Впізнали легендарного «Мадяра»🤔
Є люди, яких вiйнa змінила. А є ті, хто змінив саму вiйнy.
Роберт Бровді, відомий всій країні за позивним «Мадяр», народився в Ужгороді 9 серпня 1975 року. За освітою — економіст, багато років займався великим зерновим бізнесом і навіть підтримував українське сучасне мистецтво через власну арт-фундацію. Але у лютому 2022-го він залишив комфортне життя й добровільно став до лав захисників України.
Мало хто знає, що перші «Птахи Мадяра» складалися лише з кількох десятків людей. Вони починали як невелика група аеророзвідки, а згодом перетворилися на одну з найефективніших дронових бригад українського війська. Саме цей підрозділ став одним із символів нової епохи безпілотної вiйнu.
Ще один цікавий факт: саме команда Мадяра однією з перших системно запровадила дистанційне мiнyвaння важкими октокоптерами, поєднавши аеророзвідку, ударні FPV-дрони, РЕБ і коригування apтилеpiї в єдину бойову систему. Те, що колись здавалося експериментом, сьогодні стало частиною сучасної військової доктрини.
За роки вiйнu його підрозділ вoювaв під Миколаєвом, у Херсонському контрнаступі, понад 110 днів тримав найважчі ділянки оборони Бахмута й Соледара, працював біля Авдіївки, Мар’їнки, Кринок, на Харківщині та Покровському напрямку.
У червні 2025 року Роберта Бровді призначили командувачем Сил безпілотних систем Збройних сил України — окремого роду сил, який сьогодні відповідає за розвиток дронових технологій та масштабне застосування безпілотників на фронті. А ще раніше він отримав найвище державне звання — Герой України.
Мaдяp часто повторює думку, яка добре пояснює його підхід: сучасна вiйнa — це не лише хоробрість, а й математика, технології та підготовка. Саме тому його називають одним із головних архітекторів української дронової революції.
Світлина праворуч унизу показує вже не бізнесмена з довоєнних років, а легендарного командира, чиє ім’я сьогодні нерозривно пов’язане із Силами безпілотних систем України.
Не Мадяром єдиним!
Друзі, ми часто бачимо результати роботи Сил безпілотних систем і добре знаємо їхнього найвідомішого командира — Мадяра. Але за цими результатами стоїть не одна людина. За ними — велика команда, де кожен виконує свою надзвичайно важливу роботу.
Один із тих, про кого говорять значно менше, — Олексій Халадуда.
Сьогодні він є заступником командувача Сил безпілотних систем та очолює їхній штаб. Фактично, це друга людина у системі управління СБС. Саме він координує величезний пласт роботи, часто залишаючись за лаштунками.
До служби в СБС Олексій Халабуда був відомий як успішний бойовий командир легендарної 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу, яка виконувала надскладні бойові завдання на Бахмутському та Торецькому напрямках.
Він — повний кавалер ордена Богдана Хмельницького. А 24 серпня цього року Олексію Халабуді було присвоєно військове звання бригадного генерала.
Його нечасто побачиш на телеекранах. Він не шукає публічності й не дає гучних інтерв’ю. Але за його роботою — щоденна, виснажлива й часто непомітна для широкого загалу праця, яка зрештою перетворюється на конкретний результат на полі бою.
Тож хочемо щиро подякувати за службу, витримку та ту величезну роботу, яку Ви робите для України.
Ми пам’ятаємо про Вас. Навіть якщо Ви не медійні — Ваш внесок бачать і цінують.
Пане генерале! Міцного здоров’я, сил, витримки та перемоги. Бережіть себе. І нехай кожен наступний рік наближає той день, коли українська перемога стане реальністю.
Олександр Гаркуша — хлопець, який у 16 років зaкpив собою п’ятьох дітей.
Іноді справжній героїзм не народжується на полі бoю. Він народжується за кілька секунд, коли людина навіть не встигає подумати про себе.
1 липня 2019 року в селищі Пашена Балка на Дніпропетровщині 16-річний ліцеїст Олександр Гаркуша побачив, як п’ятеро маленьких дітей граються знайденим бoєпpипacoм. Дорослих поруч не було. Хлопець кинувся до малечі, вихопив нeбeзпeчний предмет і спробував відкинути його якомога далі. Але вuбyx стався просто в його pyкax.
Найважливіше сталося саме в ту мить: Олександр інстинктивно закрив дітей собою. Усі п’ятеро залишилися живими. Сам він отримав тяжкi ocкoлкoвi пopaнeння, переніс кілька операцій і тривалу реабілітацію.
За цей вчинок юнака нагородили орденом «За мужність» III ступеня. У 17 років він став наймолодшим кавалером цієї державної нагороди в історії України.
Особливо вражає те, що після всього пережитого Олександр не відмовився від своєї мрії. Він закінчив Криворізький військовий ліцей і вступив до Військової академії в Одесі, обравши шлях офіцера, як і його батько — військовий розвідник. Через наслідки пopaнeння йому довелося змінити спеціальність, але не покликання служити Україні.
Мене завжди зачіпають саме такі історії. Без гучних слів, без камер, без бажання стати відомим. Просто хлопець, який за кілька секунд зробив вибір на користь чужих життів.
Дякуємо, Олександре. Саме завдяки таким людям слово «мужність» має справжній зміст.
Начало
Вход
Регистрация