Спілкуємось українською!

[Taras_777]

[Taras_777]

У 2016 році ця родина стала символом справжнього дива для всієї України.

38-річна одеситка Оксана Кобелецька прийшла на звичайне УЗД, думаючи, що чекає другу дитину. Але лікар раптом почала рахувати:
— Два… три… чотири… п’ять…
Так в Україні з’явилася унікальна природна п’ятірня — без ЕКЗ та штучного запліднення. Три хлопчики й дві дівчинки: Влад, Денис, Саша, Даша та Давид.
Фото щасливих батьків із п’ятьма немовлятами облетіли всю країну. Люди захоплювалися, допомагали, вітали родину. Здавалося, попереду — велике щасливе життя.
Але через кілька місяців усе змінилося.
Коли дітям ще не було й року, чоловік Оксани зібрав речі та пішов із сім’ї. За словами самої Оксани, вона повернулася додому після лікаря з одним із синів — а чоловіка вже не було. Відтоді він майже не бачив дітей.
Мама залишилася сама з шістьма дітьми.
Шістьма.
Безсонні ночі. Постійні хвороби. Лікування. Реабілітації. Садочки. Гори прання. Вічна втома. І страх — як дати дітям усе необхідне.
Коли п’ятірня захворіла на бронхіт і пневмонію, Оксана сама носила дітей і речі лікарнями, бо батько навіть не приїхав забирати їх після лікування.
Але вона не здалася.
Поруч залишилася її мама — бабуся дітей, яка фактично присвятила життя онукам. Разом вони витягнули цю родину.
Сьогодні п’ятірні вже майже 9 років.
Діти ростуть активними, усміхненими й дуже дружними. А Оксана стала символом жіночої сили для тисяч українців. Вона веде блог, працює, займається дітьми та продовжує показувати реальне життя без прикрас.
Ця історія не про “бідну маму”.
Вона про жінку, яка могла зламатися — але обрала боротися.
Бо справжня сила не завжди гучна.
Іноді вона виглядає як мама, яка одночасно зав’язує шнурки шістьом дітям, варить сніданок, витирає сльози й продовжує усміхатися.
Іноді герої живуть не в кіно.
А в Одесі. ❤️

Одного разу під важким валуном опинилася затиснута гадюка. Вона звивалася, шипіла і благала про порятунок. Жінка, що проходила повз, побачила її муки і, не вагаючись, відкотила камінь.
Але щойно опинившись на волі, змія холодно подивилася на свою рятівницю і процедила:
— Я присяглася кусати кожного, хто простягне мені руку допомоги.
Жінка завмерла від подиву:
— Але ж я зберегла тобі життя! Як ти можеш відповідати злом на добро?
— Я все одно вкушу тебе, — безсторонньо відповіла гадюка. — Така моя природа. А природа не змінюється, що б не сталося.
Жінка, зберігаючи спокій, запропонувала:
— Давай пройдемо трохи далі і запитаємо у першого зустрічного звіра, хто з нас правий. Якщо він підтримає тебе — роби, що задумала.
Незабаром їм зустрівся вовк. Вислухавши обидві сторони, він задумливо вимовив:
— Я повірю в це, тільки якщо побачу все на власні очі. Покажіть, як усе було насправді.
Жінка обережно повернула змію під камінь і сказала:
— Ось саме так усе і виглядало.
Вовк кивнув і твердо відрізав:
— Залиш її там. Той, хто зраджує протягнуту руку, не вартий другого шансу. Добрі вчинки не завжди знаходять вдячність. А той, хто живе невдячністю, не виправиться — скільки не старайся.
Мораль очевидна: допомагаючи іншим, пам'ятай — не кожен здатний оцінити твоє добро. І далеко не кожного варто рятувати ціною власної безпеки.

[Taras_777]

Спойлер   :

Коли Андрій Макаревич у 2014 році приїхав на Донбас і виступив перед українськими дітьми-біженцями зі Святогірська, у росії почалася справжня істерика.
Його називали “зрадником”, концерти почали масово скасовувати, а федеральні телеканали запустили кампанію ненависті проти музиканта, який десятиліттями був легендою російського року.
Причина була проста: він відмовився брехати.
Макаревич побачив війну на власні очі й відкрито сказав, хто її приніс. Після цього російська пропаганда намагалася переконати людей, що музикант нібито “виступав перед українськими каральними батальйонами”. Насправді ж він співав для дітей, які втекли від війни.
Тоді багато його “шанувальників” раптом зненавиділи людину, пісні якої слухали десятки років.
Сам Макаревич відповів дуже спокійно:
«Якщо країна збожеволіла — я не зобов’язаний божеволіти разом із нею».
Пізніше він напише пісню «Моя країна зійшла з розуму», а після повномасштабного вторгнення назве речі своїми іменами й покине росію.
Іронія в тому, що один із найвідоміших музикантів росії виявився сміливішим за мільйони людей, які мовчки підтримали зло.

Коли в Єгипті ще тільки будували перші піраміди — на українських землях уже існували величезні поселення трипільців.
І це не перебільшення.

