На одному кадрі зійшлися три машини, які символізували три різні мрії людства: літати масово, літати швидше за звук — і літати в космос.
На фото — Boeing 747 NASA, який несе на спині космічний шатл Enterprise.
А неподалік у небі — Concorde.
Сьогодні подібний кадр уже практично неможливо повторити.
І кожна з цих машин має неймовірну історію.
Почнемо з тієї, що знаходиться зверху.
Space Shuttle Enterprise, OV-101,
був першим побудованим орбітальним апаратом програми Space Shuttle.
Але є парадокс:
Enterprise ніколи не літав у космос.
Його створили як прототип, щоб зрозуміти, чи зможе величезний шатл нормально поводитися в атмосфері та — найголовніше — безпечно приземлятися після повернення з орбіти.
У 1977 році NASA провела знамениту програму Approach and Landing Tests.
Enterprise піднімали в небо на спині спеціально переобладнаного Boeing 747, а потім відділяли від літака.
Після цього шатл мав зробити те, від чого залежало майбутнє всієї програми:
без двигунів спланувати на землю й сісти на злітну смугу.
Таких вільних польотів було п’ять. Вони підтвердили, що конструкція шатла справді здатна виконувати кероване планерування та посадку.
А тепер подивіться на літак під ним.
Це NASA 905 — Boeing 747-123,
побудований ще у 1970 році та придбаний NASA у American Airlines.
Звичайний пасажирський 747 ніколи не проєктували для того, щоб возити космічні кораблі на даху.
Тому інженерам довелося серйозно його переробити.
Всередині фюзеляж посилили.
Зверху встановили три величезні точки кріплення для шатла.
А на горизонтальному оперенні додали два вертикальні стабілізатори, тому що орбітер на спині настільки змінював повітряні потоки, що літаку потрібна була додаткова курсова стійкість.
І розміри цього «транспортера для космічних кораблів» вражали:
близько 70,7 метра завдовжки та майже 59,6 метра розмаху крил.
NASA 905 став справжньою робочою конячкою програми — він виконав 70 із 87 транспортних місій шатлів в операційний період програми.
Причому його завдання було надзвичайно важливим.
Шатл міг повернутися з космосу й приземлитися далеко від Флориди.
А власними силами перелетіти назад до Космічного центру Кеннеді він не міг.
Тоді прилітав 747.
Шатл підіймали величезною конструкцією, встановлювали на його фюзеляж — і Boeing буквально віз космічний корабель додому.
У 1983 році ця незвичайна пара вирушила у великий демонстраційний тур Європою. Enterprise побував, зокрема, у Великій Британії, Німеччині, Італії та став однією із зірок Паризького авіасалону в Ле-Бурже.
І саме в ту епоху в кадр потрапляє третя легенда.
Concorde.
Якщо 747 уособлював масову авіацію, а Enterprise — майбутнє космічних польотів, то Concorde був спробою перемогти сам час.
Він перевозив звичайних пасажирів приблизно на швидкості Mach 2 — більш ніж удвічі швидше за звук.
Максимальна швидкість Concorde становила приблизно 2 179 км/год.
Лондон — Нью-Йорк за кілька годин.
Шампанське в салоні.
А за ілюмінатором — темніше небо через висоту польоту.
Це був не військовий винищувач.
Це був пасажирський літак.
І тому сама фотографія здається майже нереальною.
В одному кадрі:
Concorde — літак, створений, щоб перевозити людей швидше за звук.
Boeing 747 — символ масової міжконтинентальної авіації, перетворений на повітряну вантажівку для космічних кораблів.
Enterprise — машина, яка сама ніколи не побувала в космосі, але допомогла довести, що інші шатли зможуть туди літати й повертатися назад.
Три абсолютно різні відповіді на одне давнє людське бажання:
піднятися вище, летіти швидше й дістатися далі.
А тепер найсумніша частина.
Concorde припинив комерційні польоти у 2003 році.
Програма Space Shuttle завершилася у 2011-му, а останні транспортні польоти шатлів на спеціальних Boeing 747 відбулися вже після завершення програми, коли орбітери перевозили до музеїв. NASA 905 пішов у відставку наприкінці 2012 року.
