Спілкуємось українською!

[Taras_777]

29 серпня. День пам’яті тих, хто віддав життя за Україну.

Ця дата назавжди пов’язана з Іловайськом — із соняшниковими полями, де у 2014 році загинули українські воїни.
Саме тому сонях став символом пам’яті — світлим знаком про тих, хто не повернувся додому.
Сьогодні згадуємо кожного Захисника і кожну Захисницю, які загинули за незалежність України.
Пам’ятаємо. Дякуємо. Не забудемо.

[Taras_777]

Та як це: ,,Безвісти пропав !"
Як можна рідним з цим змиритись ?
На бойове завдання пішов- сказав.
,,Все буде добре " - обіцяв .

Це патріоти і сини найкращі!
Вони ризикують найдорожчим у житті !
Вони в окопах - на передовій.
В страшнім бою, в
запеклому вогні !

Це є Герої, яких потрібно знати.
Герої, яких потрібно цінувати.
А безвісті - не зниклі, не вмирають .
Не тільки рідні - всі їх пам'ятають !

Тож як це - ,,Безвісти пропав !"
Це ж не листок, що з дерева упав.
Для рідних - він завжи живий !
Це - погляд у очах сумний .
І ті слова :,,Вернусь живий !"

Це - голос, який досі ще дзвенить.
І біль у серці, яка рветься і болить .
Безсонні ночі і душевний крик .
Як рідним з цим змиритись, що він зник !

Вони чекають і надію не втрачають .
Одежу, речі цінно зберігають.
В душі у рідних не зникає віра.
А в тих сльозах разом живе надія !

Та як же може бути - зник ?
Це ж не бумага, папірець, а чоловік !
У серці рідних іскорка надій щодень .
Вона в думках і уночі, і в день .

То ж не пропав - живий для рідних досі !
Це ж не зерня, що випало з колосся .
Це - син, це - батько, брат і чоловік !
То ж, як це -,,Безвісти "?
То ж, як це - ,,Зник " ?

Це сум у рідних і тривога !
Це є молитва лиш до Бога !
Щоб дочекатись, не барився
Щоб був живий, щоб повернувся !

То ж хватить в Україні нам печалі .
То ж зникни ти, ві@на навіки далі !
Щоб безвісти пропали всі ракети !
Щоб мирно стало на усій планеті !

І ніч, і день у Бога ми благаєм:
Помилуй, Боже, всіх молитвою святою!
Не покидай синів на полі бою !
Хай зникне біль з слізьми гіркими !
Хай всі повернуться живими !

Ви - всі Герої, ви не зникли, не пропали !
Ви рідним найдорожчі і країні нашій !
І ми надії не в трачаєм.
Вертайтеся живими - ми чекаєм !

Галина Матченко.

9 СЕКУНД. 3 800 МЕТРІВ. ПОСТРІЛ, ЯКИЙ УВІЙШОВ В ІСТОРІЮ

Уявіть майже 4 кілометри.
Ви натискаєте на спуск — але результат бачите не одр
Минає секунда.
Друга.
Третя…
І лише приблизно через 9 секунд куля досягає цілі.
Саме такий постріл у листопаді 2023 року здійснив український снайпер СБУ В’ячеслав Ковальський.
Відстань — 3 800 метрів. На той момент це стало новим світовим рекордом результативного снайперського пострілу. Попередній — 3 540 метрів — належав канадському спецпризначенцю JTF2 і був встановлений в Іраку у 2017 році.
Але цифра 3 800 — лише вершина цієї історії.
Ковальському тоді було 58 років. До великої війни він був підприємцем, а високоточна стрільба — його багаторічним захопленням. Ще у 2011 році він посів перше місце на європейських змаганнях з F-Class Open.
18 листопада 2023 року на півдні України він разом із напарниками годинами спостерігав за позиціями противника.
На такій дистанції недостатньо просто «добре прицілитися».
Впливають вітер, температура, вологість, густина повітря, швидкість і падіння кулі. Навіть невелика помилка на старті за кілька кілометрів перетворюється на десятки метрів промаху.
Перед основним пострілом команда зробила корегувальний — і з’ясувала, що вітер був сильнішим, ніж показували попередні розрахунки. Поправку внесли буквально перед пострілом.
А далі — 9 секунд польоту.
Постріл зробили з української великокаліберної гвинтівки «Володар обрію» — Horizon’s Lord.
Її маса — приблизно 16–17 кг. За словами Ковальського, використана куля важила близько 48,6 г, а початкова швидкість становила приблизно 1 010 м/с. Після понад 2,5 км вона вже переходила на дозвукову швидкість — але продовжувала летіти до цілі.
І є ще одна деталь, яка мені здається особливо символічною.
Коли Ковальський у 2017 році почув про канадський рекорд у 3 540 метрів, йому самому такий постріл здавався майже неможливим.
Через шість років українець перевершив його.
А у серпні 2025 року українці пішли ще далі: снайпер підрозділу «Привид» здійснив результативне ураження з дистанції 4 000 метрів, оновивши рекорд ще раз.
Тобто два послідовні рубежі — 3,8 км і 4 км — встановили українці. 🇺🇦
І ця історія не лише про зброю.
Вона про те, що за одним пострілом можуть стояти десятиліття тренувань, математика, фізика, холоднокровність, технології та командна робота.
Бо іноді між словом «неможливо» і світовим рекордом — лише кілька років наполегливої праці.