Трипільська культура виникла приблизно 7 тисяч років тому й охоплювала території сучасної України, Молдови та Румунії. Але найбільше її слідів археологи знайшли саме в Україні — від Поділля до Київщини.
Деякі трипільські поселення були настільки великими, що історики називають їх «протомістами».
Уявіть:
▪️ тисячі жителів,
▪️ сотні будинків,
▪️ вулиці,
▪️ гончарство,
▪️ землеробство,
▪️ складні орнаменти,
▪️ власна культура й вірування —
і все це за тисячі років до появи Київської Русі.
Особливо вражає те, що трипільці будували двоповерхові будинки з дерева й глини, розписували стіни та створювали кераміку, яку сьогодні вважають однією з найкрасивіших у світі неоліту.
Їхні символи й орнаменти досі нагадують українські народні мотиви:
спіралі, сонце, хвилі, знаки родючості.
Археологи знаходять сліди трипільської культури у 19 областях України.
А в самому центрі сучасного Києва — на Подолі та біля Львівської площі — також виявили залишки трипільських поселень.
Тобто там, де сьогодні шумить столиця, люди жили ще п’ять-шість тисяч років тому.
Досі точаться дискусії:
ким саме були трипільці,
куди вони зникли
і наскільки пов’язані із сучасними українцями.
Але одне беззаперечне:
українська земля була домом для високорозвинених культур задовго до появи багатьох європейських держав.
І коли хтось каже, що Україна — «молода країна», варто пам’ятати:
історія нашої землі почалася не вчора.
І навіть не тисячу років тому!

Слава Україні!

Його називали «Хмельницьким Галицької землі».
Але сьогодні про нього знають значно менше, ніж він заслуговує.
Семен Височан — український козацький полковник і провідник одного з найбільших повстань у Галичині XVII століття.
Саме він у 1648 році підняв Покуття та Прикарпаття на боротьбу проти утисків українського населення з боку польської шляхти, а також проти соціального, національного та релігійного гніту в Речі Посполитій під час Національно-визвольної війни Богдана Хмельницького.

У той час українські селяни й міщани потерпали від важких податків, примусової праці, релігійного тиску та безкарності магнатів. І саме Семен Височан став одним із тих, хто очолив народний спротив.
Народився він поблизу Галича, у козацькій родині. Для свого часу був дуже освіченою людиною: навчався у Львівській братській школі, знав польську, німецьку, латину й старослов’янську мову.
Та в історію увійшов не як учений — а як людина, яка змогла об’єднати тисячі українців навколо боротьби за свободу.
Коли Хмельниччина охопила українські землі, Височан очолив велике повстання в Галичині. За короткий час йому вдалося створити багатотисячне військо, до якого входили селяни, міщани, козаки та представники дрібної української шляхти.
Центром повстання стала Отинія на Прикарпатті.
Повстанці Височана захопили десятки містечок і фортець, а наприкінці 1648 року під їхнім контролем опинилася значна частина Галичини.
Сучасники писали, що його військо мало прапори, гармати, чітку полкову організацію та користувалося великою підтримкою простих людей.
Історики називали Семена Височана:
— «вождем повсталого народу»,
— «проводирем галицьких повстанців»,
— «Хмельницьким Галичини».
Попри великий внесок в українську історію, його ім’я довгий час залишалося маловідомим.
Та сьогодні пам’ять про нього повертається:
▪️ його ім’ям названі вулиці у багатьох містах України;
▪️ в Отинії встановлено пам’ятник;
▪️ а один із полків Національної гвардії носить його ім’я.
Історія Семена Височана нагадує: боротьба українців за свободу, гідність і право жити на своїй землі триває століттями.
І кожне покоління мало своїх людей, які не боялися чинити спротив несправедливості.

[Taras_777]

[Taras_777]

Є в українській мові слова, які майже неможливо перекласти іншими мовами без втрати їхнього справжнього змісту. Бо це не просто слова — це емоції, образи, стани душі й цілий пласт культури, який формувався століттями.
У кожному з них — особливе українське бачення світу: ніжне, глибоке, трохи сумне й водночас дуже живе.
💙 Ось лише кілька таких мовних скарбів.
1. Вирій
Красиве й дуже поетичне слово, якому майже немає точного відповідника в інших мовах. Так українці називали теплі далекі краї, куди на зиму відлітають птахи. Але «вирій» — це не просто місце на карті. У народній уяві це був майже казковий світ тепла, сонця і життя.
2. Тужити
Це значно більше, ніж просто сумувати. Тужити — означає переживати глибокий внутрішній біль, тугу за людиною, домом, минулим чи навіть за чимось невловимим. У цьому слові є і любов, і смуток, і пам’ять.
3. Непереливки
Так кажуть тоді, коли людині дуже важко, коли вона потрапила у складну або навіть небезпечну ситуацію. Це слово настільки живе й народне, що буквально перекласти його іншою мовою практично неможливо.
4. Шахівниця
Здавалося б — звичайне слово. Але цікаво, що в багатьох мовах немає окремої назви саме для шахової дошки. В українській є своє точне й красиве слово — «шахівниця».
5. Манівці
Одне з найколоритніших українських слів. Воно означає обхідні дороги, непрямі шляхи, далекі стежки. Але дуже часто «манівці» мають і переносне значення — життєві блукання або сумнівний шлях.
6. Кохати
Українська мова — одна з небагатьох, де чітко розділяють поняття «любити» і «кохати». Любити можна батьків, дітей, друзів, свою справу чи Батьківщину. А кохати — лише по-особливому, глибоко й романтично.
7. Щем / щемити
Одне з найпоетичніших українських слів. Це особливий внутрішній біль — тихий, тонкий, емоційний. Коли щемить серце від спогадів, музики, любові чи туги. У багатьох мовах для цього доводиться використовувати ціле речення.
8. Добродій
Слово, у якому дивовижно поєдналися повага, тепло і вдячність. Добродій — це людина, яка робить добро безкорисливо, щиро, від душі. І водночас це красиве українське звертання, яке звучить шляхетно й людяно.
9. Майоріти
Так українці описують легкий, красивий рух у повітрі — коли майорить прапор, волосся чи тканина на вітрі. У цьому слові є відчуття свободи, легкості й простору.
10. Наснага
Це більше, ніж мотивація чи натхнення. Наснага — це внутрішня сила творити, жити, працювати й не здаватися. Стан, коли душа ніби наповнюється світлом і енергією.
11. Чимчикувати
Надзвичайно живе й тепле слово. Воно означає дрібно, швиденько й кумедно крокувати. І в ньому одразу виникає ціла картинка — людина або дитина, яка весело поспішає кудись маленькими кроками.
12. Начувайся
Не просто попередження, а ціла емоція. У цьому слові є і загроза, і застереження, і певний драматизм. Коли хтось каже «начувайся», одразу зрозуміло — далі буде серйозна розмова.
Українська мова дивовижна тим, що вміє одним словом передати те, для чого іншим мовам потрібні цілі абзаци.
У цих словах — наша історія, наш характер, наша чутливість і спосіб бачити світ.
І поки живе мова — живе народ. 💙💛

