Колись українці пояснювали світ не підручниками й енциклопедіями, а міфами.
Саме через них наші предки намагалися зрозуміти, чому гримить грім, куди зникає сонце, чому приходить зима і звідки взялася людина.
Для давніх людей природа була живою.
Вітер міг сердитися.
Річка — пам’ятати.
Ліс — приховувати духів.
А блискавка — бути зброєю богів.
Тому міфи для них були не просто казками. Це був спосіб бачити й пояснювати світ.
У давній українській міфології існували свої боги, духи й сакральні символи.
Наші предки вірили у Перуна — бога грому та блискавки, якого вважали захисником воїнів і справедливості. Вірили у Велеса — покровителя мудрості, землі, худоби й достатку. Шанували Дажбога — бога сонця та світла.
А ще були мавки, русалки, домовики, лісовики й польові духи — істоти, які, за віруваннями людей, жили поруч із ними у щоденному світі.
Особливо цікаво, що багато українських казок, легенд і навіть народних обрядів виросли саме з давніх міфів.
Колядки, купальські вогнища, веснянки, шанування сонця, води й дерева життя — усе це відлуння дуже давнього світогляду, який формувався століттями.
Навіть після приходу християнства міфи нікуди не зникли.
Вони просто змінили форму.
Частина давніх богів перетворилася на персонажів легенд і казок. Давні обряди переплелися з новими релігійними традиціями. А міфологічне мислення залишилося жити у фольклорі, піснях і народній пам’яті.
Цікаво, що слово «міф» у перекладі з грецької означає «переказ».
І, можливо, саме тому міфи пережили тисячоліття — бо люди завжди передавали їх одне одному: біля вогню, у піснях, у родинних історіях і легендах.
Сьогодні ми часто сприймаємо міфи як щось далеке й фантастичне.
Але насправді в них збереглася пам’ять про те, як наші предки бачили світ, природу, добро, зло, любов, страх і саму людину.
І, мабуть, саме тому українська міфологія досі так захоплює — бо в ній відчувається не лише давнина, а й жива душа народу. 🌾✨
— Дідусю, а чому ти постійно сидиш у кріслі біля вікна? Чому не виходиш на подвір'я, там же сонце?
Старий повільно повернув голову до внучки, намагаючись посміхнутися тремтячими губами.
— Ох, сонечко... Ноги вже не ті, слухатися не хочуть. А самому мені страшно далі ганку йти.
— Так я ж поруч! Давай руку, я триматиму тебе міцно-міцно, ми дійдемо до лавки під липою.
— Дякую, моя хороша. Але не хочу бути для тебе в тягар. Тобі ж бігти треба, он дівчата кличуть.
— Ти не тягар, дідусю! Мені з тобою набагато цікавіше, ти ж знаєш стільки історій.
Дідусь замовк, погляд його знову уплив кудись за обрій, де сідало сонце.
— Колись наш дім тріщав по швах від гостей. Щоліта, щонеділі... А тепер у кожного свій екран, своя робота, свої надважливі справи.
— Ну зараз же інший час, дідусю. Усі кудись поспішають, біжать...
— Біжать, — тихо зітхнув старий. — А ми з бабусею рахуємо хвилини від ранку до вечора. Почуємо шурхіт під дверима — і серце калатає: може, хтось із наших згадав? А виявляється, то просто сусідський кіт.
— Чому ж ви мовчали? Чому не сварили нас?
— Бо любов не випрошують, дитино. Ми не хочемо, щоб ви приїздили з обов'язку чи через почуття провини. Нам же багато не треба — просто посидіти півгодини, попити чаю, відчути, що ми ще не привиди в цьому житті.
Дівчинка притислася до сухої, зморшкуватої руки старого.
— Я сьогодні ж зателефоную татові й усім дядькам. Ми все змінимо, обіцяю. Ми приїжджатимемо щовихідних.
— Твої слова — як ліки, рідна. Бабуся так сумує за дитячим сміхом у цих стінах.
Минуло півроку. Стара хата на околиці міста ніби ожила: на вихідних на подвір'ї пахло шашликами, галасували правнуки, хтось постійно брязкав посудом на кухні.
— Дідусю, дивись, як ти розцвів! Тобі вже краще?
— Набагато кра краще, синку. Самотність на старості років — це гірше за будь-яку хворобу. Вона з'їдає зсередини.
— Я навіть не уявляв, як це, мабуть, страшно — сидіти в тиші й чекати.