[Taras_777]

[Taras_777]

«Все, у нас чемпіон». Тренер 12-річного Назара Соколовського зателефонував його батькові — й більше нічого не зміг сказати. Просто стояв і плакав від радості.

Юний спортсмен із Хмельницького став чемпіоном світу з ММА. На змаганнях в Абу-Дабі Назар провів п’ять поєдинків і здобув «золото».
У його категорії було 17 суперників. Першого — представника Кіпру — Назар переміг больовим прийомом. У наступних поєдинках проти спортсменів із Вірменії та Англії судді одноголосно віддали перемогу українцеві. А півфінал і фінал він завершив достроково — також больовими прийомами.
Сам Назар говорить про перемогу напрочуд спокійно:
«Я дуже готувався. Так і думав — так і вийшло».
На чемпіонат світу він їхав уже зі срібною медаллю першості Європи. Але тренер Дмитро Павлюк зізнається: в Абу-Дабі розраховував лише на перше місце.
«Коли йому підняли руку, я стояв і плакав. Набрав його тата й сказав: “Все, у нас чемпіон”. А далі просто не міг говорити. Це така радість за свою дитину, тому що він дуже довго до цього йшов».
За цією медаллю — щоденні тренування. Назар постійно залишався в залі ще на 15 хвилин чи пів години. Йому завжди було мало навантажень: просив ще одне тренування, ще один прийом, ще одну спробу.
Тепер відпочивати довго не доведеться. Уже за два тижні Назар вирушить до Кракова на чемпіонат світу з греплінгу, а згодом на нього чекають змагання в Литві.
І це не єдина нагорода Хмельниччини: із «золотом» з Абу-Дабі повернувся також спортсмен із Кам’янця-Подільського Максим Бабійчук.
П’ять поєдинків, три дострокові перемоги — і синьо-жовтий прапор над п’єдесталом в Абу-Дабі.
Тренер сказав батькові: «У нас чемпіон». Тепер так може сказати вся Україна.
Вітаємо 12-річного Назара Соколовського — юного чемпіона світу!

ЕГОЇСТ - це не той, хто любить себе.
ЕГОЇСТ - це той, хто себе ненавидить, не приймає.
ЕГОЇСТ - хоче постійної уваги до себе. У нього постійний «голод»: скільки уваги йому не давай, він весь час хоче ще й ще.
В егоїста завжди працює принцип «Так, але…». Це йде з дитинства, коли мама, наприклад, говорила: «Ти красива, але тобі треба вчитися».
ЕГОЇСТ - це людина з нав’язаним комплексом неповноцінності, яка вважає, що її нема за що любити.
ЕГОЇСТ - не може бути щиро вдячним нікому. Тому що не може прийняти любов і щиро подякувати.
ЕГОЇСТ - тягне увагу на себе у вигляді жалю або співчуття. У багатьох є такі друзі: вони діляться проблемою, ти щось їм радив, але вони не використовують цю пораду, а шукають «чому не…». Тому що їхня мета — не вирішити проблему, а якомога довше утримувати увагу на своїй персоні.
Егоїсти часто «вискочки».
Як кажуть, на всі питання в них є відповіді.
Усі аб’юзери — егоїсти. Вони вимагають уваги до себе у вигляді підкорення. Щоб усе робилося для нього і заради нього.
Егоїсти часто живуть у чорно-білому світі, де «все або нічого».
Егоїсти — часто ідеалісти.
Це люди, від яких батьки завжди вимагали більшого, знецінюючи будь-які досягнення. Тому вони звикли знецінювати досягнення інших.
ЗДОРОВА ЛЮБОВ ДО СЕБЕ — це прийняття своїх достоїнств і недоліків. Розуміння того, що неможливо бути сильним у всьому.
Наприклад, утрований приклад: якщо людина займається спортом — у неї може бути мало часу на читання. А той, хто спортом не захоплюється, навпаки, багато читає.
ЛЮБОВ ДО СЕБЕ — це прийняти свої слабкі сторони та зміцнювати їх, працювати над ними.
Це розуміння своїх потреб, а не їх знецінення.
І закінчу я цитатою з Євангелія. Точніше, своїм розумінням цієї цитати:
«Люби ближнього свого, як самого себе».
Що це означає?
Це означає: люби, як себе — не більше і не менше.
Якщо я віддав людині половину торта, то другу половину я візьму собі.
Якщо я приділив іншому час, увагу та любов, то рівно стільки ж часу, любові й уваги я маю приділити собі.
Не чекати рівно стільки від іншого, а САМОМУ СОБІ ПРИДІЛИТИ ЧАС!!!!
Відчуваєте різницю?
Тримайте цей баланс — і тоді все у вас буде добре.