Коли Артем питає, де його мама, йому кажуть:
— Вона на небі.
І тоді хлопчик бере цукерку, виходить надвір, піднімає руку вгору й серйозно промовляє:
«Мамо, це тобі…»
Так він уже кілька років «пригощає» маму, яка загинула на «Азовсталі».
Для всієї країни Юлія Зубченко — медикиня полку «Азов», одна з тих, хто рятував людей у блокадному Маріуполі.
А для Артема вона — мамині руки, голос і повідомлення зі смайликами, які раптово перестали приходити.
Юлія не народилася військовою.
Вона навчалася медицині, працювала у мирному житті, любила співати й будувала звичайні плани, як тисячі молодих жінок.
Але війна змінює людей.
У 2020 році вона добровільно приєдналася до «Азову» й стала бойовою медикинею з позивним «Сирена».
Саме служба подарувала їй і найбільше кохання.
Андрій Припишний — молодий парамедик із позивним «Шегі» — був із тих людей, поруч із якими стає спокійніше навіть у найтемніші часи. Побратими згадували, що він завжди усміхався й ішов допомагати першим.
Вони покохали одне одного вже під звуки війни.
А потім настав Маріуполь.
Місто, яке поступово перетворювалося на руїну.
Поки світ читав новини про облогу, вони витягували поранених, перев’язували людей у підвалах, чергували без сну й намагалися вижити серед постійних авіаударів.
Юлія могла евакуюватися.
У неї був маленький син.
Але вона залишилася.
Бо там залишалися її люди.
Коли шпиталь перенесли на «Азовсталь», вона продовжила працювати вже під землею — у бункерах, де постійно здригалися стіни, бракувало медикаментів і майже не залишалося надії.
Саме там Андрій зробив їй пропозицію.
Без каблучки.
Без святкового вечора.
Без майбутнього, в якому вони могли бути впевнені.
Лише двоє людей серед війни, які дуже хотіли встигнути сказати одне одному найголовніше.
Через кілька тижнів Андрій загинув.
Російський обстріл знищив міст, яким військові проривалися до «Азовсталі». БТР упав у річку разом із бійцями.
Йому було 24.
Юлія про це знала.
І все одно залишилася працювати далі.
Її останнє повідомлення мамі прийшло 7 травня. Там були сердечка, ведмедики й просте тепле спілкування доньки, яка дуже сумувала за домом.
Наступного дня російська авіабомба влучила у бункер шпиталю на «Азовсталі».
Юлії було 27.
Тепер Артем живе з бабусею та дідусем.
Кажуть, після втрати мами він став дуже дорослим для свого віку.
Іноді він мовчки дивиться в небо.
Іноді малює мамі малюнки.
А іноді просто простягає вгору цукерку.
Бо дитяче серце не розуміє слова «назавжди».
Воно просто продовжує любити.
І, можливо, саме тому історія Юлії та Андрія так болить людям.
Бо це не лише про війну.
Це про двох молодих людей, які серед темряви намагалися жити, кохати й рятувати інших.
І про маленького хлопчика, який досі вірить, що мама бачить його зі свого неба.

