Спілкуємось українською!

[Taras_777]

[Taras_777]

Літо йде помаленьку до жнив.
Мочить ноги у річечці босі.
Червень торбу на вишні пошив,
Липень вишні збирає у фосі.
Серпень буде зерно молотить.
Та й по літу, та й вересень, школа.
Як шахеди оці пережить...
Як забути, що ти сивочола...

Що зігнутись - це купа проблем.
Що підбігти - це вже нереально.
Як здолати в душі своїй щем,
Не дивитись на зорі печально.
Як та як... Та все менше підстав
Намагатись цей світ зрозуміти.
Тут болото, тут річка, тут став,
Тут гамак, карусель а тут діти.

Ну а тут все гуде, і гуде,
Нерви в нас, як розтягнуті міхи.
Вітер берегом мовчки бреде
І зриває з гілляки горіхи.
Ніби й все, як колись, ніби й все...
Тільки мало мені перспективи.
Тільки змій в лапах іскри несе,
Палить ними усі мої ниви.

І я маю - непевну ходу,
Три шахеди, два дрони, ракету.
І картоплю уже молоду,
І з віршами дві книжки й касету.
Все змішалось, як в мисці салат.
Тільки ця мішанина фатальна.
Тільки в мене старенький халат
І навколишня дійсність безжальна.

Галина Потопляк

[Taras_777]

Горіли Суми, Харків, Кривий Ріг,
Горіла Вінниця, горіли поруч села.
Стояла ніч без рук і вже без ніг.
Горіли навіть Прип'яті джерела.

Йшла скрізь війна. Чавила і мела.
Щоб вижити, потрібно було вмерти.
А квітка миру десь собі цвіла,
Не відала вона страшної смерти.

Вона була безсмертна, золота.
Вона була в небеснім абсолюті.
А тут горіли села і міста.
І всі лани були в вогонь закуті.

І ми шукали квітку. Ми жили.
Нас пакували в чорнії пакети.
А поруч з нами лілії цвіли.
О, квітко миру, де ти, люба, де ти?

Галина Потопляк

Липневий дощ - це прохолода літа,
Це життєдайна влага і роса.
Це подих серця, це зернятко жита.
Це виноград, що із небес звиса.

А ще це кров землі, що пахне порохом,
Що вигорає від тяжких недуг.
Липневий дощ своїм живильним порухом
Вкриває ниву й перегрітий луг.

Він падає і падає на скалки.
Він гасить неприступний цей вогонь.
Він падає на терекони, балки
І скапує з акації долонь.

А потім він тече по Україні,
Воложить їй і душу, і чоло.
Липневий дощ - це пташка на калині,
Це ангела небесного крило.

І хліб насущний, і вода живильна.
О, небо, не втрачай своїх висот.
Після дощу кожна травинка сильна -
І ковила, і грицик, і осот.

І навіть той, хто все життя нездужав -
Напивсь води, помив свої вуста...
І вже ріка, ріка це! не калюжа.
І святість неба скапує з хреста.

Шуми, шуми. І падай на пороги.
І полощи в озерах сорочки.
Липневий дощ помий Вкраїні ноги
І запали їй Спасівські свічки.

Галина Потопляк

[Taras_777]

Батьки, будь ласка, прочитайте уважно 🙏

Вчителька сиділа за своїм столом і перевіряла домашні завдання учнів.
Тим часом її чоловік ходив по кімнаті, заглиблений у свою улюблену гру на телефоні.
Коли вона дійшла до останнього твору, раптом замовкла.
Потім тихо почала плакати.
Занепокоєний чоловік запитав:
– Що сталося?
Тремтячим голосом вона відповіла:
– Учора я попросила дітей написати твір на тему «Моя мрія».
Я щойно прочитала один із них… і не можу стримати сліз.
– Що там було написано? – запитав чоловік.
Жінка глибоко зітхнула і почала читати:
«Моя мрія… стати смартфоном.
Мої батьки дуже люблять свої телефони.
Вони більше піклуються про них, ніж про мене.
Коли тато втомлений приходить з роботи, у нього ще є сили дивитися в екран — але не на мене.
Якщо дзвонить телефон — вони одразу відповідають. Якщо я плачу — не завжди реагують.
Вони грають з телефоном, але не зі мною.
Коли говорять по телефону — вони не чують мене. Навіть коли я кажу щось важливе…
Ось чому я хочу стати смартфоном».
Чоловік завмер.
В його очах з’явилися сльози.
– Хто це написав? – прошепотів він.
Дружина тихо відповіла:
– Наша донька… 💔