[Taras_777]

Він міг залишитися у Голлівуді — зніматися у фільмах, отримувати багатомільйонні гонорари й збирати овації. Але натомість приїхав туди, де діти прокидаються від сирен.
Джессі Айзенберг — актор, якого світ знає за стрічками «Соціальна мережа», «Ілюзія обману», «Зомбіленд». Та цього разу його візит в Україну став чимось більшим, ніж просто благодійною поїздкою.
Найбільше вражає те, що актор цілий рік вчив кирилицю, аби вміти читати! Це неймовірний приклад поваги та глибокої залученості, адже справжній масштаб людини видно тоді, коли вона свідомо витрачає місяці власного часу на підготовку.
У селі Нагачів на Львівщині він долучився до проєкту The Campfire Project. Разом із психологами та педагогами зі США, Польщі та України він працював із понад 70 дітьми, які постраждали від війни. Малювання, театр, танці та творчі майстерні стали для малечі способом хоча б на кілька годин забути звук вибухів і повернути відчуття безпеки.
Для Айзенберга ця поїздка — дуже особиста. Його родина має єврейське коріння з Галичини, а предки жили на території сучасної України та вижили під час Другої світової війни завдяки людям, які ризикували життям.
Дякуємо Джессі Айзенбергу та всім людям у світі, які не забувають про Україну не лише словами, а й конкретними справами!

[Taras_777]

Не Мадяром єдиним!

Друзі, ми часто чуємо про вражаючі результати Сил безпілотних систем ЗСУ. Але за сухими зведеннями та цифрами стоять живі люди — ті, хто щодня приймає складні рішення, ризикує собою й веде вперед цілі підрозділи. Саме вони створюють ці перемоги.
✨Тож варто знати їхні імена.
🔹Кири́ло «К-2» Ве́рес — командир 20-ї окремої бригади безпілотних систем «К-2». Герой України.
🔹Ю́рій «Ахіллес» Федоре́нко — командир 429-ї окремої бригади безпілотних систем «АХІЛЛЕС». Герой України.
🔹Оле́г «Хасан» Гуйт — командир 427-ї окремої бригади безпілотних систем «Рарог». Герой України.
🔹Дмитро «Земляк» Олексюк — командир підрозділу «Фенікс» (3-й прикордонний загін «Помста»). Герой України.
🔹Андрій «Кліма» Клименко — командир 414-ї окремої бригади ударних безпілотних авіаційних комплексів «Птахи Мадяра». Герой України.
🔹Роберт «Мадяр» Бровді — командувач Сил безпілотних систем ЗСУ. Герой України. Саме «Мадяр» зумів об’єднати всіх цих людей у потужну, злагоджену та надзвичайно ефективну команду. За це — окрема шана й глибока повага.
А тепер — трохи фактів, щоб усвідомити масштаб. Сили безпілотних систем — це лише 2,2 % від усього складу ЗСУ. Але саме вони знищують кожного третього окупанта на фронті. Лише за січень наші «Птахи» ліквідували 9 381 із 30 618 усіх знищених ворогів. Ці цифри — не просто статистика. Це врятовані життя наших воїнів і ще один крок до перемоги.
І знаєте, що вражає найбільше?
Україна воює не лише зброєю — вона воює розумом, винахідливістю, командною роботою та незламною волею. Кожен дрон у небі — це чиясь безсонна ніч, чиясь відповідальність і чиясь віра в те, що ми вистоїмо.
Підтримуймо наших захисників. Пам’ятаймо їхні імена. Працюймо на перемогу кожен на своєму місці. Бо сила України — в єдності, а майбутнє — за тими, хто не здається.

Слава Україні! 💙💛

[Taras_777]

От подобається мені Мадяр! Говорить те, що думає. Не придумує. Не вигадує. Без дипломатії, без заготовлених фраз і без спроб сподобатися всім. Думає — говорить. Вважає правильним — робить.

Сьогодні побачив у нього на сторінці короткий уривок із інтерв’ю. Усього 16 секунд. Але за ці секунди він сказав більше, ніж деякі можуть пояснювати годинами:
«Я українець — це по-перше. По-друге, я маю щось своє: дерево, будинок, компанію — неважливо. По-третє, я батько. По-четверте, це моя країна. Якого х…»
І в цих словах, як на мене, дуже проста відповідь на питання, заради чого ми тримаємося. За свою землю, за своїх дітей, за власний дім і за право самим вирішувати, якою буде наша країна.
Якби подібні слова пролунали від випадкової людини, можливо, я б просто перегорнув це відео. Але коли так говорить військовий, за плечима якого сотні неймовірних бойових операцій і тисячі одиниць знищеної ворожої техніки, то варто все ж взяти її до уваги.
Мадяр — не політик і не людина, яка будує кар’єру на гучних промовах. Він військовий, який із перших днів повномасштабної війни перебуває там, де найважче. Із невеликого підрозділу йому вдалося виростити цілу армію Сил безпілотних систем, яка сьогодні одним з козирів українського війська.
Саме тому мені й близький такий підхід Мадяра: менше красивих слів — більше конкретних справ. Сказав — зробив. Взяв на себе відповідальність — довів до результату. Тут не потрібні ні пафос, ні показовість. За людину все говорить те, що вона вже зробила.
Тому дякуємо тим, хто сьогодні тримає фронт. Тим, хто щодня робить свою роботу, часто без зайвих слів і без зайвої уваги.
Вистоїмо. Переможемо. москва впаде.

Слава ЗСУ! Слава Героям!

Колись вони стали парою одне для одного. Через кілька років — подружжям перед державою. А тепер, після більш ніж двох десятиліть спільної історії, Марічка Падалко та Єгор Соболєв стали чоловіком і дружиною ще й перед Богом.