Того дня йшов холодний дощ.
Одинадцятирічний хлопчик підійшов до свого батька, який був пастором, і сказав:
— Тату, мені вже час іти роздавати листівки.
Батько подивився у вікно й похитав головою:
— Сину, надворі холодно, мряка. У таку погоду я б не виходив.
Але хлопчик тихо відповів:
— Тату, людям потрібно знати про Божу любов навіть у дощові дні.
Пастор трохи помовчав, дав йому листівки й попросив бути обережним.
Дві години хлопчик ходив мокрими вулицями, простягаючи листівки кожному, кого зустрічав. Нарешті в його руках залишилася остання.
Вулиця була порожня.
Тоді він підійшов до першого будинку навпроти й натиснув на дзвінок. Ніхто не відчинив. Він уже збирався йти, але щось ніби зупинило його.
Хлопчик повернувся, знову подзвонив і почав стукати у двері.
За кілька хвилин двері відчинила жінка з втомленим, сумним обличчям.
— Чим я можу тобі допомогти, синку? — запитала вона.
Хлопчик усміхнувся і сказав:
— Вибачте, що турбую вас. Я просто хотів сказати, що Бог вас любить. І це моя остання листівка — вона саме для вас.
Він простягнув їй папірець і пішов у дощ.
Наступної неділі пастор запитав у церкві, чи хоче хтось поділитися свідченням.
У задньому ряду підвелася літня жінка.
— Ви мене не знаєте, — сказала вона. — Я ніколи раніше не була в цій церкві. Минулої суботи я була зовсім самотня. Мій чоловік помер, і мені здавалося, що в цьому світі більше немає для мене місця.
Того холодного дощового дня я вирішила, що більше не хочу жити. Я вже піднялася на горище, взяла стілець і мотузку…
І саме в ту мить у двері хтось почав стукати.
Спочатку я не хотіла відчиняти. Але стукіт ставав усе наполегливішим. Я зняла мотузку, спустилася вниз і відчинила двері.
Переді мною стояв маленький хлопчик. Мокрий від дощу, але з таким світлим обличчям, ніби сам Бог послав його до мене.
Він лише сказав:
«Я хотів сказати вам, що Бог вас любить».
Ці слова повернули мене до життя.
Коли він пішов, я прочитала листівку, потім повернулася на горище, зняла мотузку і прибрала стілець.
Вони мені більше не були потрібні.
Сьогодні я прийшла сюди, щоб подякувати Богові за маленького ангела, який постукав у мої двері саме тоді, коли я найбільше потребувала надії.
Пастор опустив голову. Потім підійшов до першого ряду, де сидів його син, міцно обійняв його — і заплакав.
І разом із ним плакала вся церква.
Іноді один крок назустріч, одна добра дія чи кілька простих слів можуть врятувати чиєсь життя.
Не відкладайте добро. Можливо, саме сьогодні комусь дуже потрібне ваше світло.

[Taras_777]

14 травня 1627 року народився чоловік, якого сучасники називали «Сонцем Руїни». Петро Дорошенко.
Гетьман, який усе життя намагався зробити майже неможливе — врятувати Україну тоді, коли її розривали між собою москва, Польща, Османська імперія й нескінченні внутрішні війни.
Його історія схожа на великий історичний фільм.
І почалася вона ще до його народження.
У 1618 році дід Петра — козацький полковник Михайло Дорошенко — разом із військом Петра Сагайдачного дійшов до самої москви.
Українські козаки тоді взяли десятки московських міст і стали біля воріт kремля.
москва панікувала.
Для московського царства це був один із найстрашніших моментів XVII століття.
Минуть роки — і онук того самого козака знову воюватиме проти Москви.
Наче історія передавалася в цій родині у спадок.
Петро Дорошенко народився у козацькій старшинській родині. Він був не лише воїном, а й дуже освіченою людиною: знав мови, розумівся на дипломатії, легко спілкувався з європейськими послами.
Сучасники говорили, що він мав рідкісне поєднання:
гострий розум,
сильний характер
і майже магнетичну харизму.
Але жити йому довелося у страшний час.
Після смерті Богдана Хмельницького Україна почала розпадатися.
Настала доба, яку історики назвуть Руїною.
Українські землі палали у війнах.
Гетьмани сварилися між собою.
москва наступала зі сходу.
Польща — із заходу.
Тaтари й турки втручалися у боротьбу.
Здавалося, Україна просто зникне.
І саме тоді з’явився Дорошенко.
У 1668 році він зробив те, що багатьом здавалося неможливим:
об’єднав Правобережну й Лівобережну Україну під однією булавою.
Фактично він став останнім гетьманом, який реально об’єднав козацьку державу.
Люди тоді казали:
«Україна знову має одного гетьмана».
Та утримати це було надзвичайно важко.
Дорошенко прекрасно розумів:
ані москва, ані Польща не хочуть бачити незалежну Україну.
І тоді він пішов на ризикований крок — уклав союз із Османською імперією.
Через це його й досі оцінюють по-різному.
Але мало хто замислюється:
у XVII столітті Україна опинилася між кількома імперіями й фактично не мала хороших варіантів.
Дорошенко просто намагався врятувати державу будь-якою ціною.
Навіть вороги визнавали його силу.
Європейські дипломати писали про нього як про одного з найталановитіших правителів Східної Європи.
А козаки називали його:
☀️ «Сонцем Руїни».
Бо серед хаосу, зрад і війни він залишався людиною, яка ще вірила в Україну.
Але сил ставало дедалі менше.
Країна була виснажена.
Міста пустіли.
Старшина переходила на бік ворогів.
Люди втомилися від війни.
У 1676 році Петро Дорошенко склав булаву.
Його вивезли до московії.
Колись могутній український гетьман закінчив життя далеко від рідної землі — фактично під наглядом царя.
Для людини, яка все життя боролася за незалежну Україну, це була страшна особиста трагедія.
Та історія запам’ятала його не переможеним.
А людиною, яка навіть у найтемніший час не перестала боротися за українську державу.
І, можливо, саме тому через сотні років його історія звучить так боляче й так сучасно.

У школі нам казали: гуни — це кочівники, які прийшли з Азії та налякали всю Європу.
Але є історики, які ставлять цікаве питання:
а що, якщо частина «гунів» могла жити на території сучасної України?
У стародавнього географа Птолемея, який жив ще у II столітті, є загадкова згадка про народ між роксоланами та бастернами — десь у районі Подніпров’я.
Деякі дослідники вважають, що пізні переписувачі могли неправильно прочитати цю назву, і через це «куни» або «коуни» згодом перетворилися на «гунів».
На цій версії побудована гіпотеза:
мовляв, частина племен, яких пізніше пов’язували з гунами Аттіли, могла бути не прийшлою ордою з краю світу, а місцевими народами Східної Європи.
Чи доведено це?
Ні.
Більшість сучасних істориків усе ж вважає, що гуни прийшли із степів Центральної Азії.
Але є факт, який справді вражає:
саме територія сучасної України була одним із головних центрів Великого переселення народів.
Тут проходили готи.
Тут жили сармати.
Тут воювали анти.
Тут формувалися союзи племен, які змінювали карту Європи.
І коли читаєш античних авторів, розумієш:
Україна була не «окраїною цивілізації», а одним із центрів великої історії.
Можливо, саме тому навколо нашого минулого досі так багато суперечок.

