ГОЛІВУДСЬКИЙ "РІШАЛА" З ОДЕСЬКИМ СЕРЦЕМ: чому Лів Шрайбер став ангелом-охоронцем для України...
4 жовтня народився Лів Шрайбер,
який має українське коріння і дуже цим пишається...
«Моєму дідусеві Алексу з Одеси знадобилося три покоління, щоб його онук став зіркою Голлівуду.
Мені...знадобився лише один день vійни, щоб зрозуміти — я на 100% українець!!!».
Ви точно бачили його на екранах. Жорсткий, харизматичний, мовчазний.
Головний «рішала» Голлівуду в культовому серіалі «Рей Донован», грізний Саблезубий у «Людях Ікс». Але в реальному житті актор Лів Шрайбер обрав зовсім іншу суперсилу — людяність. І коли 24 лютого 2022 року світ затамував подих, Лів не висловлював «глибоку стурбованість» на дивані в Нью-Йорку. Він зібрав валізи.
Усе його дитинство пройшло під знаком культу дідуся — емігранта з Одеси, який грав на віолончелі, возив м'ясо на вантажівці та виховував онука так, що той з дитинства знав: Україна — це земля незламних людей. Лів згадував: «Дідусь навчив мене ніколи нічого не боятися. Коли я дивлюся на українців зараз, я бачу свого дідуся в кожному з них».
Ба більше.., ще у 2005 році Шрайбер зняв свій кращий фільм «Світло довкола» — історію американця, що шукає в Україні жінку, яка врятувала його предків у Голокост. Україна завжди жила в його ДНК.
Від голлівудських софітів до каструлі з борщем
Навесні 2022-го Лів з'явився на кордоні в Перемишлі. Без пафосу, охорони та камер. Одягнув фартух і кілька тижнів поспіль разом із World Central Kitchen чистив картоплю та варив борщ для тисяч українських біженців.
«Готувати їжу для людей у найважчі хвилини їхнього життя — це не благодійність. Це те, що робить нас людьми», — говорив актор, витираючи сльози від цибулі.
Далі був Київ, Львів та поїздка в розбиту Бородянку.
Лів став амбасадором платформи UNITED24 та співзасновником фонду BlueCheck Ukraine.
Коли росіяни намагалися занурити нас у темряву взимку, Шрайбер особисто відкрив збір і закупив надпотужні генератори для українських лікарень, рятуючи тисячі життів на операційних столах.
Він не боїться повітряних тривог і спускається в українські укриття, де грає в шахи з дітьми та записує відео для всього світу: «Поки я тут, над моєю головою летять ракети. Але я бачу людей, які спокійно йдуть на роботу. Цю націю неможливо зламати».
СЬОГОДНІ-4 ЖОВТНЯ,У ЛІВА ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ!
Найкращий спосіб подякувати цьому крутому хлопцю — просто подивитися фільм за його участю або задонатити на його ініціативи.
Дякуємо, Лів! Твій дідусь Алекс точно тобою пишається! 💙💛
@ Любов Молдавчук (К)
04.10.2026 р
Він вижив після 16 куль. pосіяни розстріляли його за те, що він - українець. А потім кинули в клітку посеред лісу.
Лише уявіть собі: ви лежите на бетонній підлозі, із зав'язаними очима, і чуєте, як поруч із вашим вухом клацає курок. Знову. І знову. І знову.
Сергій Зубарєв до війни працював машиністом метро. Звичайний киянин, звичайне життя. А потім почалося повномасштабне вторгнення - і він пішов у військкомат.
Він їхав у БМП займати позиції, які нібито вже залишили росіяни. А виявилося - на них там чекали. Був бій до останнього набою, а потім полон.
Його роздягнули до нитки, зняли берці, годинник, жетон. Посадили в лисячу нору. А потім почалося пекло.
Російські офіцери били його ногами в спину так, що обличчя розбивалося об стіну.
Погрожували: "Зариємо тут як собаку". Імітували розстріл - стріляли біля вуха, били руків'ям пістолета по голові. У Сергія досі залишився рубець.
