Казка про те, як козаки Гниль здолали.
Жила-була на світі Гниль. Величезна вона була, наче гора, а смерділа - хоч сокиру вішай! Повзала болотами, сичала з трясовин, розпускала свої бридкі щупальця в усі боки та все хотіла пожерти: луки, щоби зів’яли, річки, щоби засмерділись, хати, щоби завалились, людей, щоби злякались і збайдужіли, тоді вони теж перевертались на гниль.
А поряд з тими трясовинами жили козаки. Красиві, працьовиті, хазяйновиті. Вставали вони вдосвіта. Зто в поле, хто до пасіки, хто в кузню. Землю шанували, пісню співали, на ворога шаблю мали.
Та біда в тім, що Гниль ніколи не спала. Віками сунула вона на козацькі землі, то з півночі, то з півдня, то крізь болотисті хащі. І доводилось козакам раз у раз братись за зброю, відбиватись, захищати села й городи, худобу й дітей.
І терплячі вони були, ті козаки, ой як терплячі. Та одного разу терпець урвався.
Зібрався кошовий отаман на горі над Дніпром, скликав усіх козаків від Карпат до Січі.
— Годі! — сказав він, а голос у нього гримів, мов грім весняний. — Не будемо ми більше оборонятись. Настав час вигнати Гниль назавжди!
І рушили козаки походом — не сотнею, не тисячею, а всією силою-силенною, народною. У кожного шабля блищить, у кожного очі вогнем палають, у кожного в серці дім і родина.
Ішли через поля — земля квітла.
Ішли через ліси — дерева співали.
Ішли — і за ними пробуджувалось усе живе.
І гниль відступала.
Не виносила вона квітів, чистоти, гарних пісень, свідомих людей, аж завила. Заклекотіла трясовина, з темряви повилазили її вірні слуги: облудні мови, гнилі обіцянки й болотяні ідеї. Почали лізти на козаків, в’їдатись у душі, шепотіти: «Навіщо воювати? Залиште як є! Гарно ж сусідствувли…»
Та козаки не здригнулись. Бо серце в них чисте, бо правда за ними. І як тільки ступали вони крок уперед — обман танув, страхи тікали, обіцянки розлазились, мов мокрий папір, болота висихали.
А коли дістались вони самої Гнилиці — ой, і зав’язалась битва страшна! Гриміла шабля об щупальця, лунали пісні замість криків, а чорна густа мряка тріщала від світла.
І тоді наймолодший козак, той що все мовчав і більше слухав, ступив до середини багна, розгорнув вишитий рушник і виклав на ньому жменю зерна.Чесно зібраного, відпрацьованого потом, любов’ю й турботою, а не краденого, як гниль звикла.
— Це — від землі, — сказав він. — Те, що ти ніколи не мала й не матимеш. Бо не ти садила, не ти плекала. Гниль, геть звідси!
І тут сталося диво: земля затремтіла, трясовина осіла, чорна мряка розчинилась у світлі, а сама Гниль зойкнула, згорнулась клубком та зникла. Назавжди.
А козаки? Вони не пішли гуляти чи байдики бити. Взялись за діло:
знову поле — до ладу,
хати — до теплоти,
річки — до дзеркальності.
Бо знали: краса — то не вроджене, краса — то доглянуте.
І відтоді, кажуть, як тільки десь з'являється хоч краплинка гнилі — там уже крокують козаки. Не завжди з шаблею, іноді з піснею. Та завжди з правдою.
Бо там, де козаки та правда, там і перемога.
Ось і казці кінець, а хто слухав молодець!
Казку писала під звуки відбиття шахедно-ракетної атаки росії нашим славетним ППО.
@Лєда Крюкова
Під час ділової поїздки до Англії — вже будучи одним із найбагатших людей у світі — Генрі Форд зійшов з літака і попрямував до довідкового столу в аеропорту. Без жодного пафосу він запитав про найдешевший готель у місті.
Співробітник глянув на чоловіка перед собою: його пальто було зношене, багаж — нічим не примітний. Але раптом на обличчі клерка з’явився вираз здивування — він бачив цього чоловіка на сторінках газет безліч разів.
«Перепрошую, сер… ви не Генрі Форд?»
«Так», — спокійно відповів той.
Розгублений, працівник завагався, а потім сказав:
«Я читаю новини. Ваш син завжди зупиняється в найрозкішніших готелях, одягнений у дизайнерський одяг. А ви тут — питаєте про найдешевше житло, в пальті, що, здається, старше за вас. Чому?»
Форд усміхнувся.
«Мені нема сенсу платити за те, чого я не потребую. Де б я не ночував — я все одно залишаюся Генрі Фордом.»
Поглянув на своє пальто.
«Воно належало моєму батькові. Так, воно старе. Але це не змінює того, хто я є.»
Він продовжив:
«Мій син ще вчиться. Він молодий, і його хвилює, як його сприймають. Він хоче, щоб світ бачив його успіх. А я вже знаю свою ціну. Я не здобув своє багатство витратами — я здобув його тим, що зрозумів різницю між цінністю та показухою.»
✨ Урок справжнього багатства
Справжнє багатство не кричить.
Йому не потрібні брендові лейбли, пентхауси чи блискучі прикраси.
Це — спокійна впевненість у тому, ким ти є.
І небажання доводити це світові за чужими мірками.
Начало
Вход
Регистрация