Поки імперії століттями переконували світ, що Україна — «молода країна без історії», наука дедалі частіше говорить зовсім інше.
Археологи, антропологи та генетики вважають, що територія сучасної України була одним із найдавніших центрів життя та розвитку культур у Європі.
Саме тут — між Дніпром, Карпатами й Чорним морем — тисячі років тому жили народи, сліди яких досі зберігаються в культурі, археології та генетичній пам’яті населення Східної Європи.
Одне з найвідоміших генетичних досліджень показало, що гаплогрупа R1a, особливо поширена серед населення України, але також є і в інших народів Східної Європи, і вона може бути пов’язана з давніми індоєвропейськими міграціями (7-8 тисяч років тому).
Археологічні дані також свідчать: за тисячі років до появи багатьох сучасних європейських держав на території України вже існували великі поселення, розвинене землеробство, ремесла та складна культура.
Коли в багатьох частинах Європи люди ще жили невеликими племенами — тут уже будували великі поселення, створювали кераміку, розвивали ремесла й формували традиції, сліди яких пережили тисячоліття.
Тут народжувалися культури.
Тут проходили великі міграції.
Тут змінювалися епохи й назви народів — але життя не зникало ніколи.
Трипільці.
Кіммерійці.
Скіфи.
Сармати.
Анти.
Русини.
Козаки.
Різні часи. Різні імена. Але одна земля, яка пам’ятає своїх людей уже тисячоліттями.
І, можливо, саме тому Україну так складно зламати.
Бо в її основі — не кілька десятиліть історії, а пам’ять поколінь, яка формувалася тут дуже давно.
І чим більше наука досліджує минуле — тим частіше вона повертається саме сюди.
Коли ми уявляємо запорізького козака, перед очима зазвичай постає вершник із шаблею. Але життя на Січі складалося не лише з походів і битв.
Там були праця, дисципліна, молитва, ремесло й особливе козацьке братерство.
День на Січі починався рано. Козаки несли варту, лагодили зброю, доглядали коней і човни. Важливе місце займала віра — на Січі діяла церква Покрови, а молитва для багатьох козаків була частиною щоденного життя.
Їли просто, але ситно: куліш, рибу, борщ, хліб, часник. У мирний час козаки займалися рибальством, полюванням, торгівлею, бджільництвом і навіть варили сіль.
Увечері співали пісень, жартували, слухали кобзарів і згадували походи.
На Січі панував суворий порядок. Були чергування, караули й покарання за порушення дисципліни. Але водночас існувала й сильна традиція самоврядування — найважливіші рішення ухвалювали на радах, де голос мав кожен козак.
Саме в цьому поєднанні волі, братерства, віри й відповідальності народжувався той дух Запорізької Січі, про який пам’ятають і сьогодні.

 

[Taras_777]

Сьогодні Київ пережив одну з найважчих атак за останній час…
Удар забрав життя мирних людей. Відомо про загиблих, десятки поранених, а під завалами досі шукають людей. Найболючіше — багато людей вважаються зниклими безвісти. Рідні стоять біля зруйнованих будинків і чекають бодай якоїсь звістки…
Рятувальники безупинно розбирають завали, працюють кінологи, медики, поліція.
Кожна врятована людина сьогодні — це маленьке диво.
Київ тримається.
Українці тримаються.
Але який страшний біль проходить зараз через сотні родин…
Світла пам’ять загиблим.
Сили — усім, хто чекає своїх близьких.
І величезна вдячність нашим рятувальникам, які зараз буквально дістають людей з-під руїн. 💔

[Taras_777]

Київ сьогодні в жалобі.
І за сухими цифрами зведень — життя, які більше ніколи не повернуться.
У Дарницькому районі завершили пошуково-рятувальну операцію після удару по звичайному житловому будинку. Понад 28 годин рятувальники розбирали бетон, метал і попіл у надії знайти тих, хто ще міг вижити.
Станом зараз відомо про 24 загиблих.
Серед них — троє дітей.
Одна з них — 12-річна Любава Яковлєва, учениця 6 класу ліцею №323.
Три роки тому її батько, український військовий Євген Яковлєв із позивним «Рижий», загинув під час виконання бойового завдання поблизу Діброви на Луганщині.
Тепер війна забрала і його доньок.
Разом із Любавою загинула її старша сестра.
Неможливо уявити біль матері, яка пережила вже одну втрату — і тепер переживає ще страшніше.
Найстрашніше в таких трагедіях:
війна не закінчується після фронту.
Вона приходить у спальні.
У дитячі кімнати.
У звичайні панельні будинки, де люди просто жили своє життя.
У жалобі сьогодні й київська хокейна спільнота.
Під завалами загинув 30-річний Юрій Орлов — колишній гравець «Дженералз» та «Крижинки».
Разом із ним загинула і його кохана.
Ще вчора вони будували плани, говорили про буденне, жили своїм життям.
А сьогодні їхні імена — у списках загиблих.
І саме тому такі трагедії болять не через цифри.
А тому що кожна жертва — це чийсь світ.
Чиясь дитина.
Чиясь любов.
Чиясь родина.
Чиясь незавершена історія.
Світла пам’ять усім загиблим. 🕯️
Сил рідним пережити неможливе.
І безмежна вдячність рятувальникам, які понад добу без зупинки шукали людей під завалами.

