Спілкуємось українською!

[bilich]

Дня доброго, всім добрим людям

[Taras_777]

[Taras_777]

Уяви, що ти так сильно любиш свого собаку, що коли він помре — ти заснуєш ціле місто на його честь і поставиш пам’ятник у центрі площі.
Саме це зробив Олександр Македонський для свого пса Перітаса.
Про цього легендарного бойового собаку відомо небагато. Імовірно, він був молосом з Епіра — предком сучасних мастифів, величезною породою, виведеною спеціально для битв. За однією версією, його подарував цар Кавказу, який бачив, як пес переміг і лева, і бойового слона. Інші джерела припускають, що Перітас був лаконійським мисливським псом. Але відомо одне: він супроводжував Олександра у найнебезпечніших його походах.
Легенди про його відвагу вражають.
Одна з них розповідає, що під час битви при Гавгамелах у 331 році до н.е. бойовий слон ворога кинувся просто на Олександра. Перітас стрибнув на звіра, вчепився йому в губу і не відпускав, поки слон не впав, стікаючи кров’ю.
Інша історія говорить, що Перітас загинув, захищаючи свого господаря в Індії. Олександр опинився відрізаним від своїх військ, оточений ворогами. Один з його офіцерів, Леоннат, почув відчайдушне виття Перітаса і послав його прорватися до царя. Пес пробився крізь ряди ворогів, відбиваючи удари, і утримував натиск, поки македонці не дісталися до свого правителя.
Перітас помер, поклавши голову на коліна Олександра — смертельно поранений списом.
Грецький історик Плутарх писав:
«Кажуть, що коли він втратив собаку на ім’я Перітас, якого виростив і дуже любив, то заснував місто й назвав його його іменем».
Ймовірно, місто Перітас було розташоване на території сучасного Пакистану — неподалік від місця, де він заснував також Буцефалу, місто на честь свого коня.
З часом Перітас зник з мапи, але його ім’я залишилося в історії як символ вірності й відданості.

[Taras_777]

[Taras_777]

Коли я вперше виїхав із дому, я телефонував батькам щонеділі.
Одна й та сама година. Один і той самий номер.
Мама завжди брала слухавку на другому гудку — усмішка вже звучала в її голосі.
А тато, десь на фоні, вигукував:
— Скажи йому, що газонокосарка нарешті працює!
Так з’явився наш ритуал: недільні післяобіди — пів години новин.
Вони питали, чи я добре харчуюся.
Я розповідав про роботу, квартиру, погоду.
Дрібниці, неважливі самі по собі — але сповнені життя.
Потім час почав летіти швидше.
Спочатку — раз на два тижні.
Потім — раз на місяць.
А потім — лише тоді, коли траплялося щось справді важливе.
Мама ніколи не скаржилася.
Вона просто казала:
— Ми знаємо, що ти зайнятий, любий. Головне, щоб ти був щасливий.
А я відповідав:
— Я скоро зателефоную.
Але це «скоро» розтягувалося… знову й знову, як гумка, готова ось-ось луснути.
Одного ранку я отримав голосове повідомлення від тата.
Його голос — м’який, трохи невпевнений:
— Привіт, синку. Давно не чули від тебе новин. Мама сьогодні зробила лазанью. Ми згадували тебе. Нічого термінового… просто… ми сумуємо.Це повідомлення мене розбило.
Я одразу подзвонив, але вони вже спали.
Наступного дня мама відповіла — весела, ніби нічого не сталося.
Та її голос затремтів, коли вона сказала:
— Твій батько був такий щасливий, коли вчора почув, як задзвонив телефон. Він подумав, що це ти.
Того вечора я ухвалив рішення:
неважливо, наскільки зайнятим стане моє життя —
я більше ніколи не дозволю їм сумніватися в тому, що я про них думаю.
І я знову почав телефонувати. Щонеділі.
Іноді на годину, іноді лише на п’ять хвилин.
Навіть коли мені не було що сказати — я просто слухав.
Мамині історії про сад.
Татові нарікання на ціни на бензин.
Фонові звуки їхнього життя — дзенькіт тарілок, гавкіт сусідського пса, знайомий сміх, що все ще пахнув домом.
І знаєш що?
Чим частіше я дзвонив, тим менше мені потрібна була причина.
Це вже не був обов’язок — це став ритм.
Невидима нитка, що з’єднувала нас, попри кілометри й роки.
Минулої неділі тато сказав мені щось, що перехопило подих:
— Знаєш, коли ти був маленьким, ти кликав мене з саду, щоб показати камінчик чи комаху.
Тепер я чекаю твого недільного дзвінка так само — не тому, що мені щось потрібно… а тому, що він нагадує: ти все ще поруч.
Я не зміг нічого сказати.
Лише усміхнувся, з очима, повними сліз.
Бо він мав рацію: іноді любов не треба вимовляти.
Її просто показують — тим, що ти є.
💡 Урок:
Щоб подзвонити батькам, не потрібен особливий привід.
Вони не чекають великих жестів — лише твого голосу, трохи часу, твоєї присутності.
Бо одного дня телефон замовкне.
І ти шкодуватимеш, що не мав ще одного недільного дзвінка.
Тож подзвони їм.
Розкажи про свій день.
Запитай про їхній.
Бо любов не рахує дзвінки — вона просто чекає наступного гудка. ❤️