23 серпня 2026 року телеведуча опублікувала фотографії з їхнього вінчання.
Марічка — у білій сукні з українською вишивкою від бренду ALONA CINI.
Єгор — у військовій формі.
І лише кілька слів:
«Колись ми стали парою одне для одного, згодом парою перед державою, а тепер — перед Богом. Щасти нам всім».
Але за цими кількома реченнями — історія довжиною понад двадцять років.
Марічка Падалко та Єгор Соболєв познайомилися ще 2004 року, під час Помаранчевої революції.
Тоді обоє працювали в журналістиці.
Є цікава деталь: вони народилися в один день — 26 лютого, хоча в різні роки.
Марічка згадувала, що коли вони випадково це з'ясували, їй навіть промайнула думка:
можливо, це не просто збіг.
У 2005 році свій перший спільний день народження вони ще святкували як друзі.
А потім дружба поступово переросла в інше почуття.
У 2007 році народився їхній син Михайло.
У 2008-му — донька Марія.
У 2010-му — Катерина.
І лише коли Марічка була вагітна третьою дитиною, Єгор запропонував офіційно одружитися.
Вони не захотіли великого весілля.
26 лютого 2010 року, у свій спільний день народження, просто зареєстрували шлюб.
Фактично відтоді 26 лютого в їхній родині одразу три свята:
день народження Марічки;
день народження Єгора;
і річниця їхнього шлюбу.
І є одна деталь, яка сьогодні виглядає майже символічною.
Ще 2017 року Марічка говорила в інтерв'ю, що в їхньому особистому житті залишилася одна справа, до якої вони ніяк не дійшли:
вінчання.
Минуло ще дев'ять років.
І вони таки дійшли.
Не після року романтичних побачень.
Не тоді, коли ще майже нічого не знаєш про людину поруч.
А після дітей.
Після побуту.
Після професійних криз.
Після політики.
Після революцій.
І після війни.
Бо останні роки стали для цієї сім'ї зовсім іншими.
Після початку повномасштабного вторгнення Єгор Соболєв пішов служити у Збройні сили України.
Навесні 2022 року він був залучений до оборони Києва, згодом служив у підрозділах, пов'язаних із безпілотними системами.
Тобто чоловік, який стоїть на фотографії з вінчання у військовій формі, одягнув її не для красивого кадру.
Це його життя останніх років.
А восени 2025 року до війська приєднався і їхній старший син Михайло, якому виповнилося 18.
Тепер для Марічки військова служба — це вже не лише історія чоловіка.
Це ще й історія сина.
І саме на цьому тлі фотографії з вінчання сприймаються зовсім інакше.
На них немає казкового принца.
Є чоловік у формі.
Немає двадцятирічної нареченої, яка лише уявляє, яким буде її сімейне життя.
Є 50-річна жінка, яка вже чудово знає, яким воно буває.
Вони вже бачили одне одного втомленими.
Злими.
Щасливими.
Розгубленими.
З маленькими дітьми на руках.
У періоди безгрошів'я.
У часи революцій.
Під час пандемії.
Під час великої війни.
Коли чоловік не просто затримується на роботі —
а служить.
Коли телефонний дзвінок може означати значно більше, ніж раніше.
Коли звичайне:
«Я вдома»
стає особливо цінним.
І тільки після всього цього вони прийшли до храму.
Можливо, саме тому зріле вінчання має зовсім інший зміст.
У двадцять років люди кажуть:
«Я обіцяю бути поруч, що б не сталося».
Через двадцять років вони вже приблизно знають,
що саме може статися.
І якщо після цього двоє все одно беруть одне одного за руки —
це вже не лише романтика.
Це досвід.
Марічка та Єгор разом виховали трьох дітей — Михайла, Марію та Катерину.
Їхній офіційний шлюб триває вже 16 років.
А знайомі вони понад два десятиліття.
І є ще один красивий контраст.
У 2010 році вони практично без гостей зареєстрували шлюб.
А у 2026-му вже не потрібно було нікому доводити, що вони сім'я.
За них це зробили роки.
Троє дітей.
Спільне життя.
І всі випробування, через які вони пройшли разом.
Тому їхня фраза:
«спочатку — одне для одного, потім — перед державою, а тепер — перед Богом»
насправді звучить значно глибше, ніж звичайний підпис під весільними фотографіями.
Це три різні етапи одного рішення.
Спочатку:
«Я обираю тебе».
Потім:
«Ми — сім'я».
А через багато років:
«Після всього прожитого я все одно обираю тебе».
Можливо, саме це і є одна з найкрасивіших форм любові.
Не коли двоє обіцяють, що в них усе буде добре.
А коли вони вже знають, що добре буде не завжди —
і все одно залишаються поруч.
Бо справжня цінність слова «так» іноді відкривається не в день весілля.
А через 10, 15 чи 20 років…
коли людина дивиться на того самого чоловіка чи жінку і може повторити:
«Так. Знову ти».

[Taras_777]

‼️ А ви знали, що в Україні є власні піраміди?