А потім сталося те, у що важко повірити.
Його допитали, побили - і пішли. Він уже видихнув: "Все, гірше не буде". Але вони повернулися з пістолетом. І мовчки почали стріляти йому по ногах.
16 куль. 15 пройшли навиліт. Одна застрягла в п'яті.
На четвертій чи п'ятій кулі, яка влучила в кістку лівої ноги, він втратив свідомість від больового шоку. Його привели до тями. І продовжили.
Потім був російський офіцер, який придумав собі "розвагу". Він приходив із недопалком і казав: "Ти будеш моєю попільничкою". Тушив цигарку об обличчя Сергія.
А потім брав ніж і ковирявся в його татуюванні - тризубі. Погрожував зрізати і повісити в рамочку на стіну.
Коли медики перев'язували йому ноги, один із них не витримав - у нього почався рвотний рефлекс.
Але найстрашнішим Сергій називає не це. Найстрашніше - це вечори, коли приходив осетин із пістолетом.
Він приставляв зброю до його голови, клацав курком і казав: "Сьогодні не твій день. Я прийду завтра." І йшов. А Сергій щоразу чекав - і сподівався, що сьогодні його не буде.
Після лікарні, де він дивом вижив, окупанти не заспокоїлися.
Його кинули в клітку посеред лісу. Зварена з арматури, оббита фанерою, метрів десять на десять. Без світла. З кайданками на руках, прикутими до труби.
Ця клітка була призначена для своїх - тих, хто провинився перед командуванням. Але з'явилися українські полонені - і клітка "перейшла" під них. А росіян-порушників тримали в ямі, виритій у землі.
Сергій згадує: коли приїхала перевірка і побачила, в яких умовах тримають поранених українців, один із російських начальників був у шоці.
Після того візиту ставлення змінилося - приносили печиво, цукерки, чай, обіцяли милиці.
Умови, в яких він перебував, він описує коротко: "Це наче часи В'єтнамської війни."
Обмін відбувся в Авдіївці. До останнього Сергій не вірив, що це не спектакль.
Коли з нього зняли пов'язку з очей, він побачив українських військових у пікселі - без зброї. Вони розмовляли російською. І лише коли його довели до машини, він зрозумів: це свої.
Уже в дорозі він почув по рації українську мову. Тоді й зрозумів - усе. Вдома.
Сьогодні Сергій бореться за право повернутися до улюбленої професії. За законом керувати потягом із протезом заборонено. Хоча, за його словами, йому це не заважає - він усе може робити так само, як раніше.
А ще він хотів би одного дня зустріти того офіцера, який стріляв йому по ногах. І запитати лише одне:
"Навіщо? Навіщо стріляти по ногах зв'язаній людині, яка не становить для вас жодної небезпеки?"
Бо навіть без ноги, весь поранений і побитий, він усе одно був у кайданках. Усе одно над ним хтось стояв. Усе одно був зв'язаний.
Сергій вважає: вони боялися. Дуже боялися.
Це - не кіно. Це - реальність, у якій досі живуть ті, хто пройшов російський полон.
З пекла - в рай! Історія, після якої хочеться обійняти своїх рідних і подякувати Богу за тишу.
Уявіть: ви збираєте все своє життя у дві сумки. Все. За 80 років. І їдете в невідомість - лише через те, щоб нарешті не чути вибухи.
Саме так зробили Анатолій з дружиною. Пенсіонери з-під Олешків на Херсонщині.
Майже 3 тисячі кілометрів через Україну,рф і білорусь- щоб вирватися з окупації.
Три з половиною доби в дорозі. Наприкінці - Калуш на Івано-Франківщині.
"Я ніколи не плакав - заплакав, не витримав. Мужики на мене дивляться, кажуть: Що ти позориш мужицьку націю?"
Вони оселилися тут на початку вересня 2026 року. І досі не можуть звикнути до тиші.
"Тиша ця шокує. Незвичні ми до цього. У нас постійно бахкає, прилітає. "Весело" так. А тут тиша така".