Мораль:
Дорогі батьки,
смартфони створені, щоб полегшити життя —
але вони не можуть замінити любов, тепло і вашу присутність.
Діти все бачать. Вони все відчувають.
Їм не потрібні дорогі іграшки,
їм потрібні ви.
Ваша увага. Ваш час. Ваша присутність.
Дитинство не повторюється.
І порожній погляд мами чи тата, спрямований у екран замість очей дитини —
залишиться в пам’яті назавжди.
Зупиніться. Відкладіть телефон.
Для вашої дитини ви — цілий світ. ❤️🙏

[Taras_777]

Колись, у глибокому степу, неподалік від Дніпра, стояла козацька слобода. Жили в ній хоробрі козаки, але особливою повагою користувався один — козак Данило. Його називали характерником, бо казали, що кулі його не беруть, шабля не ріже, а ворога бачить ще до того, як той ступив на землю.
Про Данила ширилась слава, та сам він був мовчазний, небагатослівний. Часто сидів на кургані в задумі, спілкувався з вітром і зірками. Молодші козаки дивувалися:
— Даниле, навіщо тобі та самота? Хіба не краще гуляти з братами, бенкетувати, веселитись?
А він відповідав:
— Той, хто чує світ — не глухий до серця. А щоб чути, треба спершу мовчати.
Одного разу на слободу напали ординці. Козаки готувались до бою, та сили були нерівні. Прийшли до Данила й кажуть:
— Допоможи, характернику. Кажуть, ти можеш бурю викликати, вогонь з неба звести, з тіла дух вийняти.
Данило мовчки подивився на них. Потім узяв пригорщу землі, підкинув її до неба й сказав:
— Якщо будете хоробрі серцем, то й небо за вас заступиться.
В ту ніч здійнявся туман. Ворог потрапив у пастку, заплутався в болоті, почали битися між собою, прийнявши один одного за козаків. А Данило стояв на могилі, мов тінь, і нікого не торкався — тільки дивився.
Після перемоги козаки дякували йому:
— Це ж ти зробив, Даниле! Чаклунство твоє нас врятувало!
А він відповів:
— Чаклунство — то не в руках, а в правді. Хто стоїть за землю, за волю, — того сама земля боронить.

[Taras_777]

❗️Якщо хтось і досі має сумніви щодо доцільності демонтажу пам’ятника Катерині ІІ в центрі Одеси — варто хоча б раз побувати за містом.
Вздовж Хаджибейської дороги, дорогою на село Усатове, розташований один із найбільших козацьких некрополів, що збереглися в Україні. Тут покояться запорожці з Сотниківської Січі, яких після 1775 року історія назвала “нерубаї”.
🔎 Що це означає? Після знищення Запорізької Січі Катерина II зобов’язала козаків, які мешкали на схилах Шкодової гори, підписати принизливу угоду: вони мали навіки відмовитися від зброї, а імперія — нібито гарантувала їм спокій і право залишитися на цих землях.
Відклали шаблі — і взяли до рук кайло. Козаки почали добувати вапняк — головний будівельний матеріал у тих краях. Саме завдяки їхній праці з’явилися знамениті штольні в Нерубайському, які сьогодні відомі під туристичною назвою “Одеські катакомби”. До речі, саме з цього козацького вапняку і зведено стару Одесу.
 Саме на цьому цвинтарі знайшли спочинок такі постаті, як Шмигора та Гетьманенко — власники найбільших підземних виробок.
Хоч сам некрополь невеликий (збереглося близько 200 могил), він надзвичайно цінний. Надгробки — різноманітні: мальтійські, грецькі, хрести з півмісяцями, чотири-, шести-, восьмикінцеві. Археологи нарахували 32 унікальні типи форм.
⏳ Найдавніша могила — датована 1771 роком. За написом, там поховане немовля. Багато інших датовані XIX століттям — 1822, 1855 роками.
Усі епітафії написано переважно українською мовою, з елементами церковнослов’янської лексики.
📣 І після цього ще хтось сміє твердити, що Одеса завжди була “исконно русской” і “русскоязычной”?
Неподалік є ще один подібний некрополь — на вершині Шкодової гори. Там залишилось лише кілька десятків поховань, зате місце унікальне: археологи виявили тут сліди Усатівської культури та поховання, які датуються ще II тисячоліттям до нашої ери.
🤔 То чому ж про це місце так мало хто знає? Чому десятки років воно було занедбаним, майже забутим?
Можливо, тому що воно не вписується в наратив про “Катерину — засновницю Одеси”, який і досі просувають ті, хто не готовий подивитися правді в очі?
Цей цвинтар — не просто історичний факт. Це мовчазне свідчення того, хто насправді творив ці землі, хто будував Одесу — і кого намагалися викреслити з пам’яті.