— Молодим цього не зрозуміти, і слава Богу. Ви не винні, так влаштований цей світ — ви дивитесь у майбутнє, а ми вже дивимось назад.
— Але тепер ми поруч. І більше ніякої тиші.
— Це і є моє найбільше багатство. Коли вся родина за одним столом — більше нічого в Бога й просити.
Час безжальний. Він летить із божевільною швидкістю.
І все, що ми встигнемо накопичити — це не гроші в банках, а теплі спогади тих, хто йде перед нами.
Не залишайте батьків та дідусів наодинці з їхніми думками. Для них наша виділена година — це ще один рік життя.
А що, як назва «Україна» значно давніша, ніж ми звикли думати?
І що вона існувала ще задовго до появи московії?
Натрапив на цікаву історичну гіпотезу в книзі Георгія Чорного «Українство: мовно-генетична археологія України». Автор звертає увагу на загадкове слово «Ойум», яке згадував готський історик Йордан у VI столітті у своїй праці «Getica».
Йордан писав про «землі скіфів, які їхньою мовою називалися Ойум».
На думку автора книги, саме навколо цього слова століттями точилися суперечки, а російська історіографія намагалася максимально заплутати його значення. У різний час «Ойум» пробували пояснювати як готське слово, «райський куточок», «воду» чи навіть окрему невелику територію, а не назву великої землі.
Георгій Чорний висуває іншу версію: «Ойум» міг бути дуже давньою назвою території скіфів, яка згодом трансформувалася в назву «Україна».
Автор також критикує популярне трактування слова «україна» як «окраїна» чи «пограниччя». Він нагадує, що в літописах слово «Україна» нерідко вживалося як назва великої землі, а не якоїсь віддаленої периферії.
Особливо цікаво звучить його думка про те, що назву «Україна» могли успадкувати ще від давніх народів, які жили на цих землях задовго до появи сучасних держав і кордонів.
Звісно, ця теорія не є загальновизнаною серед істориків і мовознавців. Більшість науковців пов’язують походження слова «Україна» зі словом «край» — у значенні «земля», «країна», «територія».
Але сама поява таких досліджень показує, наскільки глибокою та складною є історія нашої назви, нашої землі й нашої ідентичності.
Бо що більше читаєш про історію України, то сильніше розумієш: наша історія набагато давніша, ніж нам десятиліттями намагалися нав’язати.
Американська акторка з українським серцем: у найтемніші часи - видно найсвітліших людей 💙💛...
Зірка Голлівуду Анджеліна Джолі вже двічі відвідувада нашу державу - у 2022 р. Львів, а у 2025 р. - Херсон. В останньому місті зустрілася з діточками в обласній лікарні.
Фото із поїздки в Україну облетіли весь світ. Анджеліна робила дописи, у яких закликала західних політиків - більше допомагати українцям.
Ми ніколи не забудемо всіх, хто нам допомагав у ці найтемніші часи.
Слава Україні!
Кажуть, що Україну врятує жінка. Невже це буде Джорджа Мелоні ❓️
Остання 🇮🇹 ще до свого прем'єрства, яке розпочалося у жовтні 2022 р. - активно підтримувала Україну. У довгостроковій перспективі італійка бачить Україну, як важливого партнера в ЄС для противаги франко-німецькій осі.
Вже зараз стає очевидно, що за прем’єрства Мелоні українсько-італійські взаємини досягнуть небувалого розмаху. 🤝
Ось якою була перша реакція Мелоні 24 лютого 2022 р. на початок Повномасштабки
🔹️"Європа повертається в минуле, яке ми сподівалися більше ніколи не пережити... Захід і міжнародна спільнота єдині у вживанні всіх корисних заходів для підтримки Києва"
Мелоні надихається нашими захисниками 💪 і часто порівнює Україну з Італією:
🔸️"В очах усього світу Україна вже виграла битву за утвердження своєї ідентичності. Я згадую народження італійської держави, тому що був час, коли казали, що Італії як нації не існує, що Італія - це лише географічне поняття, але потім сталося італійське Рісорджименто (Відродження) і Італія продемонструвала, що є нацією. Хтось казав, що Україну легко зламати, бо вона - не нація. Але своєю здатністю боротися, чинити спротив ви довели, що ви надзвичайна нація".
Дякуємо за підтримку!
Слава Україні! 👍
Начало
Вход
Регистрация