Анатолія контузило. Дружину двічі поранило. Сиділи до певної пори. От і довелося зібратися, все покинути і поїхати у світ.
Виїжджали вночі. Домовилися з перевізником, чекали, поки стемніє, щоб сусіди не помітили.
Собаки гавкали на всю вулицю. Дорога розбита, навколо все горіло. Дружина з тими сумками перечепилася, впала - але йшли.
Їхали через Мелітополь, Луганськ, Донецьк, pостов, воронеж і білорусь.
Водій сказав: накрутили 2800 кілометрів. На кордоні - пішки два кілометри. Ночували на сходах автобусної станції.
Вдома, в окупації, до лікарні - майже 60 кілометрів. "Дорога - в один кінець. Можеш виїхати, але не приїхати". Ліки - дорогі, хліб - сушили на сухарі. Їсти варили в кабиці, щоб не було диму. Весь час - одягнені. Весь час - напоготові.
А тут - магазини, де очі розбігаються. Риба, м'ясо, все є, і ціни прийнятні. "Я глянув у магазині - і не повірив".
За домом і садом на Херсонщині Анатолій сумує. Поруч із новим помешканням уже пригледів недоглянуту ділянку.
Каже: посаджу петрушку, кріп, зелень. Може, і садок. "Щоб не скиснути. Я звик. Я - сільський".
Ось такі люди. Все втратили - і при цьому не втратили себе.
Дай Боже їм тиші, здоров'я і свій маленький садок у Калуші.🙏
У 19 років він став легендою штурмів. За один бій ліквідував 24 російські солдати. Взяв у полон комбата.
А потім втратив обидві ноги - і каже, що повернеться.
Його позивний - "2.0". Андрій Сергієнко. Хлопець, яким пишаються найкрутіші командири цієї війни.
У сімнадцять він опинився в окупації на Чернігівщині. Одразу рвався у військо, але його не брали - був неповнолітнім.
Він ходив до військкомату півтора десятка разів. Його щоразу відправляли назад.
У вісімнадцять він нарешті став до лав третьої окремої штурмової бригади. Спочатку з нього сміялися - маленький, худенький, у величезному бронежилеті.
А потім він вийшов на свій перший штурм.
Під Андріївкою вісім українських штурмовиків пішли проти ста двадцяти росіян. Разом із кадировцями їх було до ста п'ятдесяти.
Андрій того дня знищив двадцять чотири окупанти. Двадцять чотири - за один бій.
Він казав, що воював, уявляючи бій як у відеогрі. Бачив ворога в обличчя і не боявся.
Саме він разом із побратимами взяв у полон російського комбата. Майор Абдурахманов із Дагестану. У нього знайшли книжку - "Як не попасти в полон до укранацистів".
У ній радили підкладати гранату під броню і притискати підборіддям. Комбат думав, що потрапив до своїх, поки не почув українську мову.
Андрій згадує, як дав йому сигарету і воду. Той подякував: "Спасибі, брат". Андрій відповів: "Я радий, що став частиною цієї історії".
Потім було поранення. Сто двадцятий снаряд розірвався поруч. Осколки перебили обидві ноги.
Андрій сам собі наклав турнікети, стабілізувався і спокійним голосом доповів по рації. У той момент він уже розумів, що втратив ноги.
Він переніс ампутацію обох кінцівок. Але вже на шостий день після поранення сів у крісло колісне і почав рухатися.
На десятий - пробував ходити на колінах. Каже, що рух - це найголовніше.
І тепер він хоче повернутися. Стати на протези і знову штурмувати.
"Я хочу спробувати ще раз, якщо мене відпустять. Мені цікаво, як воно буде. Але це після того, як я остаточно стану на ноги. Хочу ходити без паличок, без милиць. Тільки на своїх ногах".
Його командир каже, що поки він командує батальйоном, люди на протезах не будуть штурмувати. Це принципово. Але Андрій усе одно мріє.
Він не вважає себе героєм. Каже, що просто робив свою роботу. Але підрозділ беззаперечно визнає його Героєм України. І таких, як він, - одиниці.
Начало
Вход
Регистрация