Тому цей кадр сьогодні виглядає зовсім інакше.
Це вже не просто фотографія літаків.
Це зустріч трьох технологічних епох, які завершилися.
Одну машину створили, щоб зробити світ меншим.
Другу — щоб носити на собі космічні кораблі.
Третю — щоб навчити людство повертатися з космосу на крилах.
І на кілька секунд вони опинилися в одному небі.
Іноді фотографія стає історичною не тому, що фотограф знав, наскільки важливий момент він знімає.
А тому, що через десятиліття ми розуміємо:
такого поєднання машин людство більше ніколи не побачить у роботі.
Почему ученые до сих пор не разгадали секрет греческого огня
До появления современного оружия массового поражения, много веков назад, византийцы на море пользовались ignis graecus — греческим огнем. Так средневековые крестоносцы назвали зажигательные орудия Византийской империи. Многие алхимики, историки и археологи пытались выяснить рецепт легендарной смеси, но никто не смог воссоздать его на 100%. Портал theconversation.com рассказал, что мы на самом деле знаем о греческом огне.
Греческий огонь был зажигательной жидкостью, которой матросы опрыскивали вражеский флот через медную или бронзовую трубу под названием сифон, закрепленную на носу корабля. Она прилипала к любым поверхностям, включая воду, и огонь нельзя было потушить.
В VII веке морская мощь со стороны арабских народов представила новые сложности для Византийской империи. Опытные матросы и технологии, включая уникальную треугольную конструкцию паруса, которая делала корабли более маневренными, были угрозой для византийцев.
Именно в этом контексте и появился греческий огонь. Византийские императоры всегда охотно демонстрировали доступ к «божественным» технологиям, которые поддерживали их культурное и дипломатическое доминирование. Так, по словам Феофана Исповедника, монаха и летописца начала IX века, орудие изобрел Каллиник — еврейский инженер из Гелиополя, потерявший дом в результате атак мусульманских войск.
Напалм, который Феофан называл «морским огнем», успешно испытали в деле, уничтожив арабские корабли, участвовавшие в блокаде Константинополя в битве при Кизике (примерно 673 год н.э.). Огонь поджег арабские корабли, и их экипажи погибли в полном составе. Но при этом Феофан почему-то писал, что византийские боевые корабли, оснащенные сифонами, уже существовали в 671-672 годах. То есть, Каллиник мог и не быть оригинальным создателем греческого огня; может, он просто усовершенствовал чужое изобретение.
Греческий огонь также использовали против тех, кто хотел узурпировать византийский трон, вроде Фомы Славянина. Армейский офицер славянского происхождения из Понта потерпел поражение на море в битве с византийским императором Михаилом II в 821 году. Не зря в будущем император Константин VII, правивший в 913-959 годах, предупреждал, что иностранцам не стоит пытаться выяснить секретный рецепт греческого огня.
В XI веке лидер викингов Ингвар Путешественник столкнулся с византийскими кораблями, оснащенными сифонами с греческим огнем. Хроники скандинавов того времени, зафиксировавшие стычку, утверждают, что субстанцию нагревали над огнем, после чего медная труба с жутким ревом извергала пламя. Правда, это свидетельство не упоминает насос, который, по идее, использовался для того, чтобы поднять давление зажигательной смеси. Сегодня историки предполагают, что открытый огонь ставили перед сифоном — так жидкость, выпущенная клапаном, загоралась в воздухе.
Современные специалисты до сих пор не уверены, из каких ингредиентов состоял греческий огонь. Историк Джон Халдон в 2002 году попытался воссоздать рецепт, и он использовал особый тип сырой нефти, который можно найти лишь в регионе между Черным и Каспийским морями — тогда он был частью византийской территории. Местная нефть была легкой, не слишком густой, но горючей, что идеально для примитивного огнемета. Не исключено, что топливо также смешивали с хвойной смолой или маслом — они придавали бы огню липкость.
Несмотря на свою эффективность, греческий огонь с веками постепенно вышел из арсенала. Либо «секрет» технологии был потерян, либо источник сырой нефти вышел из-под контроля византийцев, когда империя начала распадаться. Так или иначе, греческий огонь навсегда вошел в историю.
Начало
Вход
Регистрация