[Taras_777]

Пам’ятаємо. Дякуємо. Ніколи не забудемо
Згадаймо українських акторів, які жили мистецтвом і стали до бою за свободу. І, на жаль, повернулися додому на щитах. Вони назавжди — у наших серцях.

1. Павло Лі (10.07.1988, Євпаторія — 06.03.2022, Ірпінь), 33 роки.
Актор кіно й дубляжу: «Штольня», «Тіні незабутих предків»; волонтер ТрО, поліг під час оборони Ірпеня.
2. Олексій Хільський (14.11.1987, Кам’янське — 17.08.2023, Запорізький напрямок), 35 років.
Актор театру і кіно: «Кріпосна», «Виклик», «На твоєму боці»; головний сержант 46-ї аеромобільної бригади ДШВ.
3. Євген Світличний (17.09.1993, Кривий Ріг — 19.07.2023, Харківщина), 29 років.
Актор фільму «Носоріг» (Олег Сенцов); боєць батальйону «Вовки Да Вінчі».
4. Юрій Феліпенко (08.05.1993, Запоріжжя — 14–15.06.2025, фронт), 32 роки.
Актор Театру на Подолі; знімався у «Окуповані», «Обіцянка Богу», «Колір пристрасті»; служив у підрозділі БпЛА «Ахіллес» 92-ї ОШБр. (Офіційно дата смерті — 14.06.2025 у Вікі; низка ЗМІ повідомляла 15.06).
5. Василь Кухарський (02.12.1981, Радомишль — 07.12.2023, Київ), 42 роки.
Актор Театру на Подолі; кіно: «Максим Оса: золото Песиголовця». Загинув від поранень, отриманих на фронті.
6. Андрій Павленко (12.08.1980 — 10.12.2023, Київ), 43 роки.
Актор і режисер-документаліст; серіали: «Жіночий лікар», «Дев’ять життів Нестора Махна», «Сашка». Доброволець ЗСУ з 2022 року.
7. Яків Ткаченко (02.02.1979, Дніпро — 10.12.2024, фронт), 45 років.
Актор театру і кіно; номінація «Золота дзиґа» (2018) за «Припутні». Боєць 3-ї штурмової бригади.
8. Ярослав Гаркавко (20.12.1995, Київ — 06.12.2022, фронт), 26 років.
Комедійний актор, учасник «Ліги Сміху»; загинув, захищаючи Україну.
9. Петро Великий (03.01.1976, Харків — 15.11.2024, Курський напрямок), 48 років.
Провідний актор Чернігівського обл. драмтеатру ім. Т. Шевченка (35+ ролей).
10. Максим Неліпа (16.10.1976, Київ — 12.05.2025, фронт), 48 років.
Актор і телеведучий («Програй мільйон», «Народна зірка»); офіцер-розвідник ЗСУ.
11. Євген Шумілов (12.01.1992, Київ — 30.04.2024, фронт), 32 роки.
Актор (театр «Сучасний»; ТБ — «Агенти справедливості», «Відділ 44»); сержант, бойовий медик 3-ї ОШБр, загинув рятуючи пораненого побратима.
12. Філіп Віннер (1992/1993 — липень 2023, фронт), 32 роки.
Актор «Чесного театру», доброволець ЗСУ на сході; загинув у бою. (Вік — зі сповіщення театру: 9 липня мало виповнитися 32).
13. Володимир Федінчук (20.12.1992, Тернопільщина — 22.01.2024, Донеччина), 31 рік.
Актор Рівненського обл. муздрамтеатру (зокрема «Енеїда»); загинув у бою під Михайлівкою.
14. Володимир Кучеренко (— 06.12.2024, фронт), вік не публікувався офіційно.
Актор київського «Тотеатру», доброволець із перших днів. Командир екіпажу FPV-дронів полку «Птахи Мадяра».
15. Андрій Касьянов (30.01.1997 — 26.08.2024, фронт), 27 років.
Актор Дніпровського національного театру ім. Т. Шевченка; загинув у бою, служачи у ЗСУ.
🎗️ Талановитих людей, які віддали своє життя за Україну, — занадто багато.
Ми не можемо згадати всіх, але кожному з них — наша безмежна вдячність і шана.
Наші молитви — з ними.
Вони — навіки з нами!

