Назад в прошлое...

[Taras_777]

"Смак дитинства". Село, літо, канікули.

Спойлер   :

[Taras_777]

Учні 1970 року. Подивіться! Без пірсингу в носі Без татуювань
Без надутих губ Без червоного волосся Просто грація та елегантність.

[Taras_777]

1970-ті роки. Сіра велич тодішньої площі Перемоги. Нині це — Галицька площа. А для багатьох киян назавжди Євбаз✨

[Taras_777]

Хрещатик, 1958 рік. Місто ще пам’ятає війну, але вже живе: каштани, натовп у святковий вихідний, сміх, морозиво, розмови.

Царська площа - нині Європейська,
На світлині - будівля філармонії, фонтан Термена та буденна сцена: прогулянка, віз із кіньми, постояльці на лавці.
Здається, ніби це просто фото - але скільки в ньому Києва!

[Taras_777]

Пам’ятаєш ті літні канікули в бабусі й дідуся?
І зім’яту перину.
І хліб із хрумкою скоринкою…
Як мама мастила ще теплу скибку товстим шаром масла.
І запах здобного дріжджового тіста.
І ті канікули, що здавалися нескінченними.
Коли ми бігали по полях, луках і подвір’ях — від світанку до темряви.
Стрибали на резинці, грали в квача і «дупака».
Або висіли догори ногами на турніку… ?
Дорога зі школи завжди тягнулася вдвічі довше, ніж дорога до школи.
Особливо якщо після уроків тебе чекали друзі.
А потім…
Перша закоханість. І той перший поцілунок.
Той, що мав присмак малини, і відчувався, як пурхання сотень метеликів у животі.
Тепер у нас телефони, безкінечні повідомлення…
Але якось менше розуміння. І щастя…
І так багато людей нас оточують, але ти не відчуваєш, що всі вони по-справжньому поруч з тобою…

[Taras_777]

1980-ті. Берестейський проспект до зведення монументу Перемоги.
Бульварна частина — насправді відділена і перейменована ділянка бульвару Тараса Шевченка, який колись закінчувався саме біля цього мосту.

[Taras_777]

60-70 роки бажання всіх пацанів в яких був велосипед а по-нашому ровер

[Taras_777]

[Taras_777]

[Taras_777]

Ми ділили один бутерброд,
пили з однієї кружки,
їли разом морозиво чи яблуко.
Влітку змивали пил у річці,
взимку з червоними носами мчали з гірки на санках.
Цілі дні проводили надворі.
Замість пробіотиків у баночках -
кефір,
квашені овочі,
молоко з рук, що пахли сіном.
Воду брали з джерела,
купалися в річці й нічого не боялися.
Морква з грядки, ягоди з куща, яблука просто з саду.
Ми жили без стерильності,
без страху перед мікробами,
і дивним чином відчували більше щастя,
ніж тепер - у світі, де чисте все, крім душ..

[Taras_777]

Ми - покоління, яке вже не повернеться.
Ті, хто йшов додому зі школи пішки, з портфелем за плечима і думками лише про те, щоб швидше зробити домашнє і бігти надвір.
Не до екранів, а до друзів, що чекали у дворі.
Ми грали в квача й хованки до темряви, робили літачки з аркушів зошита, будували хатки з ковдр і стільців, а скляні кульки були для нас скарбами.
Нашими майданчиками були двори і вулиці, а не торгові центри.
Наші спогади зберігалися у сімейних альбомах, а не в «хмарі».
Ми казали «мама» і «тато», а не «старі».
Ми шепотілися з братами й сестрами під ковдрою, боячись, що нас почують дорослі.
Це покоління відходить, повільно, але невідворотно.
Залишає по собі тепло, щирість і відчуття часу, коли все було простіше й справжніше.
Ми знали, що таке дитинство.
І головне - ми прожили його на повну.

[Taras_777]

🎬 Чому в СРСР та росії «крали» і продовжують «красти» сюжети фільмів — і ніхто цього не помічав?
Бо радянська система була закритою. Глядач жив за «залізною завісою» й бачив тільки те, що йому дозволяли. Західні фільми, музика й серіали були недоступні.
Але творча інтелігенція — режисери, сценаристи, композитори — їздила у закордонні турне, дивилася кіно, слухала пісні… і поверталася додому з повним блокнотом чужих ідей. На радянських екранах вони оживали вже як «оригінальні шедеври».

Не вірите? Давайте подивимося.

Спойлер   :

