Притчи

[Taras_777]

Хто б міг подумати, що Сократ — мудрець, відомий своїм розумом і спокоєм — щодня жив поруч із вибуховим характером, гнівом і гучними сценами? Його дружина була відома гострим язиком, владним характером і постійним невдоволенням. Щоранку вона буквально виганяла його з дому, і лише із заходом сонця він повертався.

Спойлер   :

Попри її непросту вдачу, Сократ ніколи не говорив про неї з осудом. Навпаки — з повагою і вдячністю. Він зізнавався, що багато чого навчився саме завдяки їй. Адже тільки в такому щоденному хаосі він по-справжньому збагнув: мудрість — у мовчанні, а щастя — в спокої.
Одного разу, коли Сократ спілкувався з учнями, дружина почала, як завжди, лаяти його. Та цього разу вона вилила йому на голову воду. У відповідь філософ лише витер обличчя і спокійно сказав: “Після такого грому дощ був цілком очікуваним.”
Історія завершується драматично. У черговий спалах емоцій, коли Сократ знову зберігав тишу, її серце не витримало. Інфаркт став фатальним. І навіть тоді філософ залишався в гармонії з собою.
Її ім’я загубилось у століттях. А його спокій — став легендою. Ця історія — не про страждання, а про силу внутрішньої рівноваги, гідності та філософії життя. Вона нагадує: іноді найбільший учитель — це не той, хто лагідний, а той, хто змушує нас гартуватись.
Дякую автору за цю історію, що звучить як притча.

[Taras_777]

Притча про лева й черепаху.

Про силу, яка не у реві, а в доброті.
У розпал засухи савана стогнала під палючим сонцем.
Трава зів’яла, звірі ховались у тіні, все живе завмерло в очікуванні бодай подиху вітру.

Спойлер   :

Старий лев — колись грізний, величний — йшов знайомою стежкою, де раніше легко здобував здобич.
Та тепер його лапа була тяжко поранена — у бійці з буйволом він отримав глибокий поріз.
Кожен крок давався з болем, кров капала на потріскану землю.
Він намагався дістатись до річки, але сили залишали його.
Він упав. Гарчав. Але навіть власний голос зраджував.
Він розумів: без допомоги — не виживе.
Але хто в савані ризикне підійти до пораненого лева?
Антилопи — втекли.
Гієни — сміялись у кущах.
Слони — просто відвернулися.
Бо колись лев був джерелом страху.
І тепер, у слабкості, він залишився наодинці.
І лише одна... черепаха.
Стара. Повільна. Майже непомітна.
Вона обережно підійшла.
— Не бійся, я не зачеплю тебе, — прошепотів лев. — Але ти мені не допоможеш.
— Можливо, — відповіла черепаха. — Та я спробую.
Вона повзала весь день.
Носила воду у панцирі.
Знаходила вологу кору.
Збирала листя й стелила їх під голову лева.
І день за днем… залишалась поруч.
Лев вижив.
Рана загоїлася.
Сили повернулись.
І коли він зміг піднятися —
він схилив голову перед черепахою.
— Ти врятувала мене не силою.
А терпінням, турботою… і справжньою відвагою.
Минуло кілька місяців.
Лев знову став володарем савани.
І ось одного дня почув крик —
орел підняв у небо черепаху, прийнявши її за камінь.
Вона безпорадно борсалася в його кігтях.
Лев миттєво кинувся на скелю, заревів так, що навіть небо здригнулося.
Орел злякався й випустив здобич.
Черепаха впала в траву — налякана, але жива.
— Ти мене врятував… — прошепотіла вона.
— Ми рівні, — відповів лев.
— Ти навчила мене:
велич — це не в реві.
Це — у вчинках, які ти робиш,
навіть коли ніхто не бачить.
Мораль:
Не має значення, наскільки ти сильний чи великий — настане день, коли тобі знадобиться той, кого ти раніше не помічав.
Справжня доброта — без гучних слів, без розрахунку — повертається саме тоді, коли вона найбільше потрібна.
І часто — від тих, від кого ти цього ніколи б не чекав.