Слава Героям!

[Taras_777]

cвою війну московити виправдовують міфами про Русь.
Історичні претензії на спадщину Русі через нібито принесену з території рф на територію України «державність» — саме цим путін і все населення його країни пояснюють свої територіальні зазіхання.
Вся їхня пропаганда, пісні, фільми про Русь, «русскій мір», «русскій дух», «русскоє мужество» — все відштовхується від Русі.
У цьому міфі українців і України просто немає й не має бути.
На жаль, альтернативи ви не знайдете й в українських підручниках з історії.
Бо вони написані за схемою московської цензури, яка стирає державотворення на нашій землі до приходу князя Ігоря — чужинця, якого ми не кликали і не потребували.
Ці міфи руйнує постать князя Мала — як доказ державності на території України до варягів.
Він — доказ того, що державність на території України існувала задовго до династії так званих Рюриковичів.
московити починають власну історію з Рюриковичів, бо інших князів у них тоді просто не було.
А в нас був свій князь Мал — пам’ять про якого літописці не змогли повністю стерти.
Проте наступні історики майже не згадують його імені: дітей його записують у рабів або в «іноплемінників», а онука — князя Володимира — у «робичича».
Пришлі Олег та Ігор подаються як «князі голубої крові», а наш князь Мал — «не їхнього рівня».
Це не просто літописна образа — це закладена меншовартість династії, яка тінню падає на весь наш народ.
Тому що історію вчимо за баченням і трактуванням московії — як Історію малоросів саме в меншовартісному значенні цього слова.
Літописи і вся історична наука, академічна традиція, майже не залишили місця в історії князю Малу і його династії. Але саме він є головною постаттю того часу. І саме він відкидає московитів від права спадкоємства на Русь.
І саме тому ти про нього майже нічого не знаєш.

Анатолій Герасимчук.

[Taras_777]

[Taras_777]

Історія, яка не дає мені спокою.

Я побачив її відразу, щойно зайшов до супермаркету. Не тому, що вона на мене дивилася — а через синці на її руках, які мати безуспішно намагалася сховати, знову й знову тягнучи рукави светра вниз.
Дівчинка мовчала. Просто міцно трималася за мою куртку, ніби за останню ниточку безпеки.
Її великі карі очі стежили за кожним моїм рухом, а мама — бліда, злякана — намагалася відтягнути її, шепочучи щось сердито.

Спойлер   :

Люди почали оглядатися. Хтось уже знімав на телефон.
Для них я був “підозрілим байкером”, який нібито лякає дитину.
А потім дівчинка просунула мені в кишеню рожевий зошит. І все стало ясно.
На першій сторінці, дитячою рукою, було написано:
«Він нас ображає. Допоможи.»
Далі — малюнки: чоловік із ременем, мама, що плаче, маленька дівчинка в кутку.
І наприкінці, тремтячими літерами:
«Це не мама. Це мамин чоловік. Будь ласка.»
Тепер я зрозумів. Її мама не кричала від злості — вона боялася.
Боялася за них обох.
Я присів і тихо запитав:
— Як тебе звати, малечо?
Вона не сказала ні слова — просто вказала на зошит. Усередині було ім’я: Емма.
— Красиве ім’я, Емма, — відповів я. — А мене звати Беар.
Мати смикнула її за руку:
— Ми йдемо. Зараз.
Емма вирвалася, обійняла мене й уперше заговорила — тихо, але виразно:
«Будь ласка… прийдіть до нас. Він чекає вдома.»
Я зробив вигляд, що дзвоню комусь:
— Прес, це Беар. Код “Nightingale”. Мати й донька в небезпеці. Потрібна допомога. Без галасу. І повідом Тіну.
Тіна — соціальна працівниця, яка довіряла нам більше, ніж системі.
Ми поїхали за ними на відстані. Без сирен, без шоу.
Через кілька кварталів приєдналися ще двоє хлопців із клубу. Тихо. Обережно.
Дім здавався звичайним — доглянутим, мирним.
А потім пролунали крики.
Чоловічий. Потім жіночий.
Ми не чекали. Підійшли. І просто вибили двері.
Всередині — те, що Емма намалювала:
великий чоловік, жінка, яку він тягнув за волосся, і дитина в кутку.
Він завмер, побачивши нас.
— Хто ви такі?!
— Ті, хто не дозволить тобі більше торкатись до них, — відповів я спокійно.
Ми не зробили жодного кроку — вистачило погляду.
Він зрозумів, що цього разу все скінчено.
Поліція приїхала швидко — ті, кого викликала Тіна.
Ми пішли непомітно, залишивши лише тишу й спокій.
Через місяць я отримав рожевий конверт із наліпками єдинорогів.
Запрошення — на чай. ☕💗
У новій квартирі, за яку ми допомогли заплатити, двері відчинила Емма у жовтій сукенці. Усміхнена, щаслива.
Її мама стояла поруч — без синців, без страху.
— Тепер вона не замовкає, — сказала мама. — Психолог каже, що саме тоді, коли вона заговорила з тобою, почалося її одужання.
Ти не просто нас врятував. Ти повернув їй голос.
Емма принесла малюнок: вона, мама й великий байкер-ведмідь під усміхненим сонцем.
Я ніколи не вважав себе героєм. Просто звичайним байкером.
Але, сьорбнувши уявний чай із дитячої чашки, я зрозумів:для однієї дівчинки на ім’я Емма ми були саме тими героями, які справді мають значення. 🐻💛