І розташовані вони на Полтавщині — у селах Комендантівка та Березова Рудка.
Ці загадкові споруди з’явилися понад 130 років тому. В той час місцеві поміщики захопилися культурою Давнього Єгипту й намагалися відтворити її у своїх маєтках.
🔺 Піраміда Білевича в Комендантівці
Її збудував морський офіцер Олександр Білевич, який побував у Єгипті та був вражений давніми пам’ятками.
Будівництво тривало 13 років — із 1864-го до 1877-го. Піраміда заввишки близько 15 метрів стала родовою усипальницею Білевичів.
Згодом споруду перетворили на храм Святої Софії. Усередині були вівтар та іконостас, а на вершині встановили православний хрест.
У радянські часи піраміду пограбували, закрили, а приміщення використовували як склад добрив та отрутохімікатів. Сьогодні це пам’ятка архітектури місцевого значення.
🔺 Піраміда Закревських у Березовій Рудці
Її спорудив дипломат Гнат Закревський, який служив у Єгипті та настільки захопився його культурою, що вирішив створити незвичайну усипальницю у власному родовому маєтку.
Піраміду завершили 1899 року. Вона має близько 9 метрів заввишки й збудована із силікатної цегли. Зовнішні стіни стилізували під масивні кам’яні блоки.
Подейкують, що до маєтку Закревських привезли з Єгипту давню статую богині Ісіди, якій могло бути понад дві тисячі років. Усередині піраміди поєднувалися єгипетські мотиви та християнські символи.
Обидві піраміди пережили революції, пограбування, занепад і спроби перебудови. Та попри все вони збереглися й досі нагадують про дивовижну моду XIX століття — захоплення Єгиптом, його таємницями та давньою архітектурою.
Тож якщо ви думали, що піраміди можна побачити лише в Єгипті, — Полтавщина легко може вас здивувати 🇺🇦
Чи хотіли б ви побувати в одному з цих загадкових місць?

[Taras_777]

Галичина - це не територія! Це навіть не менталітет і не стиль життя... 
Це...
Тут носять блюзки, маринерки і сподні, а до філіжанки гербати подають андрути і цвібак.
Тут гостей приймають в покоях, а до спацеру поцують парадові мешти.
Тут... та багато чого тут!
Тут навіть коти якісь панські, а пси мають вигляд поважного газди...
Галичина - це Галичина!
Критерій здоров'я в Галичині.
- Як ваша мама, здорова?
- Та, дякувати Богу, ше сама  вікна до Паски миє!
Критерій вільнодумства в Галичині
- Та я цего року певно пекти паску не буду. Куплю!
Критерій благочестивості в Галичині.
Піти до плащаниці одразу, як її виставлять. Або навіть ще скорше...
Критерій бунту в Галичині.
Полетіти на відпочинок до Єгипету на час, коли треба помогти родині в селі садити бараболю.
Критерій добропорядності в Галичині.
Сфотографуватися під церквою всією родиною у вишиванках і з великодніми кошичками в руках. У всіх в руках. У цицькової дитини також.
Критерій жіночої безгосподарності в Галичині.
- Як ваша невістка?
- Айдіт! Навіть вареників чоловікові наліпити негодна. Магазинні купує!
Будьте всі здорові!

[Taras_777]

ЕНЕЙ БУВ ПАРУБОК МОТОРНИЙ...
І, хлопець хоч куди ,козак!
Він й в потойбіччі був проворний,
Бо він вкраїнець, наш земляк.

Тож,попросив у Бога днину...
Щоб зринуть, де його душа
Колись жила — на Україну!
Спустивсь з небес, а тут... vійна...

Ледь тільки розцвіло в імлі
І сонце промінці впустило,
Еней пройшовся по землі...
«Яка ж ти, Україно, мила!»

Та раптом птах, як привид смерті...
То дрон з боліт чужих летів.
І гупнув так, що аж до тверді
У пеклі чули із котлів!

Еней на мить завмер, затерпнув...
І серце стислось козаку:
«Який то чорт тут сіє скверну?
Хто чинить нам біду таку?»

Він чув — Дніпро стогнав широкий.
Десь плаче мати над дитям...
А на чужині ,одинокі,
Жили знівеченим життям.

Енею серце розривалось...
Він звів до неба свої очі,
Йому повітря стало мало,
Та крик прорвався серед ночі:

«О Боже, Батьку, глянь на муки!
І забери від мене рай.
Дай знову зброю в мої руки,
Життя іще раз мені дай!

Не хочу спокою у раю,
Коли в країні ллється кров.
Я тут, в бою, лишитись маю,
Вдихни у груди силу знов!»

І Бог почув... Луна «Тривога!»,
Війнуло вітром із дібров.
Еней відчув, що то знак Бога
І в жилах закипіла кров.

Устав, поглянув на руїни,
Все гримало, пекельний біль...
Він знав — повік це не поки́не,
Допоки не змете всю гниль!

Тепер він майже в кожній битві.
Свій слід лишає на полях,
Його труди — то є молитва.
Він Перемозі мостить шлях.

Він нашим дух підняв в полоні.
В розвідці, на передовій...
Він оператор хитрих дронів.
Еней у кожній справі свій.

І не пішов він в генерали,
Бо нагород собі не жде.
Його на курсах запитали:
«Куди ж душа тебе веде?»

Еней всміхнувся: «Дайте крила,
Оті, що палять ворогів!»
І з того часу вража сила
Боїться наших літаків.

