Як же йому, вірменину, треба було любити Україну, щоб ТАК про неї розповісти і зачарувати її образом увесь світ! І як владі потрібно було її не любити, щоб, коли "Тіні забутих предків" з грандіозним тріумфом облетіли кінотеатри багатьох країн, зробити вигляд, що нічого не відбулось. І цькувати Параджанова до кінця його життя.
Його дітище й досі ніхто не обійшов. Легендарний фільм залишається номером один в списку 100 найкращих стрічок в історії українського кіно. За кількістю міжнародних нагород він увійшов до книги рекордів Гіннеса. "Скромні українські кінематографісти навіть не уявляють, що на їхній фільм в Парижі стоять у чергах усю ніч", -- захопливими відгуками західна преса вибухнула з перших днів показу.
Свою шану режисеру висловили зубри кінематографу -- Фелліні, Антоніоні, Куросава, Годар. Анджей Вайда, стоячи на колінах, поцілував його руку. Завдяки міжнародному визнанню такого масштабу, радянські чиновники не посміли навічно покласти український кіношедевр на полицю.
"Найстрашніше -- прогавити прекрасне!"
Він його відчув в душі нашого народу, самобутніх традиціях і обрядах, автентичних піснях, неймовірній природі Карпат... Це прекрасне разом з ним трепетно донесли світу надталановиті люди: М. Коцюбинський -- автор одноіменної повісті, М. Скорик -- композитор, Ю. Іллєнко -- оператор, І. Миколайчук і Л. Кадочникова в головних ролях та інші. А ще гуцули -- прості, нефахові люди, завдяки яким пронизлива поетична притча набула справжньої неповторності.
І залучення місцевих до зйомок, і виснажлива цілодобова робота, і доправлення літаком трембіт до студії звукозапису (мала бути чистота звуку!), і фарбування гір в необхідний для певного кадру колір -- все розквітло вражаючим результатом.
"Мене треба було вилучити, і це сталося".
Та такого кроку до самоідентифікації українців з окресленням власних цінностей постсталінський режим пробачити не міг. Ще й завдяки відчайдушній наполегливості Параджанова фільм вийшов у прокат без російського дубляжу. А сама його прем'єра 4 вересня 1965 року в Києві перетворилась на протест проти переслідування української інтелігенції.
Все сталось стрімко і несподівано. Іван Дзюба, який вийшов на сцену для привітання, звернувся до глядачів зі словами: "У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді". Він називав імена арештованих, навіть коли увімкнули сирену. Василь Стус та В'ячеслав Чорновіл, підтримуючи його, закликали людей встати на знак протесту проти репресій. З близько 800 присутніх у залі піднялось 50-60 чоловік.
"Я вірменин, який народився у Тбілісі й сидів у російській в'язниці за український націоналізм".
Як не було важко, Параджанов вперто йшов своїм шляхом. Ручним режисером ставати не збирався. В 1966 році розпочав роботу над фільмом "Київські фрески", який цензура випустити не дозволила. Розуміючи, що покарання неминуче, виїхав до Вірменії, де зняв ще один свій шедевр -- "Колір граната".
Все ж без України жити не зміг -- в 1971 році повернувся. А вже в 1973-му без жодних докорів сумління в нього забрали 17 готових до зйомок сценаріїв і засудили до 5 років колонії суворого режиму за шістьма статтями. Не зломлений, але хворий, ув'язнення переносив непросто -- це були роки приниження і знущань. Рятувала творчість.
Лише завдяки потужному міжнародному тиску "людину, яка належить світу" в грудні 1977 року звільнили. Хоч право жити в Україні -- своїй "другій Батьківщині", він втратив. Працював у Тбілісі. В 1989 році розпочав роботу над автобіографічним фільмом "Сповідь". Завершити не встиг.
"Час великодушний і справедливий -- він очищає пам'ять, знімає наклепи й образи із засуджених, воскрешає забутих, судить неправедних."
Час і справді розставив все на свої місця. "Господар храму кіно" отримав і українські нагороди -- в 1990 році звання Народного артиста України, а в 1991-му Національну премію імені Тараса Шевченка. Посмертно.
"Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому розумію його я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українського, чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського". Сергій Параджанов.
Низький уклін Вам, Маестро.
До сторічного ювілею видатного режисера, сценариста, художника.