[Taras_777]

[Taras_777]

За літочисленням, що бере свій відлік від Трипілля, в Україні йде 7533 рік.
Тим часом, за твердженнями низки визначних закордонних і вітчизняних вчених, генетиків українській нації не менше 40 тис. років і старшої від неї нації у Європі немає!
Одним із підтверджень багато тисячолітньої давності українського народу є Терношорська Лада у Карпатах. Це рукотворна кам’яна статуя Великої Матері - Богині Лади, вік якої налічує понад 40 тис. років!!!
Терношорська Лада —це український Стоунхендж, що розмістився на південному схилі гори Терношора (989,9 м. над р.м.), на кордоні двох сіл Снідавка і Яворів в Івано-Франківській області.
Статуя виступила першозразком для великої кількості однотипних фігурок, рознесених Білою расою на безкраї простори від Атлантики до Забайкалля.
Лада -це жіночий принцип буття, який дає ЛАД усьому фізичному, матеріальному світу.
Цей комплекс є одним із найбільш відомих "Місць Сили" в Карпатах і має кілька ключових особливостей:
​Природна Скульптура: Комплекс складається з величезних пісковикових брил, що утворилися мільйони років тому на дні Сарматського моря.
​Антропоморфна Фігура Лади:
Центральним елементом є грандіозна скеля, висотою понад 10 метрів і вагою близько 100 тонн, яка своїми обрисами нагадує жіночу (вагітну) постать. Науковці, зокрема професор Микола Кугутяк, припускають, що ця фігура є скульптурою язичницької богині Лади — слов'янської покровительки любові, родини, весни та родючості.
​Святилище-Обсерваторія: Дослідники вважають, що Терношорська Лада була частиною давнього календарно-астрономічного святилища.
Комплекс має складну структуру, що включає:
- ​Кам'яний круг діаметром 8 метрів (символ Сонця).
- ​Чашні камені та петрогліфи (солярні знаки).
- ​Фалічний камінь і зображення хтонічного ящура.
Ці елементи, як припускається, використовувалися предками для ведення календаря та відзначення сонцестоянь, зокрема, як місце народження нового Сонця (Коляди) під час зимового сонцестояння.

[Taras_777]

Київський торт не придумали в кабінетах. Він народився з помилки — і став символом міста.
1956 рік, київська фабрика імені Карла Маркса. На ніч на столі забули яєчну масу для бісквіта. Вранці начальник цеху вирішив не викидати суміш, а спекти з неї білково-горіхові коржі й зібрати торт із масляним кремом. Несподівано вийшов новий смак і текстура — хрусткі коржі з горіхом і ніжний крем. Так з’явився «Київський», який відтоді безперервно виробляють у столиці.
Рецепт доводили кілька років: у 1950-х–60-х експериментували з горіхами, у 1970-х відшліфували технологію білково-горіхової суміші. Спершу пробували кеш’ю (партії горіхів тоді масово надходили в СРСР), але згодом закріпили фундук/лісовий горіх — через стабільний смак і ціну.
Упаковка з каштановим листком зробила торт впізнаваним сувеніром Києва: коробку несли в поїзд так само, як сьогодні несуть магнітики з Подолу. Це вже не просто десерт, а «візитка» міста.
У важливих деталях: авторство і технологію 1956 року пов’язують із кондитером Костянтином Петренком; у популярних версіях поруч з’являється ім’я 17-річної помічниці Надії Чорногор. Уточнення різняться, але незмінне головне — з виробничого фейлу виріс національний хіт.
З того часу базова формула майже не змінилася: два легкі білково-горіхові коржі, масляний крем, шоколадна глазур. А в 1973-му рецепт запатентували — «Київський» офіційно став брендом столиці.
Випадковість, сміливе рішення й доведена технологія — ось як «Київський торт» став легендою Києва і десертом, який досі впізнають у світі.

[Taras_777]