються через аргументи, контекст і зіткнення позицій.
Портников не лише ставить питання.
Він часто змушує співрозмовників відповідати точніше, ніж їм хотілося б.
У цьому теж частина його стилю.
Він не терпить порожніх фраз.
Бо в політиці порожні фрази дуже небезпечні.
Вони можуть звучати красиво.
А потім коштувати країні років помилок.
У 2023 році Віталій Портников став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за публіцистичні статті та виступи останніх років.
Це важливо.
Бо Шевченківська премія — не просто нагорода “за медійність”.
Це визнання слова як частини культури.
А у випадку Портникова — ще й визнання публіцистики як зброї мислення.
Бо під час війни слово теж має вагу.
Слово може пояснювати.
Може тримати суспільство в реальності.
Може протистояти брехні.
Може нагадувати, що ворог воює не тільки ракетами, а й міфами.
Цікаво, що Портников став популярним не завдяки “легкому формату”.
Його відео часто довгі.
Його думки складні.
Його тексти не завжди можна проковтнути за 15 секунд.
І все одно його дивляться.
Бо люди втомилися від шуму.
Їм потрібна не лише емоція.
Їм потрібен сенс.
Серед цікавих фактів про нього:
Він у журналістиці вже понад три десятиліття.
Співпрацює з Радіо Свобода з 1990 року.
Працював із медіа різних країн, тому добре розуміє не лише український, а й міжнародний контекст.
Є автором книжок і публіцистичних текстів про сучасну Україну, пострадянський простір, політику, ідентичність і пам’ять.
Його YouTube-канал має понад мільйон підписників.
Він один із тих українських публіцистів, чиї думки часто цитують, обговорюють і критикують — а це означає, що вони справді впливають.
Його феномен у тому, що він не намагається всім подобатися.
І, можливо, саме тому йому довіряють.
Бо люди відчувають різницю між тим, хто говорить для оплесків, і тим, хто говорить із внутрішньої потреби пояснити.
Портников часто говорить про речі, які незручно чути.
Про небезпеку популізму.
Про слабкість інституцій.
Про російський імперіалізм.
Про історичну пам’ять.
Про те, що демократія не виживає сама по собі.
Про те, що Україна має думати не лише про сьогоднішній день, а й про десятиліття вперед.
І це, мабуть, головна причина, чому його дивляться мільйони.
Він не просто коментатор.
Він — голос політичної пам’яті.
Людина, яка нагадує:
якщо не розуміти минулого, майбутнє завжди буде здаватися несподіванкою.
Якщо не аналізувати реальність, нами керуватимуть емоції.
Якщо не ставити складних питань, за нас відповідатимуть ті, хто кричить найгучніше.
Віталій Портников — це не про “подивився і забув”.
Це про “послухав — і почав думати”.
А в наш час це, можливо, одна з найважливіших функцій журналістики.
Не просто повідомляти.
Не просто обурювати.
Не просто збирати перегляди.
А допомагати суспільству бачити глибше.
Бо в епоху великого шуму найціннішими стають не найгучніші голоси.
А ті, після яких у голові з’являється порядок.

Колись вона писала вірші.
Сьогодні вона збиває російські дрони.
Її позивний — «Поетеса».
І, мабуть, важко уявити більш разючий контраст між тим життям, яке в неї могло бути, і тим, яке вона обрала.
До великої війни Поліна працювала у банківській сфері, займалася спортом, організовувала літературні вечори та писала поезію.
Вона створювала слова.
Тепер захищає тих, хто може їх читати.
Коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення, Поліна спочатку стала волонтеркою.
А потім узяла до рук зброю.
Сьогодні вона служить у мобільній вогневій групі протиповітряної оборони.
Її фронт — це не окопи.
Її фронт — небо.
Те саме небо, під яким сплять українські діти.
Те саме небо, під яким люди поспішають на роботу, йдуть на побачення, народжують дітей, будують плани й просто живуть.
Саме тому кожен ворожий дрон для неї — не просто повітряна ціль.
Це потенційна загроза чиємусь життю.
Коли більшість із нас чує вночі звук «Шахеда» і шукає найближче укриття, хтось інший у цей момент виходить назустріч небезпеці.
Хтось вдивляється в темряву.
Прислухається до кожного звуку.
Чекає кілька секунд, які можуть вирішити все.
І натискає на спуск.
Саме такою є робота «Поетеси».
Без пафосу.
Без гучних заяв.
Без права на помилку.
У її історії є щось дуже символічне.
Росія прийшла в Україну, щоб забирати життя, руйнувати міста й стирати майбутнє.
А людина, яка колись створювала поезію, сьогодні стала частиною щита, який це майбутнє захищає.
Можливо, саме так і виглядає справжня сила.
Не коли людина народжується воїном.
А коли стає ним тоді, коли цього потребує її країна.
І поки в українському небі чергують такі люди, як Поліна, у нас є шанс на ще один світанок.
На ще один ранок без вибухів.
На ще один день життя.
Дякуємо, «Поетесо».
За мужність.
За витримку.
За наше небо.