Спойлер   :

[Taras_777]

ПОВАГА! Квиток в один бік, або Побачення над прірвою: історія Героя України Миколи Любарця, який прорвався на "Азовсталь" заради дружини.⏬️

Ніч 19 березня 2022 року. Командир 18-ї бригади армійської авіації дивиться в очі офіцеру Миколі Любарцю й питає: "Полетиш у Маріуполь?".
На той момент Маріуполь уже був у російському кільці. Місто потерпало від ударів із суші, повітря, моря.
У підвалах "Азовсталі" серед поранених працювала його дружина - військова анестезіологиня Юлія.
Зв’язок обірвався майже одразу. І Микола розумів: єдиний спосіб дізнатися, чи жива вона, - прорватися крізь пекло.
"Якщо мені дадуть дозвіл забрати звідти дружину, вважайте, що я вже там", - відповів він
Це був квиток в один бік. Командування шукало добровольців, адже на "валідольні" задачі охочих небагато.
У бойовому розпорядженні чітко зазначався лише виліт із Дніпра до Маріуполя. Жодного слова про повернення.
Навіть льотчики сумнівалися, чи вдасться залишитися живими.
Та вони готувалися кілька днів. Продумували маршрути, ховалися від витоку інформації, чекали слушного моменту.
І 21 березня два вертольоти Мі-8 вирушили в пекло. На першому - Олексій Гребенщиков, на другому - Микола Любарець із Романом Дрогомирецьким.
На борту - зброя, боєприпаси, засоби зв’язку, медикаменти. Зброю завантажили насипом, без ящиків, аби взяти більше.
Летіли гранично низько - мало не торкаючись колесами землі, ховаючись від ворожих радарів.
Щільність російської ППО навколо Маріуполя була шаленою. Кожна мить могла стати останньою.
Коли сіли на "Азовсталі", Миколу накрила ейфорія: вдалося долетіти, вдалося допомогти.
Але розвантажуватися треба було блискавично - лише 12 хвилин.
Він підганяв хлопців, кричав: "Швидше, швидше!". А потім соромився - вони й так працювали на межі можливостей, у повній амуніції після безсонних ночей.
Забрали вісьмох важкопоранених - і знову в небо.
На зворотному шляху перетнули лінію фронту, РЕБ ворога ослаб, і вони зв'язалися по радіо: всі живі.
Але справжнє заспокоєння прийшло лише після посадки на безпечному майданчику.
Микола вимкнув двигуни, і тут підбігли побратими: "Чому не йдеш до другого борта? Там твоя дружина".
Він не повірив. Пішов, побачив - і завмер.
Юлія супроводжувала поранених. Вона була на тому вертольоті. Поруч. Жива.
Виявилося, що його прохання пішло нагору, і старші командири вирішили зробити неможливе - подарувати йому це побачення.
26 березня 2022 року Президент присвоїв Миколі Любарцю звання Героя України. Він дізнався про це перед бойовим вильотом на Харківщині.
А за кілька місяців зустрівся з легендарним Андрієм “Джусом” Пільщиковим. Той запитав: “За що зірка?”
Почув історію про Маріуполь, а потім почав розпитувати про обладнання. І не повірив, що льотчики часто літають без шоломів або в старих “совкових”, через які нічого не чути.
“Як - без шоломів?” - перепитав Джус.
У серпні Миколі прийшло сповіщення від Нової пошти. У коробці був сучасний льотний шолом. Подарунок від Пільщикова.
Микола Любарець літає в тому шоломі й досі.
Світла памʼять Андрію Пільщикову💛💙

Будні запорізьких козаків: не лише шабля й бій
Коли ми уявляємо запорізького козака, перед очима зазвичай постає вершник із шаблею. Але життя на Січі складалося не лише з походів і битв.
Там були праця, дисципліна, молитва, ремесло й особливе козацьке братерство.

День на Січі починався рано. Козаки несли варту, лагодили зброю, доглядали коней і човни. Важливе місце займала віра — на Січі діяла церква Покрови, а молитва для багатьох козаків була частиною щоденного життя.
Їли просто, але ситно: куліш, рибу, борщ, хліб, часник. У мирний час козаки займалися рибальством, полюванням, торгівлею, бджільництвом і навіть варили сіль.
Увечері співали пісень, жартували, слухали кобзарів і згадували походи.
На Січі панував суворий порядок. Були чергування, караули й покарання за порушення дисципліни. Але водночас існувала й сильна традиція самоврядування — найважливіші рішення ухвалювали на радах, де голос мав кожен козак.
Саме в цьому поєднанні волі, братерства, віри й відповідальності народжувався той дух Запорізької Січі, про який пам’ятають і сьогодні.

[Taras_777]

А ви знали, що ще тисячу років тому доньки київського князя Ярослава Мудрого сиділи на престолах Європи?