Він день і ніч сидить в окопі.
В руках лиш пульт, зв'язок, екран.
Він нищить бункерних циклопів,
Він — воїн мужній, партизан.

Буває, бачать його люди...
В останню мить із ночі зрине.
Рятує... й чутки ходять всюди:
«Це наш Еней, він не покине»

І в Бога просить кожну ніч...
"Продовж життєвую дорогу.
Ще трошки, Боже, дай пожить.
Ще день...Ще бій...До Перемоги!»

@ Любов Молдавчук (К)
09.09.2026 р.

ДО ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІВАНА ПЕТРОВИЧА КОТЛЯРЕВСЬКОГО.

9 вересня світ згадує Івана Петровича Котляревського.
Його «Енеїда» колись довела всьому світові, що українське слово — живе, могутнє, сповнене соковитого гумору та незламної сили.
Минали століття, змінювалася зброя, але козацький дух залишився незмінним.

Сьогодні, у часи великої боротьби, наш безсмертний Еней не залишився в потойбічному раю. Його палка козацька душа знову повернулася на рідну землю. Він змінив старовинний кунтуш на український піксель, узяв до рук пульт від безпілотника і став у стрій разом із нашими сучасними титанами — воїнами ЗСУ.
Бо українець ніколи не покине свій дім у біді, а його праця на фронті — це найвища молитва за волю.

[Taras_777]

[Taras_777]

Шокуючий факт про Канаду, який змусить вас пишатися!
Уявіть собі: ви йдете вулицею канадського міста, навколо чути англійську чи французьку... і раптом бачите знайомий, рідний погляд Кобзаря. Неймовірно, правда?Канада офіційно посідає 2-ге місце у світі за кількістю пам’ятників Тарасу Шевченку за межами України! Тут їх аж 6, і кожен має свою унікальну, майже детективну історію:
 Вінніпег (Манітоба) — справжній «політичний» Кобзар. Він стоїть у самому серці міста, просто на території провінційного Парламенту. Канадські політики щодня бачать нашого поета!
 Оттава (Онтаріо) — шедевр мистецтва. Це не просто постать, а цілий скульптурний ансамбль, де Шевченко зображений у колі персонажів своїх творів. Один із найкрасивіших у світі! Торонто / Оквілл (Онтаріо) — Кобзар серед природи. Монумент стоїть у мальовничому Шевченківському парку і є справжнім місцем сили для місцевої діаспори. Едмонтон (Альберта) — затишне погруддя біля Українського канадського архіву-музею. Символ того, що українці привезли свою культуру в Канаду назавжди. Тандер-Бей (Онтаріо) — пам’ятник, побудований на чистій любові. Громада збирала на нього кошти власноруч, щоб увіковічити свою історію. Віта (Манітоба) — Кобзар-першопроходець. Встановлений у провінції, яка стала першою домівкою для українських емігрантів понад століття тому.Ці пам’ятники — це не просто камінь чи бронза. Це доказ того, що український дух не знає кордонів і здатен підкорити навіть далеку Канаду!  МАЛЕНЬКЕ ОПИТУВАННЯ ДЛЯ НАШИХ ПІДПИСНИКІВ:Вгадайте в коментарях, який із цих пам'ятників є найстарішим?
 У Вінніпезі У Віті В Оттаві

[Taras_777]

В’ячеслав Чорновіл: людина, яку не змогли зламати.

Є люди, які залишають після себе не лише книги чи промови, а й приклад мужності. Саме таким був В’ячеслав Чорновіл — журналіст, диcидeнт, пoлiтв’язeнь і один із тих, хто десятиліттями виборював право України бути незалежною державою.
У 1965 році, під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» у Києві, Чорновіл разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом публічно виступив проти арештів української інтелігенції. У радянські часи такий вчинок означав не славу, а пepecлiдyвaння. Саме тоді почався його довгий шлях через аpeшти, табopи та зacлaння.
Загалом за свої переконання він провів понад 15 років у тюpмax, тaбopax і зacланні. Після звільнення йому забороняли працювати за фахом, тому він був і кочегаром, і вантажником, і працівником метеостанції. Але навіть тоді не припинив говорити правду.
Мало хто знає, що саме Чорновіл заснував «Український вісник» — перший незалежний самвидавний часопис, який документував політичні репpeciї, розповідав про пoлiтв’язнів і зберігав історичну пам’ять у часи цензури. Це була справжня журналістика, за яку платили свободою.
Його слова про українську мову сьогодні звучать особливо сильно:
«Допустити дві державні мови, або одну державну, а одну — офіційну — значить, зруйнувати державу»
Та водночас він закликав до єдності, а не до поділу. Чорновіл говорив:
«Немає в нас бaндepiвцiв та мockaлiв, східних і західних. Всі ми — народ України»
Коли у 1991 році він програв президентські вибори, сказав фразу, яка увійшла в історію:
«Програв не я. Програла Україна»
На його похорон у Києві прийшли близько 200 тисяч людей — одна з найбільших жалобних процесій в історії незалежної України. Це була шана людині, яка довела: силу держави починають будувати не зі зброї, а з принципів.
Пам’ятаємо тих, хто виборював Україну словом, правдою і незламною вірою.

