💛💙 Історія, яку ми забуваємо: день, коли Пилип Орлик змусив петра І капітулювати
23 липня 1711 року, поблизу молдавського міста Ясси, трапилося дещо надзвичайне. Уявіть собі: грізний цар петро І, який ще недавно переможно крокував Європою, опинився у пастці, оточений козаками, татарами, турками та шведами. І саме тоді, коли здавалось — усе пропало, він змушений був підписати Прутський договір. Це була дипломатична поразка, яку в pосії намагаються не згадувати.
«Вовча яма» для петра: як цар потрапив у капкан
Після Полтавської битви 1709 року, здавалось би, доля козацької державності була вирішена. Мазепа помер, Карл XII втік до Бендер. Але боротьба не завершилася — її підхопив гетьман у вигнанні Пилип Орлик.
У 1711 році він разом із союзниками — Карлом XII, Кримським ханом Девлет-Гераєм II, запорожцями на чолі з Костем Гордієнком та турецьким султаном — організував спільний похід проти петра I. московське військо зайшло глибоко на територію Молдавії — і саме там опинилося в пастці.
Прутський договір: поразка, захована під куполами
петро І, щоб урятувати себе та військо, мусив іти на принизливі умови:
Віддати Туреччині фортецю Азов, яка була стратегічним вікном до Чорного моря.
Зруйнувати укріплення — Таганрог, Кам’яний Затон і Новобогородицьку.
Припинити втручання у справи Речі Посполитої та визнати незалежність козаків, що перебували під турецьким і кримським протекторатом.
Вивести московські війська з земель запорожців і союзних козаків.
Заборонити собі мати посла в Стамбулі, тим самим фактично визнавши, що Туреччина має більший вплив у регіоні, ніж московія.
Забута перемога: чому Пилип Орлик — герой тіней
Сьогодні про цю подію рідко говорять. Та уявіть собі, який це був дипломатичний тріумф: козак у вигнанні змусив російського царя відступити! Пилип Орлик показав, що Україна навіть у найважчі часи може диктувати свої умови, якщо має союзників і волю до боротьби.
Це ще одне свідчення того, що історія українського опору імперії почалась не вчора — і тривала навіть тоді, коли здавалось, що все втрачено.
💛💙💛💙💛💙💛💛💙💛💙💛💙💛💛💙💛💙💛💙💛

4 вересня 1965 року відбулася прем'єра фільму "Тіні забутих предків", який вразив таких режисерів як Фелліні, Скорсезе та Антоніоні.
Фільм “Тіні забутих предків” — увійшов у двадцятку найкращих картин світу всіх країн і народів. Гарвардський університет включив “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова до списку обов’язкових для перегляду претендентам на кандидатський ступінь у кінознавстві.
Фільм знімали 1,5 року, значно довше ніж планували. Параджанов не хотів поспішати та ігнорував численні догани за повільні зйомки.
Робив як відчував: коли вже був затверджений увесь акторський склад, в останню мить забрав головну роль у російського актора Геннадія Юхтіна й передав її Іванові Миколайчуку.
За спиною перешіптувались – цьому студенту всього 23 роки, і це взагалі його перша робота в кіно. Параджанов не зважав. Він готував шедевр.
Тож якщо потрібно було перезняти якусь сцену декілька разів, так і робили, і байдуже, що до місця зйомок потрібно було пробиратись десятки кілометрів через карпатські хащі.
Режисер розумів, якщо він не відчуватиме гуцулів – стрічка не вийде. Тому навідувався на весілля й похорони, ходив на полонини до вівчарів і єдиний з усієї знімальної групи жив не в готелі, а у звичайній гуцульській сім’ї – як сам він казав біля джерела натхнення.

Параджанов не допускав фальші. Замість статистів – справжні гуцули у своєму одязі. Народна музика й закадрові голоси теж у їхньому виконанні.
Інший режисер уже давно запросив би професійних співаків з Києва, але Параджанов садив на літак найбільш голосистих жителів Карпат і особисто допомагав заносити в салон літака триметрові трембіти.
Першими змонтований фільм побачили cамі гуцули 24-го серпня 1965 року. До сільського клубу запросили всіх акторів масовки. Для кожної жінки Параджанов привіз по квітчастій хустці.
Офіційна презентація в київському кінотеатрі “Україна” пройшла зі скандалом. На сцену піднялись Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл та виступили проти арештів серед інтелігенції.
Після такого стрічку фактично було заборонено до показу. А невдовзі вірменину приписали український буржуазний націоналізм. Утім, за кордоном стрічка зробила справжній фурор і зібрала 28 міжнародних відзнак… 💛💙💛💙💛💙💛💛💙💛💙💛💙💛💛💙💛💙💛💙💛
🕯 Василь Стус. Історія у трьох акцентах
1. Виклик
1965 рік, кінотеатр «Україна». Молодий поет піднімається і вигукує: «Хто проти тиранії — встаньте!». Ці слова стали вироком для нього, але й символом для нас.
2. Неволя
Два арешти. Мордовія, Колима, Перм. Карцери, заслання, сухі голодування. Розтоптані рукописи. Але навіть у найтемніших бараках він продовжував писати — на клаптиках паперу, крихітними літерами. Його збірка «Палімпсести» стала голосом нескореності.
3. Повернення
У ніч із 3 на 4 вересня 1985-го його серце зупинилося в карцері Кучино. Після чергового виснажливого сухого голодування. Та через чотири роки, коли десятки тисяч українців несли його труну вулицями Києва, він повернувся. Назавжди. На рідну землю. У слові. У пам’яті. У свободі.
📖 Його заповіт:
Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, богове, низько не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.
Так хочеться пожити хоч годинку,
коли моя розів'ється біда.
Хай прийдуть в гості Леся Українка,
Франко, Шевченко і Сковорода.
Та вже! Мовчи! Заблуканий у пущі,
уже не ремствуй, позирай у глиб,
у суще, що розпукнеться в грядуще
і ружею заквітне коло шиб.
✨ Василь Стус — не лише поет. Це совість, що і сьогодні вчить нас: свобода варта найвищої ціни.