Вчора питаю пані - переселенку з Луганщини, яка в мене мешкає, нащо вона тримає старий кнопковий телефон, який навіть не працює.
Я, на свій сором, якось трохи з підсмішкою їй це сказала.
-То єдине, що в мене залишилося з того життя, - відповіла - єдине, що я маю, що моє. Не те, що дали волонтери, чи якісь інші добрі люди з жалости, а що було в мене давно. Смішно, це моя єдина сімейна реліквія. А ще там фотографії, щасливі, з часу, коли в мене був дім, життя, друзі, мої орхідеї, город, моя земля.
Я прикусила язика і вибачилася.
Сиджу оце зараз, снідаю з тарілки з золотими трояндочками, яка належала ще моїй прабабусі, вилкою, яка була улюблена татова, в хаті, де я народилася і де минуло моє дитинство і мені стало так гірко гірко від ситуації, від своєї дурної нечутливости, від того, що ця світла скромна жінка поневіряється чужими хатами, а своєї вже не матиме, разом із усіма сімейними цінностями, фотографіями, книгами і її орхідеями.
Будьмо чутливими до переміщених осіб, до тих, чиї домівки під тимчасовою окупацією, будьмо чутливими і вирозумілими, бо ми, ті, що зараз у своїх власних хатах не уявляємо, яка це травма і біль втратити свій дім і усе попереднє життя.
Автор: Устина Стефанчук.
"Найгірше в тому, щоб бути сильним, - це те, що ніхто ніколи не питає, чи з тобою все гаразд. Вони бачать твою силу і вважають, що ти невразливий до випробувань, які можуть випасти на долю інших. Вони забувають, що сила може бути маскою, щитом від невблаганної хвилі внутрішнього неспокою. Насправді, найсильніші люди часто несуть свої найбільші тягарі мовчки, ховаючи свої рани за фасадом стійкості".
Д.Д. Селінджер