🥀11 вересня згадували Миколу Яковченка — одного з найяскравіших українських акторів театру та кіно, чиє ім’я стало символом неповторного гумору, артистизму й тієї особливої харизми, яку неможливо зіграти (1900–1974).
Глядачам він, мабуть, найбільше відомий як козак із «Вечорів на хуторі біля Диканьки». Саме його участь подарувала кінематографу легендарний епізод із варениками, що один за одним самі потрапляють до рота. Особисто для мене Яковченко назавжди залишився й Трандалєвим у «Мартині Борулі» та батьком Проні у «За двома зайцями» — персонажами, яким актор надавав особливого життя.
Великі центральні ролі ніколи не були для Миколи Федоровича головною метою. Його героям часто відводилося зовсім небагато екранного чи сценічного часу, проте цього вистачало, аби вони запам’яталися надовго. Яковченко володів рідкісним даром — перетворювати навіть невелику появу на справжню подію. У його манері гри було стільки природності та живої енергії, що Сергій Параджанов недарма порівнював його з Чарлі Чапліном, називаючи «українським Чарлі Чапліном».
Микола Яковченко народився у Прилуках у сім’ї з донським козацьким корінням. У 1927 році він опинився в Києві, де його талант помітив Гнат Юра і запросив молодого актора до театру імені Івана Франка. Пізніше Яковченко працював у Харкові після запрошення Леся Курбаса. Та київська сцена зрештою знову стала його місцем. Повернувшись до театру імені Івана Франка, актор уже не розлучався з ним надовго — саме цей театр став для нього справжньою творчою домівкою.
З початком Другої світової війни його мобілізували до війська. Йому довелося пройти і через важкі роки Другої світової війни та фронтові випробування. Але за межами сцени й кіно його чекали трагедії, перед якими безсилі навіть слава та народна любов. У 1946 році померла його дружина Тетяна. Їй було всього 36 років. На руках Миколи Федоровича залишилися дві маленькі доньки. Через 24 роки він пережив ще одну страшну втрату: у 1970 році у віці 36 років померла його старша донька Ірина. А молодша, Юнона, прожила після смерті батька лише чотири роки.
У пізні роки життя особливе місце поруч із актором посів маленький песик Фан-Фан. Він став не просто домашнім улюбленцем, а вірним другом, який не залишав Яковченка самотнім — був поруч і в тихі хвилини радості, і в найважчі часи.
Та Микола Яковченко не пішов у минуле разом зі своїм поколінням. Його образи продовжують жити в улюблених фільмах, театральних спогадах і серцях глядачів. А з 2000 року бронзовий пам’ятник акторові та його Фан-Фану стоїть у сквері біля Національного драматичного театру імені Івана Франка. Там вони ніби й сьогодні залишаються разом — актор і його маленький друг. І добра усмішка Яковченка нагадує кожному, хто проходить поруч: справжній талант може пережити свій час, а щирість, подарована людям, не зникає навіть після смерті.

[Taras_777]

ВЕЧІР ТИХО ОПУСТИВСЯ НА ЧЕПУРНУ ХАТУ...

Дід Іван мастить "Олфеном" ногу волохату.
Баба Галя ,при вікні,шкарпетку латає
І на діда крадькома погляди кидає.
-Ой, Іванку— каже баба ніжно так, тихенько...
Пам'ятаєш, як обоє були молоденькі?
Як паркан понищив,в спішці..,як тікав в горо'ди?
Бо я таки файна була, повна сил і вроди.
Стогне дідо, ногу мастить, заодно і спину.
-Пам'ятаю я й горо'ди, й ту лиху годину...
Упадав,бо збудували хороми великі.
Брати твої обіцяли , ще й пику набити...
Передали через друзів,щоб не ходив марно...
То тікати,дійсно, мусів,аж попід вівчарню.
Як не женюсь,то казали,будуть ще проблеми.
Ось така тоді була життєва ділема.
Баба нитку затягнула, аж скрипнули зуби:
-То чого ти приставав до мене у клубі?
Як музи'ки "Польку" грали, то сів на коліна
І шептав мені на вушко, що любиш до згину?"
Дід усмішку в сиві вуса сховав так уміло...
-Галю, то мене й тоді ноги так боліли.
Бо твій тато дві години гнав мене від хати
І кричав на пів села, що я лобуряка.
Баба кинула шкарпетку, стала, руки вбоки:
"То навіщо ти брехав біля хвіртки всоте,
що таких красивих очок ти іще не бачив?
Сватання у ту суботу навіщо назначив?
"Та бо тоді татусько твій ще й купив машину,
а я техніку так люблю, що, Галюню, гину!
Баба Галя аж трясеться, як ота осика:
— Зараз я тобі намащу тим "Олфеном" пику!
То через отой" Жигуль" тепер чиню лахи?
А шляк наглий би тебе, тут, Іванку,не трафив?
Кинула тоту шкарпетку, вхопила тачівку.
— Галю, тихо, ти ж була найфайніша дівка! "
А та хата,той "Жигуль" — то так.., лиш додаток.
Та і жити й справді краще, як є ще й достаток.
Вже паркан той завалився.., "Жигуль" ми продали...
Вже й онук он народився, онучка до пари...
А ти все, як прокурор, шукаєш причину,
щоб я мав і стид й позор,й то кожної днини.
Я говорю так, на зло, бо болить он спина...
Принеси мені рядно, ні, краще перину.
Та й укутай, все мине, поцілуй старого
Уяви, що обіймаєш мене, молодого.
Я ж голівоньку свою покладу на груди...
Тихо, Галю, ... не спішися..., нога ниє дуже...

