Колись, у найперші дні світу, коли Господь роздавав народам дари, перед Ним стали люди з різних країв. Один просив багатства, другий — сили, третій — золото, четвертий — море. І Всевишній кожному давав за його проханням.
Але один народ не поспішав. Він ішов повільно, у вишитих сорочках, із тихими піснями в серці. Це був український народ.
— Чому запізнився? — спитав Господь.
— Ми не поспішали, — мовили українці. — Ми зупинялись, щоб поклонитись сонцю, напоїти коня, заспівати дітям колискову. Ми не хотіли першості — тільки миру.
Бог усміхнувся.
— Дарів лишилось небагато, але для таких, як ви, я зберіг найсокровенніше.
І дав три речі:
🌾 Землю — м’яку, як мати, родючу, як серце
— Це буде твоя годувальниця. У ній — пшениця і мед, калина й джерело, сіль і спів жайворонка. Але пильнуй її — бо багато хто захоче забрати її в тебе.
🌿 Природу — співочу, як душа
— Це твої гори, що мовчать і терплять. Твої ріки, що пам’ятають кожну сльозу. Твої степи, що дихають вітром свободи. Природа буде твоїм храмом — навіть тоді, коли церкви палатимуть.
🕊️ Мову — як пісню, як молитву, як меч
— Мова твоя буде ніжна, як колискова, але гостра, як шабля. Вона дасть силу у рабстві, світло у темряві. Хто берегтиме її — той не згине.
І сказав наостанок:
— Не матимеш легкого життя, дитино моя. Але матимеш душу, що не вмирає, і голос, що навіть у неволі співатиме про волю.
Кажуть, у Січі жив колись козак на прізвисько Лантух. Не тому, що був млявий чи сонний — ні. А тому, що все життя носив у мішку — жарти, приповідки й сміх, якими рятував побратимів у найтяжчі години.
Не було такої сварки, яку він не розсмішив. Не було такого холоду, який не зігрів його веселий жарт.
— Лантух, ти що — не боїшся нічого? — дивувались інші.
— Боюсь, — казав він. — Але сміх — то як шабля: коли блисне вчасно, може відбити і страх, і тінь.
Потрапили козаки в засідку. Темно, ліс густий, кругом вороги. Гетьман суворий каже:
— Краще мовчати, аби не виявити себе.
А Лантух — раз! — і тихенько каже:
— Хлопці, як переживемо — віддам чуба на мотузку, тільки щоб не співати більше цієї пісні про “три дуби”!
Всі ледь не вибухнули від сміху, але стримались. Напруга зникла, руки перестали тремтіти, і згодом — вибрались.
Коли в таборі всі захворіли, і навіть найсміливіші лежали, втупившись у небо, Лантух почав говорити з борщем, вдаючи, що той його сварить:
— Та що ти мені, гарячий, руки печеш?! Іди, борщику, краще лікуй панича Омелька — йому не до любові нині!
І сміялись навіть ті, хто не мав сили встати.
Начало
Вход
Регистрация