І це не красива легенда з підручника. Це — реальна історія України.
▪️ Анна Ярославна стала королевою Франції.
▪️ Анастасія — королевою Угорщини.
▪️ Єлизавета — королевою Норвегії, а згодом Данії.
▪️ Агата — матір’ю святої королеви Шотландії Маргарити, від якої походять британські монархи.
Коли європейські держави хотіли сильних союзів — вони зверталися до Києва.
І це говорить дуже багато про те, ким була Русь у XI столітті.
Бо Київ тоді був не “окраїною Європи”, а одним із її найважливіших центрів.
Поки на місці москви ще були ліси й болота, Київ уже мав дипломатію, династичні шлюби, міжнародну політику, освіту, храми, бібліотеки й королівські зв’язки по всьому континенту.
Анна Ярославна, ставши королевою Франції, привезла до Парижа Євангеліє, написане в Києві. На ньому французькі королі присягали століттями.
Її нащадки сиділи на французькому престолі поколіннями.
А мати всіх цих князівен — Інгігерда — була донькою короля Швеції.
Тобто Київська Русь уже тоді була частиною великої європейської родини — політичної, культурної й династичної.
І найцікавіше:
королева Єлизавета II також мала родинний зв’язок із київською династією — через Агату Ярославну та святу Маргариту Шотландську.
Тому коли сьогодні хтось намагається пояснювати нам, “чи є Україна Європою”, варто просто згадати одну річ:
Україна була Європою ще тоді, коли самої pосії не існувало.
Наша історія — це не історія “молодої держави”.
Це історія країни, яка століттями впливала на Європу, формувала її еліти й залишила слід у королівських династіях континенту.
І, мабуть, нам пора нарешті самим це усвідомити.

Уявіть людину, яка могла вільно перейти з давньогрецької на фарсі, з італійської — на шведську, з івриту — на румунську.
А тепер уявіть, що ця людина не просто знала понад 20 мов, а зробила так, що Ґете, Гюго, Сервантес, Боккаччо, Шиллер і Гайне заговорили українською так, ніби саме нею були написані оригінали.
Це — Микола Лукаш.
Людина, яка фактично довела всьому світові: українська мова здатна на все.
Коли вийшов його переклад «Фауста», у Німеччині спершу не повірили, що настільки тонкий і точний текст міг створити перекладач не-носій мови. А вже згодом переклад Лукаша назвали одним із найкращих у світі — подейкували, що навіть сильнішим за деякі англійські версії.
І це був не просто “переклад”.
Лукаш не перекладав слово в слово — він ніби переселяв твір в українську культуру, не втрачаючи духу оригіналу. Його «Дон Кіхот» звучав так природно, ніби Сервантес народився десь між Поділлям і Карпатами.
Він працював із мовою так, як музикант працює зі звуком.
Відчував її ритм, гумор, інтонацію, живу енергію.
Сучасники казали, що Лукаш міг імпровізувати переклади вголос просто під час розмови. Читав Данте, Верлена й Мольєра мовами оригіналу, пам’ятав тисячі цитат і мав удома бібліотеку на понад 10 тисяч книжок.
Але найсильніше в його історії — навіть не талант.
У радянські часи Лукаш відкрито підтримав Івана Дзюбу й написав листа до ЦК із проханням дозволити йому відбути покарання замість друга. Після цього його перестали друкувати, звільнили з роботи, виключили зі Спілки письменників і фактично прирекли на мовчання.
Він залишився без грошей, без нормальної роботи, без права публікуватися.
Але не зламався.
І навіть тоді продовжував працювати з мовою.
Один із найбільш легендарних епізодів його життя — словник української лайки, над яким Лукаш працював роками. Не заради “скандалу”, а як серйозне мовознавче дослідження: як лаялися козаки, селяни, містяни, які слова були питомо українськими, а які — запозиченими.
Після його смерті рукопис спалили.
І, можливо, разом із ним зникла одна з найунікальніших мовознавчих праць ХХ століття.
Микола Лукаш міг викладати в будь-якому університеті світу.
Міг виїхати.
Міг зробити кар’єру де завгодно.
Але залишився тут.
Тому що вірив в українську мову — не як у “побутову”, “селянську” чи “провінційну”, а як у мову великої культури, здатну передати будь-яку думку, будь-яку емоцію й будь-який шедевр світової літератури.
І, чесно, після таких людей уже ніколи не вийде сказати, що українська “чогось не може”.
Бо Микола Лукаш одного разу вже довів протилежне.

[Taras_777]

[Taras_777]