@ Любов Молдавчук (К)

[Taras_777]

Йому було лише 19. За один місяць він «приземлив» три Су-25.

Є герої, чиї імена знає вся країна. А є ті, про кого говорять набагато рідше, хоча їхні вчинки заслуговують на сторінки підручників. Один із них — Роман Гломба, військовослужбовець Національної гвардії України та Герой України.
Восени 2021 року юнак із Прикарпаття був призваний на строкову службу до 15-ї бригади оперативного призначення НГУ «Кара-Даг». Уже через кілька місяців почалося повномасштабне вторгнення, і Роман став стрільцем-зенітником, який прикривав українські позиції на Запорізькому напрямку.
Три бойові чергування, три влучні постріли
- 29 квітня 2022 року — поблизу Новокарлівки він із ПЗРК «Ігла» збив російський штурмовик Су-25, що підтримував наступ окупантів.
- 23 травня — під час чергування біля Малої Токмачки знищив другий Су-25.
- 29 травня — лише через шість днів повторив те саме: одним точним пострілом збив ще один ворожий штурмовик.
Усе це сталося протягом одного місяця. За офіційними даними МВС, три збиті Су-25 завдали російській авіації втрат на суму понад 30 мільйонів доларів. Але найважливіше — ці літаки не змогли завдати ударів по українських захисниках і цивільній інфраструктурі Запорізької області.
За особисту мужність і героїзм 20 червня 2022 року Роману Гломбі було присвоєно найвище державне звання — Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Цікаво, що сам Роман в інтерв’ю майже не говорить про подвиги. Він зізнавався, що найбільше хвилювання відчуває не під час пуску ракети, а в ту мить, коли розвідка підтверджує: ціль успішно уражена. У цих словах — вся філософія українського воїна: не заради слави, а заради захисту свого неба.
Пам’ятаємо тих, хто своїми вчинками щодня пише сучасну історію України.

Він залишив Україні усмішку. Його син — став на її захист.
Ігор Пелих був одним із тих телеведучих, яких пам’ятали не за пафос, а за щирість. Його програми «Галопом по Європах», «Не всі вдома» та «Лабіринт» відкривали українцям світ і доводили: цікаві історії живуть поруч із нами.
У 2009 році життя Ігоря тpaгiчнo oбipвaлocя. Йому було лише 35 років. Без батька залишилися троє дiтeй — Соломія, Устина та маленький Іван.
Минуло багато років. Іван Пелих не пішов шляхом телеведучого, хоча навчався режисурі в університеті Карпенка-Карого. Повномасштабне вторгнення змінило все: у 20 років він добровільно став до лав ЗСУ, спочатку в Територіальній обороні Києва, а згодом — у підрозділі спеціального призначення.
Сьогодні Іван — фахівець ударних безпілотних систем. Він керував взводом, а згодом свідомо перейшов на посаду командира відділення, щоб частіше виконувати бойові завдання разом із побратимами, а не сидіти в штабі. Це рішення він пояснив просто: хоче бути там, де найбільше потрібен.
Особливо символічно, що ще за життя Ігор Пелих вчив любити Україну через подорожі, культуру й людей. Його син сьогодні захищає ту саму країну вже зі збpoєю та дроном у руках.
Дві різні професії. Дві різні епохи. Але одна спільна риса — служіння Україні.
Світла пам’ять Ігорю Пелиху. І глибока повага Івану та всім захисникам, які продовжують боротьбу за наше майбутнє.

«Україна для мене — не чужа країна. Це народ, який дуже любить свободу»

Його знали мільйони як Бубу — харизматичного актора з легендарного фільму «Міміно». Але для українців Вахтанг Кікабідзе став значно більшим, ніж видатний артист. Він став людиною, яка не зрадила своїм принципам.
Після російського втopгнeння в Грузію у 2008 році Кікабідзе відмовився від російського ордена Дружби й скасував ювілейні концерти в Москві. Його слова тоді облетіли світ: «Дружби немає, а бoмби є». Для нього людська гідність виявилася дорожчою за нагороди й великі сцени.
Коли у 2014 році вiйнa прийшла в Україну, Буба відкрито підтримав українців. Він присвячував концерти пам’яті Героїв Небесної Сотні, виступав у прифронтових містах і казав, що якби був молодшим, то теж став би на захист свободи.
У 2021 році Україна відзначила Вахтанга Кікабідзе орденом князя Ярослава Мудрого — як знак вдячності за його багаторічну підтримку нашої держави. А вже під час повномасштабної вiйнu він допомагав українським військовим не лише словами, а й реальними справами: передавав гуманітарну допомогу та транспорт для наших захисників.
Його часто називали «другом України», але, здається, це було взаємно. Бо любов до свободи не знає кордонів, а справжня дружба перевіряється саме у найважчі часи.

Світла пам’ять великому Бубі — Вахтангу Кікабідзе. 💙💛