16 липня святкує свій День народження наша найулюбленіша актриса, народна артистка України, Шевченківська лавреатка, Герой України - АДА РОГОВЦЕВА.
Вона справжня Всеукраїнська Мама наших захисників, дієво люблячаї і турботлива.
Здається, що Ада Миколаївна молодша за багатьох молодих. Неймовірно важко пов'язати з нею цифру 88. Вона встигає і у виставах грати (і в день народження також), і волонтерити, перетворивши свою квартиру на їдальню і пральню. Разом з донькою Катею Степанковою, яка очолює волонтерський центр, вона опікується нашими захисниками. Нехай Господь дає їм сил і здоров'я, зміцнює фізично і духовно.
Творчий доробок актриси становить понад 150 ролей у театрі, понад 100 теле- та кіноролей.
До вашої уваги інтерв"ю з пані Адою, яке вона записала разом з нашим кореспондентом Богданом Бондаренком.
АДА РОГОВЦЕВА: “МОЛЮ ГОСПОДА, ЩОБ ВІН ПРИСКОРИВ НАСТАННЯ ПЕРЕМОГИ”
Народна артистка України переживає за рідних на фронті, все ще грає на сцені й не хоче виїжджати за кордон.
… Вона – неймовірна жінка. Сильна, талановита, щира. У свої 88 могла б давно відпочивати, віддавшись п’янкій ностальгії, але все ще виходить на сцену. На радість глядачів. Знімається також у кіно, хоча таке щастя випадає все рідше та рідше. Тож кожна пропозиція режисерів – велика втіха.
Уже багато років Аду Роговцеву вважають українською актрисою номер 1. І офіційно, і неофіційно. Вона давно заслужила цей статус. Масштабом своєї обдарованості (ну, хто б сумнівався) та громадською активністю. Якщо її колеги часто-густо воліють відмовчуватися й відсиджуватися, то вона – ні. Що вчора, що сьогодні.
Мені щастило багато разів спілкуватися з актрисою. Наживо – в її гостинній київській квартирі (досі пам’ятаю смак борщу, яким пригощала зірка), телефоном – в перервах між зйомками чи під час гастрольних переїздів. І щоразу розмова набувала особливої довірливості. Так, ніби це була бесіда двох давніх знайомих, яким є що обговорити й що згадати…
Ось і цього разу Ада Миколаївна під час нашого інтерв’ю була напрочуд відвертою. Ми говорили про війну, що триває вже третій рік; її рідних, які на фронті; доньку, котра стала для неї “мамою”, а також про втрати, віру, вірші й інше. Шкода тільки, що на папері неможливо передати всіх інтонацій, напівтонів та промовистих пауз, що залишились у диктофонному записі.
“ЩОСЕКУНДИ Я ДУМАЮ ПРО НИХ”
– Адо Миколаївно, коли ви востаннє були в рідному Глухові на Чернігівщині?
– Дуже давно. Мабуть, роки чотири чи п’ять тому. Ми тоді готували книжку – “Прості речі” – і походили по всіх місцях. Скажімо, там, де стояв мій будинок, в якому я (зітхає) пережила окупацію під час Другої світової війни. Одне слово, побували тоді скрізь… Нині, звичайно ж, я слідкую за новинами. Знаю, що Глухів дуже потерпає від обстрілів росіян.
– У Києві та області щодня – повітряні тривоги. Психологічно ви якось адаптувались до цього?
– Ні, ніяк. Я просто живу… Сьогодні перебирала папери і надибала на свій запис у щоденнику за 24 лютого 2022 року. Тоді я написала: “Ну от і почався мій день. Немає в нього ні вечора, ні ранку. Є день. Дивний день…” Оцей день війни, він триває й досі. І цей день наповнений страхом. Тільки не за себе, а за тих дітей, які в окопах, які йдуть у наступ, які падають від куль і заповнюють потім лазарети.
Вони – герої. І війна забирає їх щохвилини, щосекунди. Про це не можна не говорити, цим не можна не жити. І весь час треба щось робити. Хоча б молитися. Хоча б бути душею з ними…
– Знаю, що ви допомагаєте не тільки молитвами…
– Ну, те, що ми можемо, ми робимо. І вже багато-багато чого вдалося зібрати. Я ж кинула клич: краще не витрачайте грошей на букети, а долучайтесь до придбання необхідного хлопчикам “там”. І воно працює – люди відгукуються! Коли, скажімо, нам треба щось на фронт дуже терміново, я звертаюся через соцмережі. І ми збираємо ці кошти за півтора дні.
Словом, робимо свою справу. Маленьку, але, мені здається, якби всі, всі, всі в Україні робили оці маленькі справи, то була б одна велика справа.
– За останні три роки ви за кордон не виїжджали?
– Ні.
– Але, мабуть, друзі кликали?
– Ну, звичайно. Я можу бути у світі де завгодно. Але я хочу бути тут, на своїй землі. Тому що зараз (зітхає) цій землі погано.
– І все ж, кудись хотілося б поїхати? Бодай ненадовго…
– Нікуди. Я сказала хлопчикам, які базувалися тут, поблизу нас, що мрію дочекатися Перемоги. Аби наш великий двір був повен людей, ми б відкрили шампанське і вигукували: “Перемога, Перемога, Перемога!”. Хочу дожити до того моменту. Дуже хочу. У мене мало часу залишилося. Бо вік дуже поважний і… я молю Господа, щоб він прискорив Перемогу. На жаль, поки що її не видно на обрії.
– Як відомо, ви з 2014 року багато їздили на передову…
– Так. Ми були скрізь. І коли хтось питав, чому я туди їжджу, відповідала: щоб почуватися залученою до справи. Великої справи зі збереження всього, що нам дороге. Це по-перше. А по-друге, щоразу я відчувала, що мені там дійсно раді. У когось теплішає на душі, хтось усміхнеться, хтось згадає маму або бабусю. Це тепло людське, ним треба обмінюватись. Бо немає нічого дорожчого, ніж живе спілкування. На превеликий жаль, чимало військових, які мені стали наче рідні, я вже поховала.
– Кажуть, ваші рідні також на фронті?
– З 24 лютого 2022 року син доньки – на війні. Як і її чоловік, а також чоловік моєї онучки. Усіх трьох звати Олексіями й вони нині воюють. Рвуть мені серце й нерви. Бо щохвилини, щосекунди я думаю про них та посилаю “туди” свої молитви....
Начало
Вход
Регистрация