Мій сусід, пенсіонер дядько Микола, на старість років вирішив уперше в житті поїхати до Туреччини.
Ніде далі свого райцентру не бував, а тут наслухався від кумів, як там гарно, все включено, море тепле.
Гроші на книжці якісь мав, от і подумав: «Скільки того життя, нащо економити на собі? Хочеться на старості хоч якихось вражень, бо навколо одні й ті самі грядки та паркани».
Перед вильотом вирішив провідати доньку Оксану, яка з родиною жила в сусідній області.
Сів на свої старенькі «жигулі», примчав без попередження, лишив машину під під’їздом і піднявся на поверх.
Двері відчинила Оксана — худа, обличчя сіре, під очима тіні.
Побачила батька, лише важко зітхнула: «Ой, тату... заходь уже, раз приїхав».
У Миколи всередині все стислося. Почав розпитувати, що сталося.
Донька сіла на кухні, підперла голову рукою: «Та що... Чоловік у лікарні, серце прихопило. Я на двох роботах розриваюся, кредит за квартиру платити нічим. Малий Денис зовсім від рук відбився, восьмий клас, школу прогулює, хамить. Я просто не стягую більше, тату». І сльози градом.
Микола пішов до онука в кімнату, спробував поговорити по-чоловічому, побув там хвилин п’ятнадцять.
Повертається на кухню, а Оксана просто поклала голову на стіл поверх брудного посуду і спить від безсилля.
Він навшпиньках вийшов у коридор, сів на стілець і задумався: «Це я, значить, буду пузо гріти на турецькому пляжі, а моя дитина тут з ніг валиться? Бідне моє дівчатко, кровиночка моя».
Яке там море? Не зможе він відпочивати, шматок у горло не полізе.
Підійшов, легенько розбудив доньку: «Оксанко, йди ляж на диван, я тут сам усе зроблю».
Вона підхопилася: «Ой, тату, мені треба бігти...»
Він обняв її за плечі, як малу дівчинку, повів у кімнату, вклав під ковдру. Онуку пальцем пригрозив: «Щоб тихо мені».
На кухні Микола тихенько, аби не дзвякнути, перемив усю гору посуду, почистив картоплі, зварив, дістав з банку кислу капусту, знайшов шматочок масла.
Увечері вже вечеряли разом. Оксана трохи відійшла, питає: «Тату, а ти ж кудись збирався?»
Тут би й розказати про путівку, але Микола лише махнув рукою: «Та до тебе я їхав, доню. Поживу у вас трохи, поки зять у лікарні, підсоблю чим можу».
Зранку батько встав першим, наварив манної каші, заварив міцного чаю. Донька з малим прокинулися — а на столі все готове.
Оксана побігла на роботу, Денис почав збиратися до школи. Дід перестрів його в дверях: «Якщо матір доведи до сліз — матимеш справу зі мною. Не дивись, що я старий, руки ще пам'ятають лопату. Після уроків — одразу додому. Зрозумів?» Хлопець буркнув щось, але очі опустив і пішов.
Удень Микола витягнув пилосос, вимив кожну щілину, витер пилюку, провітрив хату.
Сходив на базар, купив свіжого м’яса, зварив такого борщу, що аж ложка стояла. На десерт у магазині вибрав найбільший шоколадний торт — пекти дед не вмів, але порадувати хотів.
Онук повернувся, мовчки з'їв дві тарілки борщу і сів за уроки, навіть до комп'ютера не ліз, аби діда не злити.
Увечері прийшла Оксана, побачила цей затишок, розплакалася і притислася до батька: «Тату, ти в мене найкращий». На щоках уперше за довгий час з’явився рум'янець.
Вони ще довго сиділи на кухні, Микола розповідав якісь байки, аби тільки відволікти її від похмурих думок.
Так він провів у них тиждень: готував, прибирав, тримав у кулаці онука, Оксані тицьнув усі свої заощадження, запевнивши, що йому на пенсії нічого не треба.
Поїхав додому лише тоді, коли зятя виписали з лікарні.
Повернувся у свою хату, сів на ганку і думає: «Та пропади вона пропадом, та Туреччина. Яка радість від того моря, коли твоїм рідним погано?»
І на душі у старого стало так тихо-тихо, як ніколи раніше.

— Автор: Георгій Жаркий

Уявіть собі англійського професора, який понад 200 років тому проїхав російською імперією — від петербурга й москви до українських степів.
І після цієї подорожі він фактично написав:
Україна й московія — це два різні світи.
Його звали Едвард Даніель Кларк — британський науковець, професор Кембриджу, мандрівник і людина, яка не мала жодних причин когось ідеалізувати. Наприкінці XVIII — на початку XIX століття він вирушив у велику експедицію через території імперії Романових.
Те, що він побачив, вразило його настільки, що у своїх багатотомних записах він буквально протиставив Україну московії.
І це звучить дуже знайомо навіть сьогодні.
🌾 Коли Кларк потрапив в українські землі, він ніби опинився в іншій країні.
Після похмурої москви його шокували українські села:
білі охайні хатини,
сади,
квіти,
чисті подвір’я,
люди, які вечеряли великими родинами просто неба.
Він писав, що українські степи були наповнені запахом квітів, співом жайворонків і відчуттям спокою.
А найбільше його вразили самі люди.
Кларк описував українців як:
— чесних,
— гостинних,
— працьовитих,
— відкритих,
— охайних,
— доброзичливих.
Йому здавалося дивом, що навіть бідні селяни тут живуть із гідністю.
Він прямо писав:
«Малороси становлять куди шляхетнішу расу, ніж росіяни».
І це каже не українець XXI століття.
Це говорить англійський професор понад 200 років тому.
🪆 А потім була московія.
І контраст був настільки сильним, що Кларк не приховував шоку.
У москві він бачив:
бруд,
пияцтво,
грубість,
страх,
підозріливість,
розпусту після церковних служб,
атмосферу постійного приниження людини.
В одному селі, де поруч жили українці й росіяни, він написав, що різниця між ними помітна буквально з першого погляду — «між охайністю і нечистотою».
І додав фразу, яка стала відомою на всю Європу:
«Я радше пообідав би на підлозі української хати, ніж за столом російського князя».
⚔️ Особливо його вразили козаки.
Для британця вони виглядали не підданими імперії, а людьми свободи.
Він бачив у них:
гідність,
самостійність,
відчуття честі,
внутрішню незалежність.
І саме це, на думку Кларка, найбільше відрізняло українців від московитів.
Одні жили громадою та землею.
Інші — страхом перед владою.
📖 Найцікавіше те, що Кларк ніде не пише про «один народ».
Навпаки — він постійно підкреслює, що це різні культури, різні характери й різне бачення життя.
Тобто ще на початку XIX століття освічений європеєць бачив те, що pосія потім століттями намагалася стерти:
Україна — це окремий світ.
Історія іноді дуже вперта річ.
Бо навіть через двісті років ми знову бачимо той самий контраст:
між свободою і деспотизмом,
між людяністю і жорстокістю,
між гідністю і страхом.

[Taras_777]