🎬 «Кавказька полонянка» (1967)
Аналог — The Girl with the Hatbox та низка американських романтичних комедій 1930–40-х.
Гегів, які виглядали «народними», насправді було підглянуто на Заході.
🎬 «Діамантова рука» (1969)
Яскравий приклад кальки з французьких та італійських кримінальних комедій (Big Deal on Madonna Street, The Pink Panther). Сама сцена з гіпсом — пряма цитата з італійського кіно.
🎬 «Іронія долі, або З легким паром» (1975)
Фабула «п’яна випадкова зустріч, що стає історією кохання» — повний аналог голлівудських романтичних мелодрам (It Happened One Night, Holiday Inn). Навіть структура з піснями — калька з мюзиклів.
🎬 «Людина з бульвару Капуцинів» (1987)
Фактично — суміш вестернів та стрічки The Man Who Shot Liberty Valance. Кіно про «просвітництво через кінематограф» само копіювало… західний кінематограф.
📌 Глядачі в СРСР не могли знати, що це римейки. Для них це були «унікальні» твори.
📺 Традиція продовжилась і після СРСР
Уже в 2000-х, коли світ став відкритішим, російська індустрія продовжила цю практику, але тепер офіційно — у форматі адаптацій:
• «Не родись красивой» (2005) — адаптація колумбійської легенди «Yo soy Betty, la fea».
• «Моя прекрасна няня» (2004–2009) — копія американського серіалу «The Nanny» (1993–1999).
• «Щасливі разом» (2006–2013) — адаптація культового «Married… with Children» (США, 1987–1997).
Усі ці серіали подавалися як «наші», але насправді мали вже готові закордонні сценарії.
❓То чому так відбувалося?
Бо легше взяти готовий сюжет, ніж ризикувати з новим.
Бо радянський (а потім і російський) глядач не завжди мав змогу порівняти з оригіналом.
І, зрештою, бо індустрія жила за принципом: «Головне, щоб працювало — а чиє воно, вже неважливо».
📌 Тому щоразу, коли дивитеся «класичний радянський фільм» чи «популярний російський серіал», пам’ятайте: найімовірніше, це лише тінь іншої історії, розказаної світу задовго до того.

💛💙💛💙💛💙💛💛💙💛💙💛💙💛💛💙💛💙💛💙💛

А ПОМНІШ...
Знаєте, що це у жінок на візку? Молочний бідон алюмінієвий ємністю 40 літрів? Не вгадали.
Це – радянський Клондайк.

Спойлер   :

Це невичерпне джерело золотих зубів, каблучок та кольє радянських продавщиць, а також мільйонних статків радянських партійних секретарів, міліцейських генералів, прокурорів, міністрів та членів ЦК КПРС аж до самого...
Уявіть собі радянський гастроном. Невеликий. В якомусь Дзержинську Донецької області. Щодня в молочний відділ цього гастронома вивантажується 5 таких бідонів зі сметаною. Сметана - вищий сорт, тобто по 1 рубліку 70 копійок за кіло в роздріб.
І ось, з кожного такого бідончика 1/4 його вмісту вилучається, а решта розбавляється кефірчиком, який по 30 копієчок за літр у роздріб іде. Виходить «зайвих» 5 відер сметанки, яку теж відповідно розбавляють і отримують вже 7 відер. Які йдуть у продаж по 1,70 рублів за кіло.
Не втомлюватиму вас арифметикою - давно перевірено: на цих ось бідонах у молочному відділі невеликого гастронома в славному місті Дзержинську «піднімалося» мінімум 60 рублів. На день. За 30 календарних днів це 1800 рублів. Щоб ви розуміли – це місячна зарплата 20 радянських бібліотекарів. Бувало, що й 70 рублів наторговували "зверху". Тоді це зарплатня 23 бібліотекарів та ще прибиральниці на півставки.
А потім ці грошики ділилися на шляху знизу вгору. «Дєвочкам» у молочному відділі, директору гастронома, директору ОРСа (а той частину вище передавав), головному міліціонеру міста (а той частину вище передавав), прокурору (той теж «частку малу» нагору по своєму відомству «відстібав»), секретарям партейним, начальству по відомству та по ланцюжку до міністерств і надалі.
На самий верх по «піраміді» від того гастронома, може тільки один з 1800-2100 рублів доходив, зате гастрономів в СРСР тисячі. Крім сотень тисяч магазинів та магазинчиків. Якщо, звісно, до них та сметана доходила.
Так це сметана – тьху! - дрібниця. ПИВО! - Ось де бабло! Не бабло – БАБЛИЩЕ!
А махінації на склотарі? Та працювати приймачем склотари академіки радянські мріяли! Але хто ж їх туди пустить?!
Освітою та зв'язками не вийшли!
Та що там... Ви пам'ятаєте відділи «Соки-води» у тих самих гастрономах? Де можна було за 9 копійок випити склянку бодяги, що називається «березовим соком», за 10 - томатного, за 15 - яблучного і тут же за 50 копійок «гранчак» вина? Ось де статки наживалися! Ніхто не бачить, яке вона там вино наливає. І що томатний сік розбавлений наполовину сирою водою. А то й додатково з томатної пасти виготовлений - трилітрові банки на місці, а «нєучтьонка» струмком тече у стаканИ.
І знову ж таки «виручка» розходилася по секретарях-прокурорам-міністрам і аж до Політбюро. «Не підмажеш - не поїдеш».
У секретаря Президії Верховної Ради СРСР Георгадзе у хаті унітази були із чистого золота, а на стінах висіли картини Леонардо да Вінчі. Але це з'ясувалося тільки тоді, коли Андропов почав «мочити» своїх конкурентів у боротьбі за владу. Тільки і в оточенні Юрія Володимировича було повно любителів да Вінчі та «толчков» з благородних металів.
Одна банда взяла гору над іншою, а кількість золотих унітазів не зменшилась.
Ахххкакуюстранупроср...

Павло Правий